Четвер, 20 Червня, 2024
Бiльше

    Колаборант у рясі: про кримінальну справу священника РПЦ Олександра Лунєгова

    Автор: Андрій Бочкарь

    Ця стаття — не богословське та не наукове дослідження. Це радше роздуми про те що сталося в українському суспільстві на прикладі однієї людини. А тому написана простою розмовною мовою.

    Війна дала всім «другий шанс». Не секрет, що для багатьох мешканців України навіть після загарбання росією Криму та встановлення маріонеткових кривавих диктатур на Донбасі сусідня країна залишалась якщо вже не «братньою» — то все ж сприймалась фінансово та військово сильною; і в багатьох там залишались родичі. Також і російська пропагандистська риторика про «не все так однозначно» та «всієї правди ми не знаємо» доволі сильно закріпилась у головах великого відсотка наших співгромадян. Особливо на це вплинуло два фактори: замороження активної фази бойових дій у 2015 р. (війна стала чимось далеким, наче десь у районі поясу астероїдів між Марсом й Юпітером), і … Московський Патріархат, що в Україні офіційно називається Українською Православною Церквою (скорочено УПЦ).

    Очільник УПЦ Митрополит Онуфрій з неймовірною впертістю відмовлявся називати путіна агресором, а також вшановувати пам’ять загиблих захисників Донбасу. Його приклад наслідували інші єпископи та священнослужителі підлеглої йому Митрополії. І робили це не лише тому що такою є позиція керівництва (зрештою, в Україні немає такого сліпого поклоніння владі, як на росії), але й самі дотримувались таких саме совково-монархічних і водночас церковно-імперських поглядів, адже вони ще й офіційно транслювались Московським Патріархом Кирилом Гундяєвим у вигляді проекту «русскій мір» про згубність якого було написано ще в перших днях 2011 року [2]. Саме тому в тотальній більшості церков Московського Патріархату в Україні духовенство та вірні були твердо переконані, що росія — друг, путін — сильний і мудрий «царь-батюшка», що в Криму все населення саме відмовилось від України, а на Донбасі йде «громадянська війна», а у 2014 році відбувся «незаконний державний переворот».

    Та, коли 24 лютого 2022 року люди прокинулись від російських ракет і побачили загарбницьку армію вбивць, катів і мародерів — тоді вже лише невиліковні «ватники» зраділи цьому. Більшість наче прозріла та почала виправляти помилки минулого: перехід на українську мову в спілкуванні, самостійна відмова від усього що бодай якось пов’язувало з країною-нападником (зокрема, й від родичів-рашистів), стали активно цікавитись саме українською історією та культурою.

    Отже, війна дала всім «другий шанс»: бути дійсно гідним громадянином України, чи … остаточно зацементуватись як адепт рашизму.

    Ні для кого не секрет, що на окупованих територіях саме духовенство УПЦ активно пішло на співпрацю з ворогом, через що цим священникам і єпископам потім доводилось або тікати з російськими військами при звільненні міста чи села, або бути засудженим після деокупації. Найбільш відомими стали колаборанти Харківщини (Митрополит Єлисей Іванов), Луганщини (Митрополит Пантелеймон Поворознюк, протоієрей Андрій Павленко), Херсонщини (архімандрит Олексій Федоров, протоієрей Геннадій Шкіль) та Запорізької області (священники-сепаратисти, що попросили Московського Патріарха дати їм іншого Єпископа, замість Єфрема Яринка, що хоч і втік з єпархії, та номінально залишається Єпископом Бердянським у складі УПЦ, що є частиною РПЦ).

    Як у державно-соціальному (громадянському) середовищі, так і в церковному є два типи сепаратистів: ті, хто з хлібом-сіллю зустріли окупанта й пішли на відверту співпрацю з ним; і «сплячі», чи «латентні» — ті «ватники», які не опинились під окупацією, проте є путіністами та рашистами в серці. Останні можуть бути просто «диванними експертами» (менш активна категорія), або збирати дані для ворога в тилу чи створювати потрібний росіянам інформаційний привід (більш активна та небезпечна верства).

