Витік «Хроніки» Собору 2018 року: що він показав і чому став важливим саме тепер

Наприкінці вересня 2026 року у відкритому доступі з’явився внутрішній звіт Вселенського Патріархату про останні дні підготовки Собору 15 грудня 2018 року, на якому постала автокефальна Православна Церква України. Документ, відомий як «Хроніка тижня Клірико-мирянського Собору в Києві для обрання першого Предстоятеля Автокефальної Церкви України, кенотично створеної Матір’ю-Церквою», або скорочено «Хроніка», описує переговори представників Константинополя з українськими церковними й державними діячами, конфлікт довкола Філарета, суперечки щодо Статуту, втручання державної влади та кризові моменти, коли проведення Собору опинилося під загрозою.

Майже відразу «Хроніку» використали в російському та близькому до нього церковному інформаційному середовищі як доказ нібито штучності української автокефалії. Із документа вибрали найбільш конфліктні епізоди, на основі яких відтворили давно сформований висновок: Собор відбувся під політичним примусом, ПЦУ була створена державою, а Константинополь лише надав церковну форму чужому політичному рішенню.

Проблема такої інтерпретації полягає в її вибірковості. Значна частина описаних подій, за словами співрозмовників редакції, справді мала місце. Більше того, зміст документа в багатьох деталях збігається зі свідченнями людей, які безпосередньо брали участь у процесі з різних сторін — УПЦ, середовища майбутньої ПЦУ та Вселенського Патріархату. Частину того, що сьогодні подається як сенсація, учасники розповідали задовго до нинішнього витоку.

Щоб подальше обговорення «Хроніки» ґрунтувалося на її справжньому змісті, а не на вибіркових цитатах чи інтерпретаціях, редакція після цієї публікації подає повний український переклад документа, максимально наближений до оригіналу за змістом, стилістикою та формою викладу. Ми прагнули якомога точніше зберегти авторські формулювання, особливості мови та контекст описаних подій, аби труднощі перекладу чи окремі фрази, вирвані із загального змісту, не спотворювали сприйняття документа. Таким чином, читачі матимуть можливість самостійно ознайомитися з «Хронікою» в повному обсязі та сформувати власні висновки.

Значення «Хроніки» виходить далеко за межі суперечки про обставини Собору. Документ став публічним майже через вісім років після описаних подій, у момент, коли Вселенський Патріархат намагається активізувати координацію давніх Східних патріарших престолів, а Московська церковна система стикається з дедалі гострішими суперечностями щодо власного устрою та юрисдикційних меж.

У цьому контексті українська автокефалія знову опиняється в центрі значно ширшої дискусії про церковну першість, соборність, право апеляції та механізми ухвалення загальноправославних рішень.

Саме тому важливо з’ясувати не лише те, що насправді показала «Хроніка», а й чому її зміст знову став актуальним, до яких наслідків може призвести нинішнє загострення та як українським церковним середовищам діяти в обставинах, коли їхнє майбутнє дедалі тісніше пов’язується із ширшими міжправославними процесами.

Що насправді засвідчує «Хроніка»

Авторство документа пов’язують із дияконом Григорієм, нині митрополитом Анкари, який на момент описуваних подій працював у Секретаріаті Священного Синоду Вселенського Патріархату і під час перебування патріаршої делегації в Києві виконував значну частину секретарських та письмових обов’язків.

Характер викладу цілком відповідає жанру внутрішнього звіту, підготовленого для церковного керівництва, хоча сама його стилістика заслуговує на окрему увагу.

Автор пише піднесеною, подекуди майже літературною мовою, використовує складні церковні звороти, демонструє особливу, місцями театральну пошану до Вселенського Патріарха та дещо надмірно підкреслює вірність делегації Матері-Церкві. Урочисті описи нерідко межують із відвертою улесливістю, особливо коли йдеться про реакції Патріарха та оцінку поведінки самих представників Константинополя.

Водночас цей стиль раптово змінюється побутовими подробицями, емоційними характеристиками співрозмовників, іронією та припущеннями щодо їхніх мотивів. Показовим є навіть опис зустрічі у вбиральні з архієпископом Євстратієм. Подібні епізоди роблять документ незвичним для офіційного церковного діловодства, однак допомагають зрозуміти його контекст.

Перед нами свідчення конкретного учасника подій, який описував побачене особисто, почуте від інших членів делегації та власне розуміння ситуації. Його розповідь має очевидні межі. Автор не був присутній на всіх переговорах і не володів повною інформацією про домовленості всередині українських церковних середовищ, державної влади та між окремими архієреями.

Тому «Хроніку» потрібно зіставляти з іншими свідченнями й документами, відділяючи безпосередній опис подій від авторських оцінок та переказів.

Саме така робота дозволяє побачити суттєву обставину, яку фактично ігнорують публікації СПЖ: представники Константинополя неодноразово вступали у відкриті конфлікти з українськими учасниками процесу, відкидали їхні вимоги, наполягали на власному баченні церковного устрою і в критичні моменти були готові відмовитися від проведення Собору на запропонованих їм умовах. Ця поведінка погано узгоджується з образом Вселенського Патріархату як пасивного виконавця політичного замовлення української влади.

Водночас було б настільки ж помилково перетворювати «Хроніку» на безумовне виправдання всіх дій Константинополя. Документ засвідчує серйозні організаційні прорахунки, надмірну залежність переговорів від політичного календаря, небезпечні компроміси та обставини, які згодом суттєво вплинули на розвиток новоствореної Церкви.

Для розуміння цих суперечностей необхідно повернутися до початкової канонічної конструкції української автокефалії.

Між канонічним задумом і боротьбою за церковну владу

Рішення Священного Синоду Вселенського Патріархату від 11 жовтня 2018 року створили основу подальшого церковного процесу.

Константинополь підтвердив курс на надання автокефалії Церкві в Україні, відновив патріаршу ставропігію в Києві, розглянув апеляції Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовників, повернувши їх до відповідного архієрейського або священничого достоїнства й церковного спілкування, а також відкликав зобов’язувальну силу Синодального листа 1686 року.

У розумінні Вселенського Патріархату ці рішення засвідчували його канонічну відповідальність за українське питання і створювали умови для формування спільного церковного устрою.

Принципово важливо, що Константинополь не визнав УПЦ Київського патріархату та УАПЦ як дві окремі канонічні Церкви. Канонічне відновлення стосувалося архієреїв, кліриків і вірян, не означаючи автоматичної легалізації попередніх церковних адміністрацій разом з усією їхньою інституційною історією.

У цій логіці Собор мав зібрати українських православних архієреїв, які, залишивши попередні юрисдикційні поділи, спільно сформують новий церковний устрій. Представництво будувалося навколо архієреїв із делегованими ними кліриками та мирянами або представниками чернецтва, а не на корпоративних квотах трьох церковних адміністрацій.

Саме тому Константинополь вимагав припинення існування УПЦ КП та УАПЦ у попередній юридичній (саморозпуск) та інституційній формі перед початком Собору, адже Вселенський Патріархат і без того не визнавав канонічного статусу цих церковних структур. Визнання Київського патріархату як готової церковної структури або прийняття запропонованих його керівництвом умов проведення Собору, зокрема щодо формату та чисельного співвідношення учасників, фактично закріпило б УПЦ КП як інституційну основу майбутньої автокефальної Церкви. За такої моделі відбулася б канонічна легалізація однієї з колишніх юрисдикцій із подальшим приєднанням до неї інших.

Однак відновлення канонічного достоїнства не усунуло багаторічних суперечностей усередині українського православ’я.

Найгостріший конфлікт розгорнувся навколо Філарета Денисенка. Його багаторічна боротьба за автокефалію була нерозривно пов’язана зі збереженням власної церковної влади. За свідченнями співрозмовників редакції, безпосередньо залучених до переговорів, після 11 жовтня отримання Томосу дедалі більше залежало для Філарета від того, чи вдасться забезпечити йому та його найближчому оточенню визначальне становище в майбутній Церкві.

Звідси походили вимоги особливого статусу, спроби зберегти управлінські повноваження поряд із майбутнім Предстоятелем, суперечки щодо Статуту, виборчої процедури та кандидатів. До цього ж належала вимога зняти з перегонів митрополита Луцького Михаїла Зінкевича.

Усі ці конфлікти сходилися в головному: Філарет прагнув отримати автокефалію на умовах, за яких Київський патріархат, а передусім він сам, зберігав би визначальний вплив на нову Церкву. Йшлося про значно більше, ніж інституційну спадкоємність УПЦ КП: про збереження власного церковного авторитету, фактичної влади, контролю над формуванням керівництва та майбутнім устроєм Церкви навіть за умови обрання іншого Предстоятеля. У такій моделі Собор мав фактично надати загальновизнаний канонічний статус церковному проєкту, який Філарет очолював десятиліттями, зберігши за ним вирішальну роль у подальшому управлінні.

Константинополь, своєю чергою, послідовно відстоював інший порядок формування церковного устрою. Саме ця суперечність стала одним із головних джерел кризи останніх днів перед Собором.

За свідченнями співрозмовників редакції з колишнього середовища УПЦ КП, Філарет допускав можливість зриву Собору, якщо нова Церква не буде сформована на прийнятних для його групи умовах. «Хроніка» дозволяє оцінити серйозність цієї загрози.

У результаті Константинополь домігся формального припинення попередньої церковно-інституційної конструкції Київського патріархату. Проте юридичні та канонічні рішення не могли за один день змінити управлінську культуру, яка формувалася десятиліттями.

Основною кадровою базою ПЦУ стали колишні архієреї УПЦ КП. Разом із ними нова Церква успадкувала значну частину попередніх уявлень про церковну владу, внутрішню дисципліну, взаємини з державою та способи досягнення єдності. Колишня УАПЦ досить швидко втратила власну інституційну виразність у новій Церкві, де чисельна перевага архієреїв колишнього Київського патріархату поєднувалася з успадкованою від нього жорстко централізованою та авторитарною моделлю церковного управління.

За оцінками співрозмовників редакції у Вселенському Патріархаті, важливу роль у подальшому збереженні корпоративної солідарності цього середовища з 2019 року відігравав митрополит Халкедонський Еммануїл, якого вони характеризують як одного з головних адвокатів нинішнього керівництва ПЦУ перед Вселенським престолом.

