До редакції ДФУ окремо один від одного звернулися кілька осіб, пов’язаних із православними громадами в Африці та Александрійським Патріархатом. Серед них — співрозмовники з тих країн, де останніми роками діяв або продовжує діяти Андрій Новіков.
Запитання були приблизно однаковими: хто ця людина, чим вона займалася в Україні, чому залишила її у 2014 році, з якими середовищами була пов’язана і яке місце посідала в російській церковно-політичній системі до того, як з’явилася в Африці?
Такий інтерес зрозумілий. Для багатьох православних в Африці Новіков насамперед є одним із російських церковних діячів, які брали участь у створенні паралельних структур Московського патріархату на території юрисдикції Александрійської Церкви. Водночас значна частина його попередньої біографії пов’язана саме з Україною.
Кілька наших співрозмовників в африканському церковному середовищі характеризують нинішню діяльність Новікова як таку, що давно вийшла за межі звичайного місіонерства. Частина з них прямо пов’язує її з ширшою російською політикою впливу, а окремі співрозмовники розповідають про його взаємодію з представниками російських спеціальних структур у країнах, де він працює.
Ці свідчення помітно перегукуються з тим, що відомо про український період біографії Новікова.
Значна частина необхідного контексту давно перебуває у відкритому доступі: його власні заяви, обставини від’їзду з України, контакти з російськими церковними та політичними середовищами, матеріали 2014 року, а згодом — робота в Африці у взаємодії з російськими дипломатичними структурами.
Окрім цього, редакція отримала додаткову інформацію від співрозмовників, які у різні роки були знайомі із середовищем УПЦ та обставинами діяльності Новікова.
Тому замість того, щоб щоразу відповідати на ті самі запитання приватно, ми вирішили зібрати відому інформацію в одному матеріалі, розрізняючи те, що підтверджується відкритими джерелами, те, що повідомляють наші співрозмовники, і висновки, які випливають із сукупності цих обставин.
Одеса: церковна кар’єра і московські зв’язки
Андрій Новіков народився 27 червня 1976 року в Одесі.
До 2014 року він був далеко не периферійним священником. Новіков служив в Одеській єпархії УПЦ і обіймав посаду її секретаря — тобто входив до адміністративного керівництва однієї з найбільших та найвпливовіших єпархій УПЦ.
Його включеність у загальноросійські церковні структури почалася задовго до переїзду до Москви. Новіков входив до Синодальної біблійно-богословської комісії РПЦ та Міжсоборної присутності.
За інформацією співрозмовників ДФУ у середовищі УПЦ, приблизно з кінця 2000-х років коло його московських контактів поступово виходило далеко за межі богословської або суто внутрішньоцерковної роботи.
Наші джерела стверджують, що Новіков підтримував сталі контакти з представниками російських політичних і церковно-політичних середовищ, які працювали на українському напрямку.
Окремо вони називають оточення Сергія Глазьєва та Костянтина Затуліна.
За їхніми словами, йшлося не просто про знайомства. Окремі напрямки діяльності Новікова в Україні вони описують як такі, що узгоджувалися або координувалися з людьми, залученими до російської політики щодо України.
Український напрямок російської політики
Імена Глазьєва та Затуліна в цьому контексті не випадкові. Опублікований масив так званих «плівок Глазьєва» містить розмови російських діячів про організацію політичної активності в регіонах України у лютому-березні 2014 року.
У тому самому масиві з’являється співрозмовник, позначений як «отец Андрей». Центр журналістських розслідувань припускав, що ним був саме Андрій Новіков. У розмові від 1 березня 2014 року цей співрозмовник обговорює з Глазьєвим ситуацію в Одесі та дії проросійських сил у місті.
Йдеться про середовище, представники якого у критичні для України тижні 2014 року були залучені до підтримки проросійської політичної мобілізації та сепаратистських процесів у різних регіонах України. Саме на цьому тлі інформація наших співрозмовників про давні контакти Новікова з цим колом набуває іншої ваги.
Весна 2014-го: з Одеси до Москви
У квітні 2014 року ситуація змінилася вже для самого Новікова. 11 квітня російський «Інтерфакс» повідомив про його перебування у Москві. Обставини свого від’їзду Новіков описав сам.
За його словами, український слідчий повідомив йому, що він проходить свідком у справі проросійського активіста Антона Давидченка і має з’явитися на допит. Новіков також говорив, що слідство цікавили його телефонні контакти — зокрема розмови з Давидченком та російськими діячами.
На допит він не прибув. Натомість залишив Україну і опинився у Москві.
Цей епізод важливий для розуміння подальшої біографії Новікова: його остаточний перехід з українського церковного середовища до російського відбувається саме навесні 2014 року — на початку російської агресії проти України. Цей перехід виявився остаточним.