    Чим ближче територіально до росії, тим більше «сплячих» сепаратистів серед духовенства УПЦ. І це не просто узагальнення — це спостереження. Якщо взяли лише одну Дніпропетровську область, то УПЦ там має цілих три єпархії з п’ятьма (!) єпископами. Духовенство чи не 90% храмів цих єпархій максимально уникають теми війни на проповідях, дотримуються принципу «ми поза політикою», бо ж, молвляв «Церква поза політикою». Вірні не чують слів пастирів про те що в країні вже відверта війна, саме ж священство поділяє всі ті псевдохристиянські ідеї про «триєдину Русь», «братні народи» та намагаються заспокоїти свою совість тим, що нібито діють «за благословінням священноначалія» — того самого, що напряму пов’язаний з Москвою, і не збирається змінювати це у своєму житті.

    Так, Митрополит УПЦ у Дніпрі Іриней Середній був позбавлений українського громадянства, адже в нього виявили паспорт рф [3]. Митрополит у Кривому Розі Єфрем Кіцай нещодавно потрапив у скандал на в’їзді до Києва, коли в його телефоні знайшли цілу купу російських номерів і передали справу до СБУ [6]. Митрополит у Кам’янському Володимир Орачов у цьому плані хитріший: маючи луганську прописку він ще з 2014 року знає, що є в полі зору українських спецслужб — проте Кафедральний Собор (де він є настоятелем) майже весь наповнений рашистами; і постає питання: хто ж їх усіх цьому навчив?..

    Звісно ж, не можна казати, що УПЦ і Дніпропетровщина уся наповнена такими індивідами: в єпархій того ж Іринея Середнього є великий священник Андрій Пінчук, який своєю невтомністю активно волонтерить і допомагає багатодітним родинам, інвалідам і постраждалим від війни, від самого її початку в 2014 році. Проте … Зараз той же Іриней заборонив у священнослужінні отця Пінчука, та намагається усунути його від керівництва парафією. Причина проста: відверто проукраїнська громадянська та християнська позиція (а не рашистська РПЦ’шна) у пастирстві. Є священники, що намагаються переходити на українську мову в проповіді та читанні Святого Письма; хтось впроваджує більше поширення української в богослужінні. Однак … Серед загальної кількості духовенства цих трьох єпархій і всієї УПЦ вони є вкрай поодинокими випадками, «глас[ом] вопіющого в пустині» (Ін. 1, 23), зазнають відвертої зневаги чи навіть переслідувань від своїх співбратів по служінню та юрисдикції.

    18 травня 2023 року Васильківський районний суд Дніпропетровської області виніс вирок протоієрею Олександру Лунєгову, настоятелю церкви преподобного Олександра Свірського, що в селі Манвелівка Васильківського району Дніпропетровської області: 5 років позбавлення волі без конфіскації майна [4]. Засудженому інкримінували дві статті: першу частину ст. 436-2 («виправдовування, визнання правомірною збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої у 2014 році, запереченні тимчасової окупації частини території України») та третю частину цієї статті (той же злочин, вчинений повторно). Та, історія на цьому не завершилась: 28 червня з’явилась інформація, що прокурор подав апеляцію на рішення суду та вимагає ув’язнити священника вже на вісім років, та ще з конфіскацією майна [5]!

    Як так сталося, і які обставини цієї історії? Пропоную шановним читачам ознайомитись із цим.

    З Олександром Лунєговим ми вчились разом в одному класі у Харківській духовній семінарії УПЦ. Він був одним із небагатьох старших за віком однокласників, адже більшість була вчорашніми випускниками середньої школи. Саме тому до його думки дослухались. Принаймні, так було на початку. Певний час він намагався поєднувати роботу та навчання (причому, вчився він доволі непогано) — проте, згодом це давалось йому все важче. Складний характер і намагання видавати себе не за того, ким був насправді (представлявся то директором, то адміністратором — хоча насправді посада була скромнішою) зрештою призвело до того, що його відрахували. Наскільки знаю, поновити навчання йому так і не вдалося.