У персональному сенсі Філарет програв. Його колишні соратники відмовилися підтримувати відновлення старої системи його влади, коли це почало загрожувати отриманому канонічному статусу та їхнім власним  владним позиціям. Але усунення Філарета не привело до автоматичного подолання способу церковного мислення, сформованого за його керівництва.

Тому ПЦУ має нову канонічну основу, власний Статут, Предстоятеля та  часткове церковне визнання, однак значна частина її інституційного дизайну та самоусвідомлення залишається пов’язаною зі спадщиною колишнього Київського патріархату.

І це одна з головних суперечностей результату 2018 року: Константинополь намагався запобігти корпоративному привласненню майбутньої автокефалії, але не зміг повною мірою запобігти відтворенню попередньої управлінської моделі.

Державний тиск, позиція УПЦ та ціна поспішного компромісу 

Не менш суперечливою була роль української держави. Для Президента Петра Порошенка отримання автокефалії стало одним із головних політичних проєктів останнього року його каденції. Наближення президентських виборів 2019 року визначало жорсткі часові рамки, у яких учасники процесу мали забезпечити результат.

Державний апарат сприяв організації контактів, комунікації з архієреями, забезпеченню логістики та охорони учасників. Проте в міру загострення переговорної кризи державна участь набувала дедалі жорсткіших форм.

За свідченнями учасників тих подій, у певний момент представникам Вселенського Патріархату фактично не дозволяли залишити територію України. Такі дії, якщо оцінювати їх у контексті описаних обставин, були грубою формою політичного тиску на церковну делегацію. Прикрашати їх дипломатичними поясненнями немає сенсу. Українська влада вже пов’язала з успішним завершенням процесу значний політичний капітал і прагнула за будь-яку ціну не допустити його зриву.

Водночас свідчення учасників переговорів не підтверджують висновку, що державна сторона визначила канонічний зміст майбутніх рішень. За словами співрозмовників редакції, у критичний момент головна вимога представників влади полягала в тому, щоб делегація залишилася в Україні й довела підготовку Собору до завершення. Вказівок обрати конкретного Предстоятеля, прийняти визначену редакцію Статуту чи надати Філарету особливі повноваження вони не підтверджують.

Більше того, сама «Хроніка» описує численні випадки протистояння між представниками Константинополя, державними посадовцями та Філаретом. Екзархи сперечалися, відмовлялися приймати неприйнятні умови та погрожували припинити переговори.

Ототожнювати політичний тиск із державним авторством канонічних рішень означає ігнорувати ці принципові обставини. Однак наслідки поспіху були значними. Політичний дедлайн змушував шукати компроміс там, де проблеми потребували триваліших переговорів, додаткових гарантій і значно ширшої участі українського єпископату.

Особливо виразно це проявилося в питанні УПЦ. Офіційно у Соборі взяли участь лише два її архієреї — митрополити Симеон та Олександр. Ця цифра свідчить про очевидну неповноту результату, але не відображає всього масштабу попередніх контактів і потенційної готовності частини єпископату до участі в автокефальному процесі.

За свідченнями кількох співрозмовників редакції, які були залучені до підготовки Собору з різних сторін і мали доступ до відповідних документів, на різних етапах було не менше дванадцяти архієреїв УПЦ, які письмово підтримували звернення щодо автокефалії або виявляли готовність розглядати свою участь у відповідному процесі. Саме ці підписи і запевнення української влади що кількість підписів буде маштабуватися і слугувало достатніми підставами Вселенському патріархату розглядати питання надання автокефалію серйозно. Делегація від УПЦ на власні очі могла пересвідчитися у існуванні підписів влітку під час зустрічі з Його  Всесвятістю у Константинополі влітку 2018 року.

Підтримка ідеї автокефалії, підписання звернення та остаточна готовність особисто прибути на Собор, звісно, не є тотожними обставинами. Проте ця інформація суттєво доповнює усталену картину подій.

За словами співрозмовників редакції в УПЦ, важливу роль у блокуванні участі частини єпископату відігравали митрополит Антоній Паканич та Вадим Новинський. Джерела описують випадки, коли пересування окремих архієреїв фактично контролювала озброєна приватна охорона, яку вони пов’язують із Новинським. Метою таких дій, за їхніми оцінками, було недопущення участі цих ієрархів у Соборі.

Ці твердження вказують на важливу для розуміння ситуації обставину: у грудні 2018 року діяли різні центри політичного та церковного впливу, які намагалися спрямувати процес у протилежних напрямках.

Державна влада прагнула забезпечити проведення Собору й ширшу участь архієреїв УПЦ. Натомість церковно-політичні середовища, зацікавлені у збереженні УПЦ в канонічній орбіті Московського Патріархату, докладали зусиль, щоб не допустити її єпископат до участі в новому церковному процесі.

Керівництво УПЦ, діючи в руслі інтересів Москви, фактично саботувало підготовку Собору. Водночас мотиви окремих архієреїв, які розглядали можливість самостійно долучитися до нього, були складнішими. Навіть за особистої готовності підтримати автокефальний процес вони мали підстави побоюватися домінування колишнього Київського патріархату. Чисельна перевага його єпископату, корпоративна дисципліна та авторитарна управлінська культура створювали реальний ризик адміністративного поглинання менш чисельних учасників майбутньої Церкви.

Однак стратегія неучасті фактично допомогла реалізувати саме той сценарій, якого найбільше побоювалися. Якби до Собору прийшло десять чи дванадцять архієреїв УПЦ, вони навряд чи могли б забезпечити собі більшість, проте отримали б можливість сформувати помітний альтернативний центр впливу, розширити коло кандидатів, впливати на внутрішні домовленості та вимагати гарантій майбутнього церковного співжиття.

Відмова від участі залишила визначальний вплив за середовищем колишнього Київського патріархату. Таким чином, відповідальність за неповноту Собору несе не лише Константинополь або українська держава. Керівництво УПЦ, обравши стратегію тотального неприйняття процесу, також відмовилося від можливості впливати на його результати.

Водночас і рішення Вселенського Патріархату завершити процес за настільки обмеженого представництва єпископату УПЦ потребує критичної оцінки. Константинополь міг відкласти остаточне оформлення автокефалії до досягнення ширшого консенсусу. Проте таке рішення загрожувало затягуванням перехідного стану після канонічного відновлення ієрархів, а також ставило під сумнів реалізацію вже прийнятих синодальних рішень. До цих обставин додавалися політичний дедлайн і категорична протидія Москви.

У підсумку Вселенський Патріархат вирішив діяти в наявній конфігурації, очевидно розраховуючи на те, що сформована канонічна структура поступово стане центром тяжіння для решти українського православ’я. Саме в цьому контексті важливо правильно розуміти характер Собору 15 грудня.

Константинополь публічно скликав його як Об’єднавчий, але в підсумковому комюніке назвав установчим для нової автокефальної Православної Церкви України. Собор сформував новий церковний устрій, прийняв Статут та обрав Предстоятеля. 5 січня 2019 року Томос про автокефалію було підписано, а 6 січня вручено.

Сформована Церква отримала автокефальний статус, однак об’єднання українського православ’я залишилося неповним. Ця обставина надалі суттєво вплинула на відносини ПЦУ з УПЦ. Замість продовження широкого соборного процесу дедалі більше утверджувалася модель приєднання окремих громад і священників до вже сформованої адміністративної системи. За свідченнями співрозмовників редакції, саме такий підхід у подальшому просували і в контактах із представниками державної влади.

Подібна модель відтворювала корпоративну логіку, проти якої Константинополь виступав напередодні Собору. У результаті ПЦУ поступово почала сприймати досягнутий у 2018 році інституційний результат як завершену форму української церковної єдності, хоча початковий задум Матері-Церкви був значно ширшим.

Саме ця невідповідність між первісною метою та фактичним розвитком процесу залишається однією з головних вразливостей української автокефалії перед зовнішньою критикою.

Чому до «Хроніки» повернулися восени 2026 року

Питання про походження витоку залишається відкритим. Доступ до повної версії звіту, підготовленого для Вселенського Патріарха та Священного Синоду для внутрішнього церковного використання, навряд чи мав широкий загал. Проте для оцінки нинішньої ситуації важливим є також характер подальшого використання документа.

4 вересня 2026 року Вселенський Патріарх Варфоломій під час виступу в Будапешті повідомив про запрошення Патріархів Александрії, Антіохії та Єрусалима на братній Синаксис 30 листопада, у день пам’яті апостола Андрія Первозваного — небесного покровителя Вселенського Патріархату.

У тій самій промові Патріарх звернувся до історичної моделі Пентархії, що об’єднувала п’ять давніх престолів — Рим, Константинополь, Александрію, Антіохію та Єрусалим. Він наголосив на особливій відповідальності давніх Східних патріархатів за збереження церковної традиції та висловив сподівання на майбутнє відновлення повного спілкування з Римом.

Значення запропонованого Синаксису виходить далеко за межі українського питання. Ідеться про можливість відновлення координації між давніми патріаршими престолами в умовах, коли механізми соборноправної  і загальноправославної взаємодії значною мірою паралізовані агресією Москви проти Константинополя.

Серед проблем, що накопичилися у світовому Православ’ї, залишаються церковна першість і соборність, юрисдикційні конфлікти, становище православної діаспори, право апеляції, нові автокефальні ситуації та відносини з Римом. Значна частина цих питань існувала задовго до 2018 року, однак українська автокефалія та те, як її використовує Московський Патріархат, стали одними з головних чинників, що ускладнюють їхнє спільне обговорення.

Вирішення подібних питань передбачає реалізацію історичних канонічних прономій Вселенського престолу — прав і повноважень, які становлять реальний зміст його першості та координуючої відповідальності у Православній Церкві. Саме ці прономії Москва протягом десятиліть намагалася привласнити або підважити, прагнучи звести першість Константинополя до суто почесного статусу.

Спроби Москви переглянути усталений порядок церковної першості мають давню історію. Ще за Сталіна радянське керівництво спільно з новоствореною РПЦ розробляло проєкт перенесення вселенського статусу на Московський патріарший престол. У 1946–1948 роках готувалося скликання в Москві загальноправославного зібрання з перспективою проведення так званого Восьмого Вселенського Собору. Йшлося про перебрання історичної першості Константинополя та пов’язаних із нею канонічних повноважень – прономій. Через опір Вселенського Патріархату та інших, особливо древніх, Церков задум зазнав невдачі, а проведена в липні 1948 року Московська нарада не змогла змінити усталеного загальноправославного порядку. Було й інші спроби задекларувати власну першість – роздавати довершені автокефалії церковним формуванням без участі Константинополя.