Москва: позиція вже без двозначностей
Невдовзі колишній секретар Одеської єпархії став настоятелем храму Живоначальної Трійці на Воробйових горах у Москві. Його подальші публічні заяви вже не залишали великого простору для сумнівів щодо політичної та світоглядної орієнтації.
У липні 2014 року Новіков називав Майдан продовженням боротьби проти Росії та православ’я, використовував російський пропагандистський конструкт про «геноцид у Новоросії» та представляв Росію як останню перешкоду перед встановленням антихристиянського світового порядку. Це не переказ його позиції опонентами — саме такі висловлювання Новікова цитували російські інформаційні ресурси.
Ще показовіший епізод стався 3 липня 2014 року. У московському храмі Новікова відбувся молебень за участі кількох десятків учасників проросійських збройних формувань на Донбасі. Сам російський «Інтерфакс» називав їх «ополченцами Донбасса». Після молебню їм передали список Тихвінської ікони Божої Матері.
Отже, вже через кілька місяців після від’їзду з Одеси Новіков не просто служив у Москві. Він публічно включився у церковне та ідеологічне супроводження російської політики щодо України.
І саме це змушує інакше подивитися на попередній — український — період його біографії.
Що додають співрозмовники ДФУ
За інформацією кількох співрозмовників редакції у середовищі УПЦ, зв’язки Новікова з російськими структурами не виникли після його від’їзду до Москви.
Джерела стверджують, що такі контакти існували роками. За їхніми словами, Новіков був цінним як людина, яка добре знала внутрішню ситуацію в українському православ’ї, мала доступ до церковного керівництва та широке коло контактів серед духовенства, водночас підтримуючи зв’язки з російськими політичними й церковно-політичними центрами.
Співрозмовники також стверджують, що через нього підтримувалися контакти з окремими проросійськими середовищами в Україні. У цьому контексті вони знову називають Сергія Глазьєва, Костянтина Затуліна та людей, пов’язаних із російськими структурами, які працювали на українському напрямку.
У сукупності отримана редакцією інформація описує модель, характерну для мереж впливу: людина має доступ до потрібного середовища, користується довірою, підтримує контакти між різними групами, може передавати інформацію та впливати на внутрішні процеси.
Саме в такій ролі Новікова характеризують наші співрозмовники у середовищі УПЦ. Вони вказують на його доступ до церковного керівництва, широкі контакти серед духовенства та одночасний зв’язок із російськими політичними й церковно-політичними центрами.
Подальша публічна біографія Новікова добре узгоджується з такою характеристикою.
Африка: церковна експансія в ширшій російській інфраструктурі
Повномасштабне вторгнення Росії не спричинило помітної зміни позиції Новікова щодо політичної та церковної системи, частиною якої він став після переїзду до Москви.
Водночас у цей період у його діяльності дедалі помітнішим стає інший напрямок — Африка. Наприкінці 2021 року РПЦ створила Патріарший екзархат Африки. Одночасно Московський патріархат оголосив про прийняття до своєї юрисдикції 102 кліриків Александрійського Патріархату з восьми африканських країн.
Передісторія конфлікту відома: Александрійський Патріархат визнав Православну Церкву України, після чого Москва розпочала створення власної паралельної структури на території юрисдикції Александрійської Церкви.
Новіков став одним із людей, які безпосередньо працювали над її розгортанням. У травні 2022 року місіонерська група на чолі з Новіковим працювала на Мадагаскарі та Маврикії, зустрічалася з місцевим духовенством і займалася організацією нових структур.
У випадку самого Новікова взаємодія з державною інфраструктурою РФ зафіксована відкрито. Під час роботи на Маврикії він зустрічався з послом Росії Костянтином Климовським. За повідомленням самого екзархату РПЦ, на зустрічі обговорювали практичні питання реєстрації громади, перебування російського священника на острові та перспективи будівництва храму.
Таким чином, африканська діяльність Новікова відбувалася не лише у церковному полі, а й у прямій взаємодії з російськими дипломатичними структурами.
Водночас сама модель швидкого розширення екзархату спиралася не лише на церковну аргументацію. Дослідження діяльності РПЦ в Африці описують значно вищі виплати місцевому духовенству, матеріальну підтримку, навчання в Росії та участь ресурсів російських державних корпорацій у забезпеченні діяльності нового екзархату. Академічне дослідження, засноване, зокрема, на інтерв’ю з африканськими кліриками та ієрархами, наводить дані про виплати духовенству через російські фінансові структури й участь великих державних компаній РФ.
Церковна експансія при цьому відбувалася на тлі вже сформованої російської політичної та силової присутності на континенті. Особливе місце у цій системі посідала «Група Вагнера», яку Верховна Рада України у 2023 році визнала міжнародною злочинною організацією. У постанові парламенту окремо згадується її діяльність у Центральноафриканській Республіці, Малі, Судані та Лівії, порушення прав людини та незаконні операції з природними ресурсами.