    Ще одна деталь: сам п. Лунєгов з Кривого Рогу, і якийсь час працював у єпархіальному управлінні в тоді ще Єпископа Єфрема Кіцая. Гадаю, що саме там він побачив найнеприємнішу сторону життя й стосунків духовенства та вирішив, що саме ці зловживання й моральні падіння є нормою життя християнина та священнослужителя.

    Відрахування викликало в нього озлобленість та поступово повело у бік деградації. Згодом у Дніпропетровській єпархії фігуранта майбутньої судової справи висвятили на священника та призначили на сільську парафію у Манвелівці (так розумію, на дві одночасно — друга на честь святителя Івана Милостивого у смт Письменне Синельниківського району [7, с. 641; 4]).

    Весна 2014 року показала нам справжнє обличчя східного сусіда як цинічного загарбника Криму та творця квазідержавних утворень на Донбасі. Вперше ми дізнались, що з двох українських областей утворили т.зв. «ДНР» і «ЛНР». Тією весною ми в інтернеті поспілкувались з отцем Олександром уперше після його виключення з числа студентів семінарії, й востаннє в житті. Розмова була напружена: він виявився людиною максимально сепаратистських поглядів; і саме від нього (на щастя, лише від нього) дізнався про проект «Днепропетровской Народной Республики» — «прапор» якої в нього був на аватарі у «VK» і являв собою жалюгідну кальку з «прапора ДНР». Тоді ще ворог не був зупинений, і дійсно існувала серйозна загроза що Дніпропетровська область стане наступною для введення російських військ задля створення чергової псевдореспубліки. Тон о. Лунєгова був максимально ригористичним. Фактично, його риторика зводилась до совєтського постулату «хто не з нами — той проти нас». Ніякі аргументи не діяли. Так я дізнався, що ще один однокласник по семінарії став «ватником». І особливо неприємно було це розуміти на тлі того, що в часи нашого навчання ані ректор Митрополит Харківський Никодим Руснак, ані викладачі не вчили нас такому (а світські педагоги, навпаки, майже всі відверто стояли на патріотичних позиціях).

    Митрополит Іриней нагороджує протоієрея Олександра правом носіння палиці (богослужбова нагорода).

    Саме тому, коли 27 червня вже цього року дізнався про рішення Васильківського суду, то не був здивований анітрохи. Просто було шкода, що людина за цей час не змінилась на краще.

    З вироку виходить, що вже після повномасштабного вторгнення рф Лунєгов у розмовах виправдовував дії путіна та його армії мародерів, ґвалтівників і вбивць цивільного населення. Одна з цих розмов відбулась з евакуйованою жінкою з м. Гуляйполе Запорізької області, яка приїхала на Дніпропетровщину після чергового ракетного обстрілу рашистами; між іншим, ці обстріли (зокрема, й з РСЗВ «Град») не припиняються й досі. 12 червня 2022 року, в День Святої Трійці, ця пані «підійшла до батюшки і говорила з ним. Пояснила, що шукає житло, оскільки у Гуляйполі все розбили. Він запропонував поїхати до росії через Запоріжжя, Маріуполь і так далі. На питання хто винен у знищенні […] сказав, що прийде росія і наведе порядок. Коли вона відмовилась, то повідомив куди й до кого можна звернутися. До цього телефонував комусь у Запоріжжя. У приватній розмові після служби він звинувачував керівництво України у війні і казав, що скоро прийде росія» [4].

    Та, наскільки зрозумів, Служба безпеки України зацікавилась Лунєговим якраз за декілька днів до цього інциденту в День П’ятидесятниці. У вироку йдеться про два повідомлення зафіксованих у правовому полі: 09 червня 2022 р. заступник начальника УСБУ у Дніпропетровській області повідомив про виявлене кримінальне правопорушення священника, «який згідно з отриманими у ході здійснення контррозвідувальних заходів в умовах воєнного стану, заперечує збройну агресію російської федерації проти України»; і вже наступного дня, 10 червня до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені дані про злочин.