Через сім десятиліть Москва підтримала нову спробу сформувати альтернативний майданчик міжправославної координації — ініційовану Єрусалимським патріархом Феофілом III зустріч в Аммані у лютому 2020 року. Попри активну участь РПЦ, ця ініціатива також не набула загальноправославного значення: до неї долучилися представники лише шести Помісних Церков.

Історичні обставини та методи змінилися, однак у цих епізодах простежується давня лінія московської церковної політики — прагнення обмежити прерогативи Вселенського престолу та сформувати альтернативні механізми міжправославної взаємодії.

Саме в такому контексті особливого значення набуває нинішній витік «Хроніки». Документ про події грудня 2018 року використовується для чергового оскарження канонічних підстав дій Константинополя в Україні, а через них — і його ширших прерогатив у Православній Церкві.

Показово, що в публікації митрополита Антонія Паканича для СПЖ  з приводу зливу «Хронік» одним із центральних аргументів стає описана у звіті розмова представників Вселенського Патріархату з турецьким послом про статус давніх Церков. Цей епізод використовується для значно ширшого висновку щодо еклезіологічної моделі Константинополя. Митрополит Антоній фактично переводить дискусію від обставин створення ПЦУ до питання, чи визнає Вселенський престол рівність Помісних Церков і як розуміє власні прерогативи.

Водночас твердження про рівність усіх Помісних Церков потребує канонічного розрізнення між рівністю їхньої церковної повноти та історично встановленим порядком першості й відповідних повноважень. Ототожнення цих категорій дозволяє представляти будь-яке посилання Константинополя на власні прерогативи як претензію на необмежену владу над Православною Церквою.

Саме на цьому протиставленні значною мірою ґрунтується багаторічна полеміка Московського Патріархату проти Вселенського престолу. Особливо промовистим є заклик митрополита Антонія до всіх Помісних Церков ознайомитися з опублікованим звітом і розпочати загальноправославне обговорення. Таким чином, «Хроніка» стає інструментом міжнародної церковної дискусії, предмет якої виходить далеко за межі історичної оцінки українського Собору.

Тому часовий збіг витоку з ініціативою Константинополя щодо Синаксису давніх патріарших престолів заслуговує на особливу увагу. Характер його використання цілком відповідає інтересам церковно-політичних середовищ, які прагнуть обмежити координуючу роль Вселенського престолу.

Достатньо знову зробити українське питання центральним предметом міжправославної суперечки, щоб обговорення ширших проблем церковного устрою повернулося до конфлікту 2018 року. Для Москви такий розвиток має значення далеко за межами України, оскільки визнання прерогатив Константинополя у питаннях апеляцій, автокефалії та міжправославної координації безпосередньо зачіпає її власне розуміння канонічної юрисдикції та церковної першості.

У цьому й полягає можливий ширший сенс нинішнього витоку: використовуючи суперечності українського Собору, Москва отримує чергову нагоду поставити під сумнів самі засади тієї координуючої ролі Вселенського престолу, яку Константинополь сьогодні намагається активізувати.

Москва захищає модель церковної єдності, яка сама переживає кризу

Російська Церква послідовно використовує незавершеність українського об’єднавчого процесу для оскарження автокефалії ПЦУ та повноважень Вселенського Патріархату. Однак після 2018 року церковна ситуація змінилася і для самої Москви.

Повномасштабне російське вторгнення в Україну прискорило процеси, які поступово руйнують звичне уявлення Московського Патріархату про єдиний канонічний простір на значній частині пострадянської території.

Найбільшим прикладом залишається Українська Православна Церква. 27 травня 2022 року Собор УПЦ у Феофанії проголосив її повну самостійність і незалежність в управлінні та ухвалив зміни до Статуту. Московський Патріархат водночас не визнав ці рішення як завершене канонічне відокремлення.

Виникла суперечлива ситуація. УПЦ заперечує власну адміністративну залежність від Москви, тоді як Москва продовжує розглядати її як частину свого церковного простору.

За свідченнями співрозмовників редакції, коли клірики УПЦ, які після собору у Феофанії виїхали до Росії та переходили в безпосереднє підпорядкування російських єпархій, проходили через покаяння у «гріху розколу». Подібні свідчення вказують на суперечності між офіційним трактуванням статусу УПЦ та практичними наслідками її рішень 2022 року.

У перспективі ця невизначеність вже постала і на рівні загальноцерковного управління Московського Патріархату. РПЦ з 2022 року не проводить архієрейських та помісних соборів. Для прикладу у перспективі, навіть, під час наступного обрання Московського патріарха виникне питання представництва єпископату УПЦ у Помісному Соборі РПЦ. За чинною статутною моделлю РПЦ українські архієреї залишаються частиною її соборної структури. Однак участь значної частини цього єпископату в майбутньому обранні Московського патріарха за нинішніх обставин виглядає політично та церковно малоймовірною.

Їхня відсутність сама собою не означатиме автоматичної недійсності виборів або неможливості забезпечити необхідне представництво. Проте виникне серйозна суперечність між заявленим складом Московського Патріархату та фактичним представництвом його церковних структур у найважливішому акті загальноцерковного управління.

Москва не може необмежено довго наполягати на збереженні УПЦ у власному складі й одночасно ігнорувати практичні наслідки її відокремлення.

Подібні процеси, хоча й у різних формах, відбуваються і на інших ділянках пострадянського церковного простору. У Латвії відносини місцевої Православної Церкви з Московським Патріархатом зазнали суттєвого перегляду на державному та церковному рівнях. В Естонії питання залежності православних структур від Москви залишається предметом гострої політичної й церковної дискусії. У Литві поряд із юрисдикцією РПЦ вже діє екзархат Вселенського Патріархату, тоді як московська структура порушує питання розширення власної внутрішньої самостійності. У Молдові триває конкуренція між Молдовською митрополією Московського Патріархату та Бессарабською митрополією Румунської Православної Церкви.

Ці процеси мають різну природу та не передбачають однакового розвитку. Проте їхня сукупність засвідчує поступове послаблення тієї церковної конструкції, яку Москва десятиліттями сприймала як власний неподільний канонічний простір.

Особливо показово, що церковне дистанціювання від Москви дедалі частіше виникає всередині структур, які сама РПЦ продовжує вважати частиною своєї юрисдикції.

Звідси походить і ширше значення боротьби навколо української автокефалії.

Для Московського Патріархату питання прерогатив Константинополя безпосередньо пов’язане з можливістю зберегти власну модель церковної єдності. Адже визнання права Вселенського престолу розглядати апеляції, врегульовувати юрисдикційні суперечності та брати участь у вирішенні нових автокефальних ситуацій створює альтернативний центр канонічного тяжіння для церковних середовищ, які прагнуть дистанціюватися від Москви.

РПЦ намагається захистити модель власного імперіалістичного церковного устрою в умовах, коли політичні та церковні підстави її колишньої територіальної єдності поступово змінюються.

Українське питання залишається найбільшим і найболючішим проявом цієї кризи, але вже далеко не єдиним. І саме тому Москва може бути зацікавлена в тому, щоб будь-яке розширення координуючої ролі Константинополя супроводжувалося максимально гострою суперечкою щодо його канонічних повноважень.

На що схожа нинішня ситуація і до чого варто готуватися

Сукупність цих обставин дозволяє розглядати нинішній витік як можливий симптом нового етапу міжправославного протистояння.

У центрі цього протистояння поступово опиняється вже сама архітектура церковних відносин: механізми координації Помісних Церков, співвідношення першості та соборності, порядок вирішення міжцерковних конфліктів і межі юрисдикційної відповідальності.

Для Константинополя українське питання стало частиною ширшої відповідальності за церковний порядок. Для Москви воно залишається однією з головних ліній захисту власної канонічної моделі. А для українських церковних середовищ суперечності 2018 року продовжують визначати їхні безпосередні відносини.

Взаємне накладання цих інтересів створює ситуацію, у якій навіть події, що формально не стосуються України, можуть суттєво впливати на перспективи українського церковного врегулювання.

Подальший розвиток може відбуватися за кількома сценаріями, які можуть розвиватися навіть паралельно.

Найбільш інерційним залишається збереження нинішнього статус-кво. Витік «Хроніки» стане матеріалом для чергової хвилі критики ПЦУ та Константинополя, однак не призведе до суттєвих змін у церковних відносинах. ПЦУ зберігатиме нинішній канонічний устрій, УПЦ залишатиметься в невизначеному становищі щодо свого міжнародного церковного статусу, а Москва продовжуватиме використовувати суперечності між ними для підтвердження власної позиції.

Подібна інерція може тривати роками. Однак вона не усуває накопичених проблем і поступово збільшує залежність майбутнього українського православ’я від зовнішніх обставин.

Інший сценарій пов’язаний із загостренням міжправославного протистояння. Якщо ініціативи Константинополя щодо координації давніх престолів отримають подальший розвиток, можна очікувати нових спроб поставити під сумнів канонічні підстави його діяльності. Українська автокефалія залишатиметься одним із найзручніших аргументів для такої полеміки.

Особливо чутливим стане питання про те, чи матимуть нові форми координації давніх патріархатів практичні наслідки для вирішення міжправославних конфліктів. Московська сторона, очевидно, буде зацікавлена в тому, щоб обмежити можливість перетворення подібних ініціатив на дієві механізми церковного врегулювання.

За таких обставин українське питання може знову опинитися в центрі загальноправославної дискусії, причому її учасники дедалі частіше розглядатимуть його крізь призму власних відносин із Константинополем та Москвою.

Третій сценарій передбачає активізацію українського врегулювання з боку самого Вселенського Патріархату.

Якщо незавершеність процесу 2018 року продовжуватиме використовуватися для підриву його канонічних прерогатив, у Константинополя можуть з’явитися додаткові підстави повернутися до пошуку способів подолання українського розділення. Й інтерес Вселенського Патріархату до завершення започаткованого ним процесу цілком зрозумілий.

Його первісний задум передбачав формування спільного церковного устрою для православної повноти України. Отримання Томосу про автокефалію стало визначальним історичним результатом, але не забезпечило реалізації цієї мети в повному обсязі.

Тому можна припустити, що за певних обставин Константинополь шукатиме нові форми церковних консультацій, посередництва або ширшого соборного порозуміння. Конкретний характер подібних ініціатив залежатиме від позиції українських сторін, результатів міжправославного діалогу та подальших змін у церковно-політичній ситуації.