У цих державах структури Євгена Пригожина поєднували військову й охоронну підтримку місцевої влади з політичним впливом та економічними інтересами. У Центральноафриканській Республіці, наприклад, дослідники описують модель, за якої військова підтримка режиму поєднувалася з доступом структур Пригожина до природних ресурсів і значним впливом на місцеві політичні еліти.
Після смерті Пригожина Москва почала переводити значну частину цієї силової інфраструктури під пряміший державний контроль, зокрема через Africa Corps. Основна модель російської присутності при цьому збереглася: військова та політична підтримка партнерських режимів поєднується з економічними інтересами і розширенням російського впливу.
Російська церковна та силова присутність в Африці не мали повністю тотожної географії, однак у низці держав розвивалися в одному полі російського впливу. На перетин цих напрямків звертають увагу й академічні дослідження російської церковної політики на континенті.
Особливо показовою була постать першого керівника африканського екзархату РПЦ митрополита Леоніда Горбачова. Через його зв’язки із середовищем Пригожина в публікаціях за ним навіть закріпилося неформальне визначення «Пригожин у рясі». Дослідники розглядають ці зв’язки в ширшому контексті участі російської держави у становленні екзархату.
Отже, Патріарший екзархат РПЦ розгортався не у вакуумі. Він ставав ще одним компонентом уже значно ширшої російської присутності на континенті — дипломатичної, фінансової, політичної, інформаційної та, в окремих державах, силової.
Саме в цю систему включається і африканська діяльність Андрія Новікова.
Заборона від Александрійського Патріархату
Діяльність Новікова в Африці зрештою отримала й канонічні наслідки. У травні 2026 року Синодальний суд Александрійського Патріархату ухвалив рішення про позбавлення сану Андрія Новікова та Георгія Максимова у зв’язку з їхньою діяльністю на території Александрійської Церкви.
18 травня Новіков сам публічно підтвердив наявність такого рішення і заявив, що його не визнає, посилаючись на позицію Московського патріархату.
Таким чином, людина, яка до 2014 року була одним із помітних адміністративних діячів УПЦ в Україні, згодом стала одним з активних учасників конфлікту Московського патріархату вже з іншою Помісною Православною Церквою.
Європейські контакти
За інформацією співрозмовників ДФУ, після початку повномасштабного вторгнення Новіков також неодноразово відвідував країни Західної Європи. Редакція має інформацію про низку конкретних таких поїздок, зокрема до Франції.
Інтерес у цьому випадку становлять не самі подорожі, а коло контактів, які Новіков підтримував за кордоном. Частину цих відомостей редакція продовжує перевіряти і свідомо не публікує деталей, які могли б розкрити джерела інформації.
Що поєднує Одесу, Москву та Африку
У біографії Андрія Новікова важливий не один окремий епізод, а їхня послідовність. До 2014 року він перебував у керівному середовищі однієї з найбільших єпархій УПЦ і водночас мав контакти з російськими церковними та політичними колами, які займалися Україною. За інформацією співрозмовників ДФУ, частина цієї взаємодії мала характер координації.
Навесні 2014 року, коли українське слідство зацікавилося його телефонними контактами з проросійськими та російськими діячами, Новіков залишив Україну і переїхав до Москви. Сам він підтверджував і виклик на допит як свідка, і інтерес слідства до його розмов із російськими діячами.
Уже за кілька місяців він публічно відтворював російську пропагандистську інтерпретацію війни, говорив про «геноцид у Новоросії» та служив молебні за участі людей, яких російські джерела називали «ополченцями Донбасу».
Наступним етапом стала Африка. Там Новіков долучився до розбудови екзархату РПЦ, працював над організацією нових церковних структур під дахом російського приватного військового контингенту на континенті і взаємодіяв із представниками російської дипломатичної інфраструктури.
Тому характеристика Новікова, яку дають співрозмовники ДФУ, — як учасника російської мережі впливу — спирається не на один епізод і не лише на анонімні свідчення. Вона накладається на багаторічну публічну траєкторію, у якій церковний статус постійно перетинається з російськими політичними, дипломатичними та державними інтересами.
Саме це і пояснює, чому сьогодні його постаттю цікавляться в Александрійському Патріархаті та африканських православних громадах.
Новіков прийшов в Африку не просто як московський священник. Він прийшов туди вже з багаторічним досвідом діяльності в середовищах, де церковні зв’язки ставали частиною значно ширшої російської деструктивної присутності.
Тому його нинішня активність в Африці виглядає не початком нової історії, а продовженням значно старішої. І ця історія почалася задовго до Африки — в Україні.