    Тоді, наприкінці весни — на початку літа, ситуація в країні певною мірою стабілізувалась, і «силові» структури стали активно стежити за «ждунами» та потенційними колаборантами, виявляючи як корегувальників ракетних обстрілів, так і тих, хто надавав ворогу будь-яку потрібну інформацію. Про ці заходи було відомо всім.

    Та, отця Олександра це не зупиняло.

    26 липня 2022 року в ранковій розмові у смт Письмене (де, наскільки зрозумів, він постійно мешкав) цей «ватник» знову повернувся до улюбленої теми та «здійснив низку висловлювань, направлених на виправдовування, визнання правомірною збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої у 2014 році, заперечення тимчасової окупації частини території України» [4]. Тобто, розповідав стандартні російські наративи, що «Крим — це росія», «Україна сама винна в тому, що почалося» тощо.

    У другій половині серпня того ж року (однак, не раніше 20 числа) під ніком «Alex Nord» наш «герой» написав коментарі на «YouTube», де він «виправдовував, збройну агресію російської федерації проти України, виправдовував тимчасову окупацію частини території України» [4].

    Беручи до уваги факт прослуховування телефону Митрополита Павла Лебідя, цілком можливо припустити, що прослухували й телефон Манвелівського священника (за повідомленням Голови СБУ генерала Василя Малюка це робиться дистанційно — тобто навіть не треба на якийсь час забирати апарат [13]). Так сталося й цього разу, що підтверджується наведеними у вироку даними. У судовому вироку зазначається, що 22 вересня 2022 року (тобто, за тиждень до візиту правоохоронців) був зафіксований висновок судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи № 214, в якому аналізується проведення негласних слідчих (розшукових) дій проведених ще 16 серпня! Того дня проповідник рашизму знову не стримався та висловлював свої антиукраїнські погляди, а експертиза підтвердила що «у зафіксованій телефонній розмові містяться твердження і висловлювання, що сукупно є виправдовуванням, визнанням правомірною збройної агресії російської федерації проти України, заперечення тимчасової окупації частини території України» [4].

    За тиждень після аналізу телефонної розмови сталося фатальне для о. Олександра: 29 вересня 2022 р. до нього завітали правоохоронці та провели обшук удома й на подвір’ї. На диво, ніякої проросійської літератури чи чогось подібного не було знайдено. Слідчі попросили телефон, й Лунєгов віддав його добровільно. І тут виявилось, що пресвітер підписаний у «Telegram» і «Viber» на цілу низку рашистських пабліків: «МИР Z», «Z», «Army», «НОВОСТИ РФ», а також чат-бот «VоZмездие». Через останній московити збирають відомості про Збройні Сили України, а самі групи «містять антиукраїнський зміст та розповсюджують російську пропаганду» [4]. Усі повідомлення написані власником апарату були сфотографовані та зафіксовані.

    Внаслідок вивчення телефону розслідування встановило його приналежність Олександру Анатолійовичу (зокрема, шляхом експертиз і вивчення цифрових даних саме цієї моделі), а на суді родич Лунєгова по батьковій лінії підтвердив що номер мобільного оператора (на який зареєстровано профілі у месенджерах і соцмережах) належить затриманому. Слідство довело, що в конкретний час ним були написані антиукраїнські та проросійські тексти у «Telegram» і «Viber».

    Наступного дня, 30 вересня 2022 року ієрея було затримано. Розпочався довгий процес збирання та аналізу даних: опитувались свідки, проводились додаткові експертизи.