При цьому майбутній розвиток не обов’язково відповідатиме очікуванням будь-якої з українських церковних адміністрацій. Історія 2018 року вже показала, наскільки швидко усталені уявлення про можливі рішення можуть змінюватися під впливом ширших церковних обставин.

Саме тому було б недалекоглядно виходити з припущення, що нинішній церковний статус-кво зберігатиметься необмежено довго або що всі майбутні ініціативи Константинополя обов’язково вкладатимуться в рамки адміністративних очікувань ПЦУ чи УПЦ.

Водночас запланований Синаксис давніх престолів не слід сприймати як зустріч, на якій неодмінно розглядатиметься українське питання. Перед його потенційними учасниками стоять значно ширші проблеми, а їхні позиції щодо Константинополя, Москви та української автокефалії не є тотожними, проте без обговорень українського питання не обійдеться.

І навіть можлива відсутність українського питання в офіційному порядку денному не усуватиме його впливу на загальний стан міжправославних відносин.

У цьому й полягає головна особливість нинішньої ситуації: українське церковне питання дедалі більше залежить від процесів, що розгортаються за межами самої України.

Про що українським церковним середовищам варто подумати вже зараз

Майже вісім років після Собору 2018 року українські церковні середовища продовжують значною мірою мислити категоріями тогочасного протистояння.

Для ПЦУ Томос став підтвердженням її канонічного становища, а для священнослужителів канонічного достоїнства й завершенням тривалої боротьби за автокефалію. Для УПЦ результати Собору залишаються предметом принципового неприйняття, хоча після Феофанії 2022 року її власне становище у світовому Православ’ї також потребує нового канонічного осмислення.

Обидві позиції мають свої історичні та внутрішньоцерковні пояснення. Однак жодна з них у нинішньому вигляді не пропонує переконливого способу подолання українського розділення.

ПЦУ дедалі частіше ототожнює церковну єдність із розширенням власної адміністративної структури, навіть за межі України, та всупереч духу і положень Томосу про автокефалію. Перехід окремих громад, духовенства та зменшення інституційної присутності УПЦ іноді через примус і сприймаються як основні показники успішності об’єднавчого процесу.

 

Такий підхід має очевидні обмеження. Значна частина єпископату, духовенства та вірян УПЦ не готова розглядати своє майбутнє крізь призму приєднання до церковної адміністрації, значною мірою сформованої колишнім Київським патріархатом. Історична недовіра, розбіжності в церковній культурі та побоювання адміністративного поглинання залишаються серйозними перешкодами.

Водночас керівництво УПЦ також несе відповідальність за збереження цієї ситуації. Тривале заперечення канонічних рішень Константинополя, залежність від московських інтерпретацій церковної історії та небажання виробити реалістичне бачення власного майбутнього після Феофанії фактично залишили УПЦ у становищі, яке дедалі складніше пояснювати як усередині України, так і перед іншими Помісними Церквами.

Самої декларації адміністративної незалежності від Москви недостатньо для формування повноцінної церковної суб’єктності. Особливо це стало очевидним після початку повномасштабної російської агресії, коли збереження українського православ’я в межах московської церковної системи втратило будь-яку переконливу суспільну перспективу.

Тому сьогодні обидві сторони мають підстави для серйозної саморефлексії. У нашому розумінні перспективним шляхом могло б стати повернення до початкового об’єднавчого задуму Константинополя з урахуванням нових обставин, які сформувалися за останні вісім років.

Предметом такої розмови мають стати принципи майбутнього соборного порозуміння, можливі гарантії для єпископату, духовенства та громад, питання участі в церковному управлінні, збереження церковної гідності всіх сторін і способи подолання адміністративних суперечностей.

Особливу увагу варто приділити тому, що нинішнє керівництво ПЦУ та УПЦ не бере до уваги все різноманіття поглядів усередині відповідних церковних середовищ. У 2018 році надмірна залежність переговорів від позицій окремих керівників уже призвела до суттєвого звуження можливостей компромісу. Повторення цієї помилки може остаточно законсервувати церковне розділення.

Тому важливо формувати ширший простір консультацій за участю архієреїв, богословів, каноністів та представників церковних спільнот, які готові предметно обговорювати перспективи майбутнього.

Окремого значення набуває роль Вселенського Патріархату.

Саме Константинополь утвердив український автокефальний процес і продовжує нести відповідальність за його канонічні наслідки в межах власного розуміння церковної першості та соборності. Проте очікування чергового рішення Матері-Церкви без власної змістовної ініціативи може знову поставити українські церковні середовища в залежне становище.

Українським учасникам варто виходити на діалог із Константинополем із конкретними пропозиціями, реалістичними оцінками проблем та розумінням того, що українське питання для Вселенського престолу є частиною значно ширшого кола міжправославних викликів. У нашому розумінні йдеться про пошук способу реалізувати об’єднавчий потенціал рішень 2018 року значно повніше, ніж це вдалося під час створення ПЦУ.

Не менш важливо усвідомити межі участі держави в цьому процесі.

Українська держава має право і зобов’язана захищати національну безпеку від російського впливу, зокрема коли релігійні структури використовуються як інструменти ворожої політики. Однак адміністративний тиск, силові конфлікти довкола храмів та практика колективного покладання відповідальності на вірян УПЦ створюють додаткові перешкоди для церковного порозуміння.

Кожен такий випадок стає матеріалом для російської пропаганди й посилює позиції тих, хто намагається представити українську автокефалію як наслідок державного примусу. Тому державна політика має спиратися на чітке розмежування питань національної безпеки, юридичної відповідальності конкретних осіб та власне церковного врегулювання.

Водночас у відносинах із Константинополем українським церковним середовищам варто враховувати і можливі наслідки ширших міжправославних процесів. Якщо ініціатива координації давніх престолів отримає розвиток, а Москва продовжуватиме загострювати суперечку щодо прерогатив Вселенського престолу, українське питання може знову набути значення, яке виходитиме далеко за межі нинішніх відносин ПЦУ та УПЦ.

За таких обставин Україні потрібне власне переконливе бачення майбутнього православ’я, здатне бути предметом серйозної розмови з Матір’ю-Церквою та іншими Помісними Церквами. Відсутність такого бачення залишатиме українських православних у становищі, коли їхнє майбутнє дедалі більше визначатиметься логікою зовнішнього міжправославного протистояння.

Висновок

Оприлюднена «Хроніка» дала можливість значно докладніше побачити внутрішню драматургію Собору 2018 року. Вона підтверджує гостроту конфліктів, масштаби політичного тиску, суперечності між українськими учасниками процесу та складність завдань, які намагався вирішити Вселенський Патріархат.

Проте вибіркове використання цих обставин для заперечення української автокефалії спотворює зміст самого документа. Представники Константинополя послідовно відстоювали власну канонічну позицію, нерідко вступаючи у відкриті конфлікти з тими, хто прагнув нав’язати їм інший результат.

Значно важливішим є те, що витік знову відкрив дискусію про незавершеність українського церковного процесу та створив можливість використати її у ширшій боротьбі навколо канонічних прерогатив Вселенського престолу. Ця дискусія розгортається в умовах, коли Константинополь намагається активізувати міжправославну координацію, а Москва дедалі більше стикається з наслідками кризи власної церковної моделі на пострадянському просторі.

Можливо, нинішня хвиля публікацій залишиться лише черговим інформаційним епізодом. Однак сукупність процесів, що відбуваються у світовому Православ’ї, дає підстави готуватися до складнішого розвитку подій. І в цій перспективі головним для України стає питання власної церковної суб’єктності.

У 2018 році Константинополь ухвалив історичне рішення, яке змінило становище українського православ’я та створило нову канонічну реальність. Проте подальший розвиток показав, наскільки обмеженим може виявитися результат, якщо українські церковні середовища залишаються нездатними подолати успадковані суперечності. Таким чином, українське питання поступово перетворилося з предмета застосування канонічних прерогатив Вселенського престолу на один із головних інструментів боротьби проти цих прерогатив.

Сьогодні ситуація поступово набуває нового виміру. Майбутнє українського православ’я дедалі тісніше пов’язується із процесами, що стосуються устрою всієї Православної Церкви, відносин між древніми  патріархатами та подальшої долі московської імперіалістичної церковної системи. Саме тому українським церковним середовищам варто вже зараз формувати власний порядок денний, здатний враховувати ці зміни та пропонувати реалістичну перспективу подальшого церковного врегулювання. Адже в іншому випадку вони ризикують знову опинитися перед рішеннями, до підготовки яких самі не матимуть достатнього впливу.

І тоді наступний етап українського церковного процесу визначатиметься вже не стільки потребами самого українського православ’я, скільки логікою значно ширшої боротьби за майбутній устрій Православної Церкви. 

Хроніка тижня Клірико-мирянського Собору в Києві для обрання першого Предстоятеля кенотично створеної Матір’ю-Церквою Автокефальної Церкви України

Всесвятійший Владико,

Синівськи підкоряючись поважному велінню Вашому, я прибув уранці в понеділок, 10 грудня, до Києва, щоб посприяти, своїми убогими силами, секретарською працею при Вашому Екзархові, Високопреосвященному Митрополитові Галльському п. Еммануїлові, у підготовці Об’єднавчого Собору для обрання Предстоятеля [Церкви], що перебуває під опікою Святої Великої Христової Церкви. Метою згаданого Собору, безумовно, не було будь-яким способом обрання одного Предстоятеля, але поставлення нової Церкви на міцні еклезіологічні та канонічні основи, згідно з настановою Матері-Церкви, так, щоб ніхто і ніщо не міг применшити, з одного боку, її від віків всесвященні привілеї, а з іншого — авторитет дій і подальшого життя Церкви України, як такої, що є дочкою Константинопольської.

Отже, я прибув до Києва о дев’ятій ранку і був прийнятий, як Ваш клірик, службовцями Президентської адміністрації у супроводі поліції з міркувань безпеки, і вирушив до помешкання Президентської адміністрації, де перебували Ваші Екзархи. Опівдні прибув Високопреосвященний святий Галльський. Після розмови з уже присутнім там святим Едмонтонським ми обоє встановили, що шлях до проведення Об’єднавчого Собору є довгим, оскільки необхідної підготовки не було здійснено, але також не існувало й належної поінформованості Церкви. Таким чином, відповідно до мудро ухваленого святим головою Екзархії, ми організували план зустрічей з усіма залученими сторонами задля пошуку найкращих умов для проведення Собору.

Пізно ввечері я супроводжував Високопреосвященного святого Галльського на його приватну аудієнцію до Його Високоповажності п. Петра Порошенка, Президента Республіки Україна, у його Палаці. Зустріч двох мужів відбулася віч-на-віч, і, виходячи, Високопреосвященний мав запевнення п. Президента, що «ми рухаємося вперед на повній швидкості» до Собору, маючи як непохитну основу еклезіологічні й канонічні лінії Матері-Церкви. Високопреосвященний передав п. Президентові проєкт Статутної Хартії нової Церкви, щоб той передав його всім сторонам для окремого опрацювання, аби вони були готові до спільної комісії з його розгляду. Прикрим є той факт, що цей проєкт уже циркулював в інтернеті відразу після засідання Священного і Святого Синоду 29 листопада, і притому не як інформація, а як сам текст, причому ще до його виправлення Синодом. Хто розуміє — нехай розуміє.

Наступного дня, 11 грудня, ми прийняли Всечеснішого архімандрита п. Кирила Говоруна, який грецькою виклав те, що чув про панівну атмосферу, віддав себе до потреб Екзархії, висловивши намір підтримати працю Собору своєю особистою присутністю, і заявив про свою вірність Фанару.

Потім прийшов і ми вислухали Високопреосвященного Митрополита п. Олександра, з боку Онуфрія, який під час зустрічі гаряче висловив свою підтримку канонічним діям Матері-Церкви, зазначив, що переважно багато хто бажає ввійти до нового тіла, однак зберігає страх, з одного боку, що Фанар зрештою не вдасться до дій для їхнього захисту, а з іншого — що дії Москви будуть загрозливими щодо можливих «відступників». Високопреосвященний запевнив Митрополита Олександра, що Всесвятійший Вселенський Патріарх, користуючись своїм правом допомагати через еклітон за межами своєї території, за жодних обставин не залишить без цієї допомоги кліриків будь-якого ступеня, які прийдуть, і закликав його передати це в усіх напрямках священно-таємно, для підбадьорення тих, хто цього бажає.

Того ж вечора для інформування Високопреосвященного святого Галльського та тих, хто був із ним, прибули представники таємних служб країни, які запевнили і щодо заходів безпеки, і щодо дійсного наміру багатьох із боку Високопреосвященного Онуфрія прийти на Собор, і щодо їхніх страхів перед Москвою, а також щодо теплої підтримки цього кроку громадською думкою.

Потім нас відвідав Високопреосвященний колишній Митрополит Київський п. Філарет разом із Митрополитом п. Епіфанієм та Архієпископом п. Євстратієм. Раніше, за згодою святого Галльського, я мав обмін письмовими повідомленнями з Митрополитом Епіфанієм, який написав мені близько полудня (дод. 1). Із напруженого й двогодинного діалогу з Високопреосвященним колишнім Київським та тими, хто був із ним (дод. 2), було зроблено висновок, що Філарет, похилого віку, але вельми бадьорий духом і непохитний у своєму настрої, був охоплений великою тривогою за майбутнє цієї місцевої Церкви у випадку, якщо той, хто буде обраний урною, не належатиме до його вибору; тому він і вимагав не виставляти свою кандидатуру на посаду Предстоятеля, але бути обраним Об’єднавчим Собором як Голова Священного Синоду. Мудрий і розсудливий, але також непохитний спротив і спосіб дій з боку святого Галльського привели Високопреосвященного п. Філарета до висновку: «завтра мої представники прийдуть працювати разом із вами над Статутною Хартією». Після зустрічі з Високопреосвященним Філаретом я знову мав обмін повідомленнями, з відома святого Галльського, з Високопреосвященним п. Епіфанієм.

Після їхнього від’їзду ми вирушили до Святого храму Святого Андрія, переданого у власність Матері-Церкви, де Його Всесвятість і заснував Ставропігію. Там нас чекала заступниця міністра культури, а також відповідальний за релігійні справи Андрій Юраш зі своїми співробітниками. Там ми з подивом встановили, що відомості, які дійшли до Церкви, про відсутність будь-якого розвитку в питанні реставрації храму та пов’язаних із ним справ були цілком ненадійними, оскільки ми на власні очі побачили, що реставраційні роботи безперервно просуваються, священник виїхав із приміщення храму, його приміщення ремонтуються, і, відвідавши їх, ми були здивовані наявністю двох каплиць під центральним храмом. Та, що на першому рівні, присвячена святому подружжю Захарії та Єлисавети, батькам Чесного Предтечі, тоді як назва іншої не була з’ясована. З цього приводу святий Галльський одразу запропонував назвати її на честь святого апостола Варфоломія, щоб ім’я Його Всесвятості навіки було пов’язане з цією святою Ставропігією. Наприкінці огляду почесно приєднався Міністр культури України, який запевнив святого Галльського, що роботи буде завершено якнайшвидше і водночас буде надано всіляке сприяння Екзархові Всесвятійшого, щоб він міг звершувати богослужіння та виконувати свою працю. Було обговорено питання помешкання для Екзарха та інші справи навколо Ставропігії, меншого значення, однак визначальні, що стосувалися процесу її реставрації.

Увечері ми мали вечерю з Високопреосвященними Митрополитами Симеоном та Олександром із боку Онуфрія, яких супроводжували клірики, що мали піти до нової Церкви. Розмова оберталася навколо майбутнього Об’єднавчого Собору та позиції єпископів групи Онуфрія, а також навколо того, наскільки вони були готові прийти разом із парафіями та кліриками.

Наступного ранку, 12 грудня, від дев’ятої до дев’ятнадцятої години, з перервою на обід, ми працювали разом із представниками всіх сторін над Статутною Хартією нової Церкви, у присутності Його Високоповажності п. Ростислава Павленка, від імені п. Президента, та Андрія Юраша, відповідального за релігійні справи. Із цього багатотрудного процесу, під час якого, вдаючись до всіх засобів, ми обороняли віковічні привілеї Святої Великої Христової Церкви, зрештою ми в любові та однодумності дійшли до остаточного тексту, який і був прийнятий Об’єднавчим Собором (дод. 3).

Із цієї зустрічі ми повинні благоговійно відзначити таке: сторони Макарія та Онуфрія відкрито стали на підтримку всіх позицій Матері-Церкви; від сторони Філарета Високопреосвященний Архієпископ Євстратій, надзвичайно здібний у дипломатичних справах, чинив опір, однак наші «поступки» ще виразніше показали силу Вашої Священної Вершини щодо Статутної Хартії.

Наприклад, у проєкті було зазначено, що гарантом Статутної Хартії є Вселенський Патріарх. Протягом однієї години ми були змушені [сперечатися] щодо цієї фрази. Нарешті Архієпископ Євстратій запитав те, чого я від самого початку хотів: «Чи можете ви пояснити нам цю фразу? Що це означає?» Після дозволу та заохочення Високопреосвященного святого Екзарха, Митрополита Галльського, я благоговійно відповів так:

«Сьогодні саме ви перебуваєте в новій Церкві — ви, які шануєте і поважаєте Фанар та Патріарха, який є вашим благодійником. Завтра, можливо, прийдуть невдячні й байдужі до таких речей і скажуть: встановімо в Статутній Хартії положення, протилежні Томосу. У такому випадку хто є гарантом відповідності Хартії Томосу? Безумовно, ним має бути Патріарх».

На це він відповів: «Тоді запишімо це докладно», що й було зроблено. Після прийняття цього всіма і вже ближче до завершення засідання цей Ієрарх визнав: «Через роз’яснення це стало більш зобов’язувальним, ніж первісне формулювання, однак, оскільки я сам попросив цього і прийняв перед усіма це роз’яснення, не бажаю знову змінювати цей уривок. Треба було задовольнитися початковим». Через такі практики й певні умовні «поступки» було забезпечено позицію Святої Великої Христової Церкви. Ця зустріч завершилася о сьомій вечора, розпочавшись о дев’ятій ранку. Під час обговорень, пішовши до вбиральні, щоб освіжити обличчя водою для відновлення сил, я зустрів Високопреосвященного п. Євстратія. Він запитав: «Як ви бачите стан справ?» Я відповів:

«Ваше Високопреосвященство, благоговійно вбачаю певне непорозуміння. Ми прийшли сюди не для того, щоб торгуватися, ані щоб ставити під сумнів права Матері-Церкви. Вона навчає, а ви навчаєтеся. У цьому випадку ми не ведемо діалогу як рівний із рівним, однак дуже вас любимо. Якщо ви захищаєте права вашого старця, то й ми захищаємо [права] нашого Патріарха і Великої Церкви. Хочете безумних вимог? Залишитеся в розколі. Це остання можливість старця Філарета стати героєм. Якщо він її втратить, то завершить життя як розкольник. Не ми перебуваємо в становищі того, кому чинять благодіяння, але в становищі благодійника, від імені того, хто насправді чинить вам благодіяння, — Всесвятійшого Вселенського Патріарха. Тому не випробовуйте миролюбного характеру святого Галльського, бо я дивуюся, з яким терпінням він зносить слухання безглуздих вимог. Ви завдячуєте Святому Духові єдністю цієї Церкви. Він очікує вашого повернення. Не зруйнуйте стільки праці через одну нерозумну впертість. Наші труди тут будуть вам на користь. Заради вас ми прийшли. Не заради нас. Патріарх має велику любов до ваших осіб — не розчаруйте її. Ви особисто багато можете перед вашим старцем. Змініть його розум. Не приписуйте йому егоїстичних тенденцій, а самі залишайтеся байдужими. Якщо любите його — допоможіть йому».

— «Дуже вам дякую. Голос вашої щирості був почутий. Зі свого боку я зроблю все, однак маю накази. Але це обіцяю. Не залишайте нас».

Потім ми мали зустріч із Високопреосвященним Архієпископом Євстратієм, пп. Павленком і Юрашем щодо вимог Високопреосвященного п. Філарета від Клірико-мирянського Собору. Під час цієї зустрічі Високопреосвященний п. Євстратій прочитав перед усіма проєкт повідомлення від Клірико-мирянського [зібрання], яким мало бути повідомлено повноті Церкви про подальше становище п. Філарета. Серед іншого зазначалося, що Клірико-мирянський [Собор] обирає Предстоятеля, однак п. Філарет буде Головою Священного Синоду, Екзархом по всій Україні з правами Предстоятеля, тобто скликання Синоду, архієрейських виборів, позбавлень сану тощо.