    Чи дозволили Олександру носити електронний браслет і перебувати під домашнім арештом, як це було зроблено для Митрополитів Павла Лебідя та Іоасафа Губеня? Отримати такі дані не вдалося. Та, у вироку зазначено, що до набрання його сили засудженому слід «залишити тримання під вартою» [4], а «строк покарання […] рахувати з моменту фактичного затримання, тобто з 30.09.2022 року» [4]. Виходить, що весь цей час любитель «русского міра» перебуває у слідчому ізоляторі.

    Важко судити, чи пішов о. Лунєгов на повну співпрацю зі слідством (як, наприклад, той же Митрополит Іоасаф Губень), проте знаючи вирок суду та подальші дії цілком можна припустити що він це якщо й робив, то не завжди; можливо, чекав, коли його звільнять «русскіє, каториє сваіх нє брасают»…

    Аналіз отриманих даних і показання свідків повністю доводили провину священника РПЦ. Йому було інкриміновано дві статті: «виправдовування, визнання правомірною збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої у 2014 році, запереченні тимчасової окупації частини території України» (ч. 1 ст. 436-2 Кримінального кодексу України) та «дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті […] вчинені повторно […] з використанням засобів масової інформації» (ч. 3 ст. 436-2 кодексу) [4; 8]. За першою статтею передбачається покарання у виді двох років позбавлення волі, за другою вже п’ять (без конфіскації майна).

    18 травня 2023 року відбулося остаточне засідання суду. На ньому обвинувачений «свою провину у вчиненні інкримінованих йому злочинів при зазначених вище обставинах визнав повністю. Пояснив, що у вчиненому розкаюється. Підтвердив обставини скоєння злочинів, які зазначені в обвинувальному акті. Пояснив, що розуміє, що не треба було цього робити, коментарі він писав сам […] Хоче продовжити служіння, а тому просить не позбавляти волі» [4]. А служіння священник-рашист хотів продовжити зокрема й тому, що весь цей час на нього не було накладено заборони у священнослужінні єпархіальним Єпископом Іринеєм (заборону наклали вже після суду, або, принаймні, просто це написали на сайті єпархії [11] — адже ще до Пасхи цієї заборони не було). Та й яка могла бути заборона, якщо Митрополит Середній — сам відверто промосковський? Кажуть, що за канонами на час слідства треба накладати заборону на священнодії. Повністю поділяю таку думку. Проте, не зміг знайти жодного канону, в якому було б зазначено, що на священнослужителя, якого обвинувачує державний (саме державний, а не церковний) суд, на час розслідування має бути покладена заборона. Маніпуляції Ципіна щодо 14 правила Сардікійського та 28 і 147 канонів Карфагенського Соборів відносяться суто до церковного судочинства. Є лише пізніше рішення Статуту Духовних Консисторій Російської Церкви імперського періоду: «Духовній особі, звинуваченій у злочині, забороняється священнослужіння, відповідно до обставин, які містяться у звинуваченні та відкриваються під час слідства. Розпорядження про це надається на власний розсуд (виділено мною — АБ)» [12, 533]. Вочевидь, для Митрополита Іринея звинувачення протоієрея Лунєгова у рашизмі не були підставою для накладання заборони на час судочинства.

    Та суд не повірив щирості каяття отця Олександра — він явно під час спілкування з ним на допитах і судових засіданнях вважав себе правим (може, навіть, за новою «модою» в УПЦ почав вважати себе «гонимим»?..), або обходився якимись півмірами. Так чи інакше, та суддею було зроблено особливий акцент на цьому: «суд зважає на те, що з огляду на триваючу збройну агресію проти України з боку російської федерації, а також наявності обґрунтованих сумнівів у щирості каяття [підсудного — АБ] у скоєнні злочинів, які виникли у суду під час допиту та спілкування з ним у судовому засіданні» [4]. Саме через це «суд не вбачає можливості звільнення обвинуваченого від покарання з іспитовим строком» [там само].

    Як уже раніше зазначалось, за обома статтями передбачається 7 років позбавлення волі. Та суддя проявив милосердя, застосувавши 70 статтю Кримінального кодексу, що дає змогу «за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначити остаточне покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі без коонфіскації (така помилка в тексті — АБ) майна» [4].