Смиренно визнаю холоднокровність і розсудливість Високопреосвященного святого Екзарха, який вислухав без жодної реакції весь проєкт повідомлення, приблизно на одну сторінку. Наприкінці його він лагідним голосом почав пояснювати п. Євстратію, що вимоги неможливо здійснити, оскільки це стало б безпрецедентним кроком в еклезіології Православної Церкви і ми стали б посміховиськом усього православного світу. Високопреосвященний Євстратій дуже й наполегливо наполягав, погрожуючи, що без нього Собору не буде. Дивним є те, що представники держави, які неодноразово запевняли, що зрештою переконають старця Філарета, у ту мить, ні більше ні менше, стали на позицію п. Євстратія.

Святий Екзарх залишився сам, кажучи, що завершімо Собор, а після нього робіть, як знаєте. У момент цієї розмови до гостьового дому прибув Високопреосвященний Митрополит Адріанопольський п. Амфілохій, який, дізнавшись про поточне обговорення і не маючи попереднього досвіду спілкування з державними чинниками, вирішально підсилив позицію святого Екзарха, заявивши, що прийняття такої позиції було б очевидною відмовою від прав і принципів Святої Великої Христової Церкви і що потребу в Соборі мали ті, хто перебуває в Україні, а не ми; що, у перекладі, означало: «ми не приймаємо погроз від будь-кого, маючи до того ж зброю правди й справедливості, а також нашу відповідальність перед Історією, щоб виправдати ім’я і особу Всесвятійшого Вселенського Патріарха, яку нам не дозволено заплямувати заради жодного Філарета, хоч би яким сильним він був».

Святий Екзарх повністю погодився з вищесказаним і, зміцнившись у вже висловлених ним поглядах, остаточно відповів: «Ми нічого не можемо зробити без думки й дозволу Всесвятійшого. Ми вислухаємо вас іще раз».

Після цієї розмови, що тривала близько двох годин, ми мали зустріч під головуванням, як і належало, святого Галльського щодо того, що слід робити надалі. Його Високопреосвященство телефоном поінформував Вашу Священну Вершину, отримавши наказ викласти ситуацію Його Високоповажності п. Порошенку, який перебував у Брюсселі.

Наступного дня, у четвер, 13 грудня, святі Галльський та Адріанопольський вирушили до Святої Софії для просторового облаштування відповідно до потреб Собору, а потім ми прибули до Патріаршої Ставропігії святого Андрія, яка того дня святкувала. Там служив Божественну Літургію Преосвященний Єпископ Едмонтонський п. Іларіон, оточений священниками Митрополитів Симеона та Олександра, які багато допомогли в облаштуванні храму, щоб він був готовий до Божественної Літургії, а також [за участю] моєї нікчемності. Перед Божественною Літургією архієрей окропив святою водою храм, у якому проводилися ремонтні роботи.

Зворушливою була мить, коли перед численними камерами й журналістами, а також перед натовпом українців під склепіннями величного [храму] грецькою пролунало «Благослови, Владико», а також Євангеліє свята. Наприкінці Божественної Літургії говорив архієрей, який звершував богослужіння, а також святий Галльський, який потім роздавав благословення хрестом присутнім на богослужінні.

Після цього Високопреосвященний Митрополит Олександр влаштував святковий обід у ресторані. Потім Високопреосвященні святі Галльський і Адріанопольський та моя смиренність відвідали Його Високоповажність п. Yonet Can Tezel, посла Турецької Республіки в Україні, з яким святий Галльський мав змістовну розмову. Примітним було те, що п. посол запитав про статус Автокефальних Церков.

На відповідь, що всі вони вважаються певним чином рівними, він заперечив: «Інформація, яку я маю з цього питання, є іншою. Лише п’ять Церков є головними, а решта, значно молодші, крім Кіпру, походять із юрисдикції Константинопольського Патріархату. Отже, як вони можуть вважатися рівними?» Подивувавшись точному еклезіологічному знанню п. Посла, ми визнали істинність його слів.

Він також запитав, чи присутність Його Високоповажності п. Порошенка на Соборі не применшує прав нашого Патріархату, оскільки принципом Турецької Республіки, як він сказав, є безперешкодне виконання релігійних обов’язків без втручання держави. Ми відповіли, що жодних підстав для применшення прав Престолу через присутність п. Президента немає, оскільки ця присутність вважається такою, що об’єднує наявні течії в церковному тілі. Він вказав нам, що настав час Патріархатові показати своє справжнє становище у всеправославному масштабі! Вражені поглядами п. Посла, ми повернулися до місця проживання Президентської адміністрації.

О сьомій вечора прибув Високопреосвященний Митрополит п. Михаїл зі сторони Філарета у супроводі семи архієреїв. Уранці того ж дня вони мали «Синод», щоб визначитися щодо кандидата, якого вони висунуть, а також щодо питань, пов’язаних із проведенням Собору. Вони були серед тих, хто чинив спротив.

Під час цієї важливої зустрічі (дод. 4) були вислухані всі погляди святих Архієреїв, головними пунктами яких були такі:

а) З’ясувалося, що вони не мали жодного знання й інформації про перебіг переговорів щодо Клірико-мирянського [Собору].

б) Вони боялися висловити свої погляди голосуванням, оскільки могутній старець Філарет нав’язав їм відкрите голосування.

в) Вони виявили психологічну неготовність, яку створювала невизначеність щодо Собору.

Високопреосвященний Митрополит п. Антоній, грецького походження від діда-біженця в Маріуполі, зворушив усіх своїми словами, сказавши:

«Святі Отці, ми живемо стільки років у розколі та в стані темряви й тіні, як полонені власних виборів і невільні для того, щоб правильно вирішувати. І прийшла Мати всіх православних — Константинопольська Церква — та Всесвятійший, і простягли нам руку допомоги. Однак ми перебуваємо в такому стані, що не знаємо, як узяти цю послану Богом руку допомоги. Ми не знаємо, як відповісти на допомогу нашої Матері. Просимо вас, не залишайте нас і виявіть терпіння до наших слабкостей. Ми звикли до стану розколу і немовби стали самодостатніми. Ми часто не усвідомлюємо жалюгідності нашого становища. Допоможіть нам навіть у тому, щоб зрозуміти наші проблеми».

Слова архієрея викликали найгарячішу реакцію святого Галльського, який підкреслив, що ми прийшли сюди, щоб огорнути вас турботою і піклуванням Всесвятійшого, який бажає бачити вас такими, що ходять у канонічному житті.

Після цієї зустрічі, з якої ми зрозуміли трагічний момент упертості старого Філарета і неспроможності багатьох висловити спротив, ми отримали повідомлення від Президентської адміністрації, що Його Високоповажність п. Порошенко викликає святого Галльського для наради у своєму Палаці об одинадцятій годині ночі.

У приймальній будівлі святий Адріанопольський, святий Памфільський і моя нікчемність терпляче, в неперервній тривозі й серед холоду чекали повернення святого Галльського з Президентського Палацу. Архієрей повернувся о другій годині ночі в поганому настрої, дуже засмучений, кажучи:

«На жаль, ми зазнаємо невдачі; мене попросили навіть зняти наручний годинник, який я, пригрозивши, що піду, залишив при собі; а увійшовши до кабінету, я побачив, окрім п. Президента, Високопреосвященного п. Філарета та керівника таємних служб. Під час розмови старець Філарет був непоступливим і непохитним, відмовляючись від будь-якого відступу від своїх вимог. Він мав і мовчазну підтримку Президента. Ми ні до чого не дійшли».

Слід тут зазначити, що, як ми довідалися наступного дня, старець Філарет залишив Президентський Палац о третій годині ранку, а через кілька годин очолив співслужіння багатьох архієреїв з нагоди своїх іменин, рукоположивши також і пресвітера!

Після короткої розмови і знаючи, що будь-яке наше обговорення щодо вироблення якогось жалюгідного рішення було б зведене нанівець через постійне спостереження за всіма в будівлі, після того як святий Памфільський, який страждав через стан свого здоров’я і з труднощами витримав очікування, відійшов, ми вирішили продовжити діалог у мовчанні — за допомогою рукописних повідомлень на папері — і дійшли висновку, що вранці слід зателефонувати Вашій Священній Вершині, щоб доповісти, що нам належить від’їхати. Інакше вони не переконалися б, якби не побачили твердості з боку Матері-Церкви. Святий Галльський навіть придбав квиток, власним коштом, щоб ті, хто там мав владу, побачили його.

Уранці ми подали проєкт повідомлення Вашій Божественнішій Всесвятості — лише й виключно тому, що знали: з телефонних розмов було чути все; і, безумовно, засмучувалися, що в ту годину не мали способу відкрити принаймні Їй істину. Поінформований про наші наміри п. Павленко негайно поінформував Президента. Святий Галльський зібрав свої речі й повідомив транспорт, щоб їхати до аеропорту. Була дванадцята година дня. П. Президент попросив святого Галльського, коли той проїжджатиме, ненадовго зайти до Палацу.

Приблизно через годину, коли ми не мали жодної звістки про перебіг справ архієрея, надійшла звістка, що їде поліція, аби всіх нас разом доставити до Президентського Палацу. Після початкових реакцій розгубленості, одягнувши всі ряси й камилавки та вирішивши, що понад усе ставимо всесвященні інтереси Матері-Церкви, ми були доставлені туди в супроводі значних поліцейських сил. Дорогою святий Памфільський, який протестував перед своїми співвітчизниками через примусове доставлення, поінформував Американське Посольство, а святий Адріанопольський — Міністерство закордонних справ Греції. Від усіх ми отримали заспокійливі відповіді.

Увійшовши до Палацу, спочатку нас провели до певного кабінету для очікування, а потім ми спустилися до оперативної зали, пройшовши коридорами, де були розвішані зображення солдатів, які оборонялися, що створювало дивні враження. Перед остаточним входом у нас відібрали мобільні телефони, ми пройшли особистий огляд і ввійшли до зали. Вигляд святого Галльського видавав трагізм моменту. Поряд із ним були п. Президент, п. Павленко та один із відповідальних за таємні служби.

П. Президент повідомив нам, що намагався встановити телефонний зв’язок із Вашою Священною Вершиною, причому ця розмова мала бути чутною всім, щоб ми отримали Її вказівки. На запитання святого Адріанопольського до святого Галльського той відповів, що ми є затриманими і нам заборонено виїзд із країни. Це налякало нас не так сильно, як можливість того, що ми поступимося їхнім бажанням; поглядами вирішивши, ми постановили стояти твердо й непорушно.

Коли через деякий час було встановлено розмову з Вашою Божественнішою і Богорухомою Всесвятістю, всі ми відчули [істинність] Господніх слів: «Коли ж приводитимуть вас до синагог, до начальств і влад, не турбуйтеся, як або що відповідати чи що говорити, бо Святий Дух навчить вас у ту саму годину, що належить сказати» (Лк. 12:11–12).

Зізнаюся, що в ту годину я не мав сили записувати сказане на папері, оскільки перебував у стані безнадійної тривоги, щоб часом не були поставлені під загрозу інтереси через неправдиві обіцянки Президента тощо, і несвідомо раз у раз писав на папері молитву: «Богородице Діво…».

Однак усі слова Вашої Божественнішої Всесвятості незгладимо закарбувалися як дорогоцінна заповідь у просторі сумління і серця. Зокрема, Вона з відвагою сказала:

«Ваша Високоповажносте, я дізнався від святого Галльського про труднощі й жалкую, що проблемна поведінка однієї-єдиної особи доводить, що ви не готові до автокефалії. Я — Вселенський Патріарх і не маю права, з огляду на історію Патріархату, перед Богом і моїми Попередниками, зневажити привілеї Престолу та його становище в Православній Церкві. Я маю відповідальність, п. Президенте. Я вас шаную, поважаю, але не збираюся продавати гідність Патріархату жодному Філаретові. І якщо ви не спроможні змусити його підкоритися, мені прикро, але мої люди повинні виїхати. На Фанарі ми навчилися не боятися нікого й нічого, коли йдеться про його віковічні права. Дійте відповідно».

П. Президент, розгублено вислухавши сказане, виправдовувався:

«Не я є Філаретом, Всесвятійший, я — Петро Порошенко»,

— щоб знову почути:

«Я говорю це вам, п. Президенте, щоб ви передали це».

Той продовжив:

«Всесвятійший, становище в Україні є таким, що якщо завтра ми не проведемо Собор, існує можливість військового втручання з боку Росії, яке станеться через нашу слабкість».

— «Тоді негайно виправте становище».

Тоді п. Президент прочитав проєкт, який він сам мав дати Філаретові на підпис і в якому мало бути звернення до Вашої Священної Вершини, де, коротко кажучи, зазначалося, що він зовсім не бажає і відмовляється від будь-якої подальшої посади в новій Церкві, окрім посади постійного члена річного Священного Синоду, що ми вже прийняли як необхідне рішення під час опрацювання Статутної Хартії.

— «Якщо я отримаю підпис Філарета під цим документом, тоді ми продовжуємо, Всесвятійший?»

— «Ми продовжимо лише тоді, коли мої Екзархи запевнять мене, що жодна з привілеїв Матері-Церкви не ставиться під загрозу».

І справді, поглядами було вирішено, що такий розвиток буде достатньою і необхідною умовою для подальших дій. Наприкінці розмови, коли святий Галльський від імені всіх попросив благословення Всесвятійшого на цю працю, Ваша Священна Вершина додала:

«Святий Галльський, звертаю вашу увагу на ваші кроки. Я не дозволяю вам гратися з інтересами нашого Патріархату. Станьмо добре. Маєте моє благословення».

Це була настільки сильна мить, що навіть її запис на папері через місяць знову викликав сльози на очах. «Такий бо нам належав Архієрей… служитель істинної скинії, Великої Церкви, яку поставив Господь, а не людина».

Одразу п. Президент, дуже радісний, попрощався з усіма й побіг відвідати старця Філарета, щоб власним авторитетом добути його підпис. Підписаний документ протягом години приніс п. Павленко.

Ми залишили Палац значною мірою полегшені, однак несучи із собою душевний тягар від примусового доставлення та великого й нестерпного тиску. Прибувши до гостьового дому, святий Галльський запропонував нам утрьох піти до ресторану, щоб обговорити подальше в іншому місці. Примітним є те, що протягом усього «обіду» навколо нас ходило понад десять агентів таємних служб, які не надто приховували свою таємність. Через годину ми повернулися.

Перед нами стояла титанічна праця, оскільки ми ще не просунулися в записі змін і виправлень до Статуту, що вимагало багатогодинної роботи, а також у визначенні комісій для Собору наступного дня. За спонукою святого Галльського я взяв на себе правильне укладення Статуту з урахуванням змін. На зустрічі спочатку мав бути присутнім п. Павленко, а потім замість нього — п. Юраш.

З дозволу Екзарха я взяв на себе таке: сказав п. Павленку, що перед Клірико-мирянським [Собором] мають бути ліквідовані юридичні організації «Київського Патріархату» та «Автокефальної Церкви» Макарія. Він передав цю справу п. Юрашу. Той відповів мені, що, щойно прибудуть представники двох сторін, він повідомить їм це окремо, а не перед усіма. Я зазначив:

«Святий Екзарх не зійде на Собор, якщо цього не буде зроблено. Я особисто гарантую це і беру на себе відповідальність».

Після короткого спілкування між ними прийшли обидва, і Архієпископ Євстратій сказав:

«Щоб рухатися далі, нам потрібен Клірико-мирянський [Собор]. Може, зробімо його всередині Собору? Або після нього?»

Я відповів:

«Ваше Високопреосвященство, неможливо, щоб Об’єднавчий Собор ліквідовував організацію, яку Мати-Церква ніколи не визнавала. Це було б непрямим її визнанням. Але й після — також ні. Як ми тоді покажемо одну, єдину Автокефальну Церкву взагалі!»

У своїй думці я мав такий прихований намір: якщо щось не піде добре на Соборі, вони матимуть шлях відступу до свого попереднього становища. Через ліквідацію цей шлях відступу закривався б, і вони були б зв’язані.

Після обміну аргументами я сказав їм:

«Якщо для ліквідації потрібен Клірико-мирянський [Собор], завтра перед Собором сформуйтеся в окремі органи раніше і підпишіть текст».

Вони запропонували мені:

«Ви складете нам проєкт ліквідації?»

— «Спробую…»

За допомогою знавця грецької мови о. Іоанна ми склали текст, який ліквідовував навіть найменше поняття [про них] як про юридичні особи. Вони його прийняли і телефоном повідомили про цю перспективу всім членам своїх сторін.

Таким чином було визначено, що о дев’ятій вони сформуються в окремі органи, а о десятій прийдуть до святого Екзарха, передадуть йому підписані документи, після чого він зійде, щоб головувати на Соборі.

«Не сумнівайтеся, що без цих документів він не зійде, і ви будете осоромлені до всіх кінців [землі]», — додав я.

Далі протягом трьох годин ми працювали над доповненням проєкту Статуту на основі змін і виправлень. Під час цього Архієпископ Євстратій запропонував:

«Може, вилучімо термін “Автокефальна” з нашого офіційного титулу? Він не є еклезіологічним!»

Його пропозицію прийняли всі. Я відповів:

«Ваше Високопреосвященство, благоговійно зауважую, що дивуюся поверненню дискусії на еклезіологічну основу, і, оскільки ви всі цього бажаєте, так і буде».

Правда полягає в тому, що він не хотів цього терміна через його відсилання до назви сторони Макарія, однак це була пропозиція, яка служила добрій славі Матері-Церкви, оскільки [назви] «Автокефальних» були немилозвучними і неприйнятними як поняття.

Після докладного розгляду Статуту ми записали остаточний текст на основі грецького тексту, тобто спочатку я виправляв грецькою, а потім — мовою перекладів через англійську та українську. Водночас святі Галльський та Адріанопольський мали зустрічі на верхньому поверсі з Ієрархами та кандидатами, тоді як святий Памфільський узяв на себе організацію практичних питань Собору.

Об одинадцятій годині вечора прибув Високопреосвященний п. Михаїл із дев’ятнадцятьма архієреями, з якими відбулася повторна й підсумкова розмова про все, що сталося, і вони висловили підтримку рішенням Великої Церкви.

Праця цього дня завершилася близько першої години ночі.

Наступного дня, у суботу, 15 грудня, була звершена священницька Божественна Літургія в Малій Святій Софії, а потім дві сторони замкнулися: сторона Філарета — там, а сторона Макарія — у приміщенні розташованих поруч офісів.

Ми прибули, на чолі зі святим Галльським, приблизно о дев’ятій п’ятнадцять і були проведені до офісного приміщення навпроти Малої Святої Софії.

Час минав, а з Клірико-мирянського зібрання Філарета ніхто не виходив. Ми дізналися, що ліквідацію [структури] Макарія було підписано. Стала десята година. Ми довідалися про ускладнення в питанні підпису Філарета. Він не підписував.

Внутрішньо ми розуміли такий його вчинок. Він був абсолютно природним. Справа «Київського Патріархату» була для дев’яностолітнього Ієрарха справою життя і переконання. З іншого боку, він боявся, що не буде обраний його власний чоловік і тим самим будуть зруйновані його дотеперішні зусилля. Це було логічно.

Крім того, він мав іще одну вимогу: від кожної сторони мав бути один кандидат, щоб голоси не розпорошувалися. Ми це відхилили. Усі мали право бути кандидатами.

«Ми не будемо йти за логікою сторін на Об’єднавчому Соборі», — сказав святий Галльський.

Разом із нами був і Його Високоповажність п. Ющенко, один із першопрохідців цієї справи, колишній Президент країни. Невдовзі прибув Голова Парламенту, а наприкінці — Президент п. Порошенко.

Вони пішли до старця Філарета. Жодного результату. Усі чекали. Сильний холод. Сніг. Серед учасників і тих, хто чекав у Святій Софії, почалися протести. Заходи безпеки — драконівські. Армія та поліція у взаємодії. Маса народу збиралася на прилеглій площі, очікуючи щасливого результату.

Знизу надходили негативні звістки. Старець-Ієрарх залишався непереконаним.

Близько першої години пополудні святий Галльський, величний і доричний, спустився, щоб зблизька побачити становище. Президент Порошенко, поза Малою Святою Софією, зробив жест благання до Високопреосвященного, кажучи:

«Прошу вас, не їдьте зараз. Уже все підготовлено. Він підпише за кілька хвилин».