    Таким чином, Лунєгову присудили 5 років зі збереженням власності, через сумнів у щирості каяття не дозволили призначити іспитовий термін, а «строк покарання […] рахувати з моменту фактичного затримання, тобто з 30.09.2022 року» [4]. «Вишенкою на торті» стало те, що за три експертизи (комп’ютерної техніки та дві лінгвістичних (семантико-текстуальних) отець-«ватник» має сплатити 17 286,7 гривні.

    Священник Лунєгов (можливо, під час суду).

    Реакція отця Олександра була не те що мало християнською — навіть по звичайним людським міркам відверто безумною. Він заявив, що «“коли в Америці Дональд Трамп знову стане президентом”, то правоохоронці, причетні до його затримання, а також судді, будуть розстріляні» [9]!

    Як відомо, росіяни покладають неабияку надію на те, що Трамп знову стане Президентом Сполучених Штатів Америки, адже той відомий своїм преклонінням перед диктаторами (зокрема, й перед путіним). Що ж: один засуджений сподівається на допомогу іншого, хто перебуває під слідством — гідна «парочка»! Лишилося тільки повідомити Дональду, як в Україні страждає бідний протоієрей Олександр. А сама згадка про Трампа на суді свідчить про те що сам пан Лунєгов щиро вірить російській пропаганді, що Україна нібито перебуває «під зовнішнім управлінням США» — тому й апелює до гіпотетичного Президента на Американському континенті. Один знайомий, обізнаний з цим процесом, не лише підтвердив цю заяву засудженого, але й зазначив що той дозволив собі не лише такі звернення на адресу суду.

    Така неповага до Бога та Його Церкви, що вчить геть протилежному такій поведінці, до суду і суспільства, і до самого себе не могла пройти непоміченою. А тому не дивно, що 28 червня 2023 року з’явилась інформація про те, що прокурор подає апеляційну скаргу на цей вирок, і буде просити суд змінити покарання на максимальне з передбачених за ці злочини: 8 років увязнення з конфіскацією майна [9]! Враховуючи істерику Лунєгова в суді, є цілком вірогідний шанс того, що суд зможе задовольнити прохання прокурора.

     

    Війна дала всім «другий шанс». Та не всі ним скористались гідно. Протоієрей Олександр Лунєгов не те щоб «не зміг» це зробити — він не захотів. Не захотів свідомо, добре розуміючи що цей огидний, відверто антихристиянський і нелюдський «русскій мір» в Україну завозять на танках, проповідують ракетами та кулями, а навчають йому у катівнях. Чи знав він про це? Звісно ж знав. Неможливо у нинішній час бути підключеним до інтернету та не зустрічати цих новин (навіть з рашистських інформресурсів). Знав — та свідомо «заплющував очі» на ці факти «заради вищої мети»; або, ще гірше, вважає що всіх хто любить Україну, дійсно, треба знищити. Гадаю, в о. Лунєгові однаково прижилися обидві думки. І це є падінням у безодню для християнина і для пастиря (вже не кажучи про громадянську позицію).

     

    Наостанок хочеться, аби ця історія набула якомога більшого поширення. Будь-яке колаборантство має бути викритим і справедливо засудженим відповідно до доведених фактів злочину. Священнослужителі відповідають не лише за себе: це ще й «громадські діячі», слово та думка яких впливає на чисельну кількість людей. І, якщо такий священник чи Єпископ стає отруєний найгіршою єрессю сучасності («русскім міром»), найрадикальнішою сумішшю фашизму (етатичного, де найголовнішим у всіх сферах є держава) та нацизму (де єдиною привілейованою нацією може бути лише якась одна) вкрите оболонкою християнської релігії (не духом, а саме оболонкою) у вигляді рашизму, то мимоволі згадуються слова Христові про таких людей: «Якщо світло, що в тобі — темрява, то наскільки ж велика та темрява?» (Мф. 6, 23). Чи покається о. Олександр за свої діяння? По людські слабо віриться; лишається лише християнська надія.