Так і сталося. Задиханий і в сльозах Архієпископ Євстратій передав у руки святого Екзарха текст із підписами (дод. 5).

Коли я відходив разом із Предстоятелем, він обійняв мене і сказав:

«Отче, думаю, ви розумієте, що для нас означає цей текст».

Так само зі сльозами, наблизившись, я відповів:

«Так, Ваше Високопреосвященство. Знаю й розумію. Це справа життя. Розумію і старця. Але Мати-Церква — лікар. Кожна операція спричиняє біль, однак лікує. Будьте певні, що все це — на вашу користь».

Так Високопреосвященний святий Галльський і ті, хто був із ним, зійшли для початку праці [Собору]. При вході до храму Екзархів почесно очікував Президент п. Порошенко.

Ми разом увійшли до переповненого історичного храму Божої Премудрості. Хвилювання було великим. У президії очікували старець Філарет у чернечій скуфії — наймудріша вимога святого Галльського, — Макарій та Симеон, як перший зі сторони Онуфрія.

Після короткої молитви (дод. 6) Високопреосвященний святий Галльський проголосив відкриття Об’єднавчого Собору. Воздаючи славу [Богові], він подякував наявним сторонам за їхню живу прихильність і прибігання під опіку Матері-Церкви, передав Її Священні побажання і благословення, належним чином промовив (дод. 7), а потім надав слово п. Президентові.

Після цього він оголосив секретаріат Собору, склад виборчої комісії, тих, хто підраховував голоси, подані піднесенням рук, тощо.

Потім він закликав присутніх, щоб піднесенням рук вони висловили спочатку позитивний, а потім негативний голос щодо прохання про автокефальний церковний статус для Церкви України.

Усі проголосували «за», після чого пролунали оплески.

Потім він сказав:

«Кожна з присутніх сторін уже кілька днів тому отримала проєкт Статутної Хартії. Він ваш. Ми, як комісія, за участю ваших представників внесли до нього необхідні виправлення на вашу користь і для того, щоб він покривав ваші потреби. Ви його приймаєте?»

Усі двісті, крім одного, проголосували позитивно, а той один, про якого вже йшлося, — негативно.

Потім святий Галльський зазначив:

«Переходимо до обрання Предстоятеля. Кандидатами на цю посаду можуть бути всі Ієрархи, крім двох архієреїв — Філарета і Макарія»,

— докладно пояснивши процедуру.

У цей момент Митрополит Філарет узяв слово і сказав:

«Чи можливо, щоб нас позбавляли права обрання? Усі тут мають ім’я і титул. А я — ні. Хто я? Крім того, ми як сторона обрали свого кандидата. Проведімо відкрите голосування».

Його втручання на мить сколихнуло воду. Більше того, до Президента підійшов якийсь чоловік у військовій формі й зажадав кандидатури Філарета, однак п. Президент навів порядок.

Першим Філаретові відповів Митрополит Симеон, сказавши, що саме так було вирішено і що це справедливо, а потім — Митрополит Макарій.

У цей момент святий Галльський із серйозністю та вдячністю за це прочитав лист Митрополита Філарета до Вашої Священної Вершини, яким той відмовлявся від будь-якої посади в новій Церкві (дод. 7).

Святий Галльський запропонував, знову ж таки піднесенням рук, обрати між таємним і відкритим голосуванням, із таким результатом: за таємне — 121, за відкрите — 41, інші через байдужість не голосували. У будь-якому разі 121 позитивний голос очевидно становив абсолютну більшість із загальної кількості 200 виборців.

Далі відбулася процедура визначення трійки кандидатів, у якій голосували Ієрархи, клірики і миряни.

Спочатку виборці виходили назовні, підписувалися, отримували бюлетені, які тим часом були підготовлені, запечатані печаткою Собору моєю нікчемністю, і підходили до урни, куди кидали свій голос.

Я зажадав, щоб до Екзархів список принесли туди, де вони були, і саме в середині процедури, щоб не було видно — ані наприкінці, ані на початку — що саме проголосував кожен.

Під час підрахунку голосів, який очолював святий Памфільський і де я безперервно був присутнім, визначилися такі:

Митрополит Епіфаній — 81,
Митрополит Симеон — 56,
Митрополит Михаїл — 38 голосів.

Після оголошення результатів Митрополит Михаїл і Митрополит Димитрій, який ішов наступним за кількістю голосів, послідовно відмовилися від участі у трійці, як і всі наступні після них, аж до того, що старець Філарет був змушений просити когось із тих, хто отримав один голос, причому більшість навіть не знала про це, погодитися на включення до трійки; що й сталося.

Таким чином, коли процедура розвивалася тим самим способом, і Митрополит Філарет підійшов та після свого голосу благословив урну в разючому й символічному жесті, під час остаточного голосування отримали:

Митрополит Епіфаній — 36 голосів,
Митрополит Симеон — 28,

причому голосували лише архієреї.

Отже, Митрополит Епіфаній був обраний першим Предстоятелем Православної Церкви України.

Результат під оплески оголосив святий голова Собору, Високопреосвященний Митрополит Галльський п. Еммануїл, передавши Предстоятелеві панагію як дарунок.

Одразу [відбулася] служба завершення Собору з многоліттям Вашій Священній Вершині (дод. 8), а потім Предстоятель підписав на Святому Євангелії акт свого обрання, який було складено на основі документа про обрання Київського Сильвестра, якого було обрано на Фанарі в 1649 році (дод. 9).

Після цього виступив Блаженніший Київський, висловивши подяку. Коли було згадано ім’я Філарета, усі підвелися і аплодували.

Коли дзвони лунали по всьому Києву, усі вийшли на площу, де Його Високоповажність п. Президент представив Предстоятеля серед вигуків перед тисячами вірних, які терпляче чекали від ранку серед холоду на результати.

Перед нашим від’їздом із храму старець Філарет, очевидно щасливий, висловив свої гарячі подяки Вашій Божественнішій Всесвятості за Її любляче піклування про Матір-Церкву.

Особливо тому, хто підписує [цей текст], він сказав:

«Ти молодий клірик, але я хотів би зізнатися в такому з мого довгого досвіду. Якби я був певний, що буде обрано архієрея, який не зруйнує того, що я з великими трудами й серед труднощів збудував, тоді я не спричиняв би стільки реакцій. Прошу пробачення за клопіт, але прошу тебе зрозуміти мене. Я так багато зробив для України, але тепер уже спокійний».

Потім ми перейшли до приміщень храму Святої Софії, очікуючи від’їзду п. Президента, щоб відкрили дороги і ми могли відвідати Його Високоповажність п. Голову Парламенту, який чекав на святих Екзархів.

Тим часом до приміщення очікування піднявся Блаженніший святий Київський, який у теплій атмосфері поспілкувався з Вашою Божественнішою і мною поклоняємою Всесвятістю, висловивши свою вдячність і повагу.

Його Високоповажність п. Голова Парламенту люб’язно прийняв святих Екзархів, яким вручив почесну відзнаку.

Наступного дня, у неділю, 16 грудня, святий Адріанопольський звершив богослужіння в монастирі Архангела Михаїла, де була резиденція Блаженнішого п. Епіфанія.

У короткому зверненні наприкінці Таїнства, при перекладі українською протоієрея Василія, знавця грецької мови, який багато — явно й неявно — прислужився під час процесу Собору, він зазначив, що в Україні зійшов новий день; що Мати-Церква і Всесвятійший Вселенський Патріарх, за обов’язком, але також і через жертовні дії, споглянули на цю виноградну лозу і наново охрестили український народ, водночас закликаючи всіх стати поруч із новим Митрополитом Київським і підтримати зусилля нової Церкви України.

Потім ми вирушили до храму Святого Володимира, переданого для того, щоб там служив сивочолий старець Філарет. Він співслужив із п’ятьма архієреями і, побачивши нас, так зрадів, що зійшов із синтрону, куди, згідно зі слов’янським уставом, піднімаються клірики незалежно від ступеня, позаду Святої Трапези.

Спускаючись і при перекладі о. Василія, він сказав:

«Бог, Вселенський Патріарх Варфоломій і я знаємо, що означає виступати проти Москви. Неможливо осягнути велич мужності Всесвятійшого. Прошу вас поцілувати від мене Його Священну Руку. Дякую вам за все. Завжди ласкаво просимо».

Поклонившись святим мощам святої Варвари, що були там, ми вирушили до монастиря Архангела Михаїла в центрі, де служив святий Київський, оточений великою кількістю архієреїв у переповненому храмі.

Усі зі зворушенням і радістю обіймали нас, першим — Блаженніший, якому ми засвідчили свою пошану. Цей візит мав символічний характер, щоб вони знали, що Константинопольська Церква буде їхньою опорою.

Після завершення Божественної Літургії ми вирушили до аеропорту, звідки прибули, щоб поінформувати Вашу Священну Вершину у Її резиденції.

Всесвятійший,

Справа розв’язання Українського питання на перший погляд була тернистою справою, однак канонічне укріплення Константинополя є настільки сильним, що ніхто і ніщо не може завдати Йому шкоди, коли Він діє згідно з освяченою практикою Церкви.

Це була титанічна праця, однак від Бога. Його присутність стала ще очевиднішою після Вашої телефонної розмови з п. Президентом. Ваша непохитна й беззаперечна наполегливість у правах Матері-Церкви знову захистила її священні справи.

Не було б перебільшенням сказати, що впродовж кількох днів була здійснена праця тридцяти років, оскільки були закладені основи й фундаменти для здорового поступу на правильних еклезіологічних засадах новоствореної Церкви.

Критерієм наших дій і кроків у кожну мить був захист божественних і невід’ємних прав Святої Великої Христової Церкви, і особливо — в особі Вашої Священної Вершини.

Сприятливий результат був наслідком — за Богом явним, а по-людськи приховував труди, тривоги й зусилля, висловлені й невисловлені, розмови, процеси, консультації та безліч людських кроків у цьому напрямку, оскільки обставини виявляли повну непідготовленість до цієї великої події.

Я багато чого навчився від святих Архієреїв, а особливо від Високопреосвященного святого Галльського, з яким я пережив усі ці труднощі від самого початку і в особі якого побачив невтомного борця за права і привілеї Вашого Престолу.

Викладаючи вищезазначене з найглибшою повагою і безмежною синівською відданістю, перебуваю найменшим слугою Вашим.