    Особисто мені хочеться, аби про нього дізнались у Московській Патріархії та внесли до списків на обмін. Якраз днями голова Синодального відділу із взаємин Церкви з суспільством та ЗМІ в РПЦ В. Легойда заявив про те що вони «спільно з профільними органами державної влади (російської — АБ) здійсню[ють] зусилля з метою обміну священників та православних громадських діячів з України… Більша частина роботи у сфері обміну полоненими відбувається поза публічною сферою» [10].

    Якщо Олександра Лунєгова зможуть обміняти хоча б на одну полонену росією людину з України, то можна буде вважати, що він недарма прожив своє життя, принісши цю велику користь фактом свого обміну на того, хто дійсно любить Україну.

     

    Використані джерела та література

    1. Богослужбове Євангеліє (Апракос). – Київ: Місія «Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні», 2023. – 440 с.
    2. Бочкарь А. Що являє собою «Руський мир»? Витоки, сучасний стан, уроки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/7780-shho-yavlyaye-soboyu-ruskij-mir-vitoki-suchasnij-stan-uroki.html. Дата доступу: 02.06. 2023 р.
    3. Вже офіційно: прізвища чотирьох митрополитів УПЦ МП, позбавлених громадянства України через російський паспорт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://apostrophe.ua/ua/news/society/2023-04-26/uje-ofitsialno-familii-chetyireh-mitropolitov-upts-mp-lishennyih-grajdanstva-ukrainyi-iz-za-rossiyskogo-pasporta/295799. Дата доступу: 02.06. 2023 р.
    4. ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ. Справа № 172/449/23. Провадження № 1-кп/172/41/23 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110936177. Дата доступу: 02.06. 2023 р.
    5. Давиденко К. Проросійськи налаштованому священнику з Дніпропетровської області хочуть посилити покарання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dnepr.express/ua/post/prorosijski-nalashtovanomu-svyashenniku-z-dnipropetrovskoyi-oblasti-hochut-posiliti-pokarannya. Дата доступу: 02.06. 2023 р.
    6. Десятий за цей рік прихильник “русского міра” в рясі: Прикордонники на Київщині вкотре виявили проросійського попа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://df.news/2023/06/27/desiatyj-za-tsej-rik-prykhylnyk-russkoho-mira-v-riasi-prykordonnyky-na-kyivshchyni-vkotre-vyiavyly-prorosijskoho-popa. Дата доступу: 02.06. 2023 р.
    7. Днепропетровская епархия: Информационно-справочное издание. – Днепроперовск: Издательский отдел Днепропетровской епархии, 2008. – 648 с.
    8. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#n3891. Дата доступу: 03.06. 2023 р.
    9. Проросійськи налаштованому священнику з Дніпропетровської області хочуть посилити покарання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dnepr.express/ua/post/prorosijski-nalashtovanomu-svyashenniku-z-dnipropetrovskoyi-oblasti-hochut-posiliti-pokarannya. Дата доступу: 04.06. 2023 р.
    10. РПЦ працює над обміном священників-колаборантів із УПЦ (МП) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://df.news/2023/07/01/rpts-pratsiuie-nad-obminom-sviashchennykiv-kolaborantiv-iz-upts-mp. Дата доступу: 03.06. 2023 р.
    11. Список священнослужителей в священническом сане Днепропетровской епархии Украинской Православной Церкви (по состоянию на 22 июня 2023 г.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eparhia.dp.ua/svyashhenniki. Дата доступу: 03.06. 2023 р.
    12. Цыпин В., прот. Курс Церковного права. Учебное пособие. – Клин: «Христианская жизнь», 2004. – 700 с.
    13. Як збирають інформацію російські агенти в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://youtu.be/0SkEoGiplhI. Дата доступу: 03.06. 2023 р.

    Найсвіжіше

    Популярне