Аналізуючи відносини і стан УПЦ (що в єдності із МП), варто також торкнутись ще одного не менш важливого питання, а саме відносин цієї релігійної спільноти із Вселенською Патріархією. Їхні взаємостосунки за три десятиліття новітньої української історії пройшли непростий шлях, так би мовити, від любові до ненависті. Проте, варто відзначити, що ця “ненависть” одностороння і виходить саме від УПЦ (що в єдності із МП).
На початку, як зазвичай, трішки історії. На зорі 90-х, коли Україна здобула незалежність, а в Церкві почався автокефальний рух, їх стосунки були відносно теплими й прийнятними для обох релігійних спільнот.
В очах Вселенського Патріархату УПЦ (що в єдності із МП) була єдиною законною церковною структурою в Україні. Проте Константинополь, як Церква-Мати, не стояв осторонь проблеми церковного розділення. Він докладав чимало зусиль для вирішення цього болючого питання. Проте всі ці зусилля відбувались за участі московської патріархії і самої УПЦ (що в єдності із МП).
Утім, московська патріархія свідомо гальмувала або ж всіляко перешкоджала цьому процесу. Такий хід подій цілком влаштовував як рпц, так і саму УПЦ (що в єдності із МП). До того ж, зовнішні контакти усіх трьох релігійних спільнот, хоча подекуди і були напруженими, проте все-таки тривали.
Не зважаючи на різні погляди на історію, рпц та її “дочірня структура України” були частими гостями на Святій Горі Афон та низці інших святинь Вселенського Патріархату. Сам же Константинополь час від часу надсилав своїх представників на різні святкування в Києві, в тому числі і на визначні події, як то інтронізація нинішнього очільника УПЦ (що в єдності із МП), митрополита Онуфрія Березовського.
Проте усі ці контакти з обох боків провадились через рпц. Адже для Константинополя, як і для всього православного світу, УПЦ (що в єдності із МП) була частиною московської патріархії, хоча нібито і самокерованою. Тому будь-які візити відбувались після погодження церковної москви.
Виключенням стало лише святкування 1020-річниці Хрещення Руси-України. Тоді, на запрошення Президента Віктора Ющенка, до української столиці прибув особисто Вселенський Патріарх Варфоломій. Цей приїзд дуже не сподобався російській церкві, яка всіляко намагалась його зірвати. Знаючи про плани керівництва держави, московські церковні діячі запросили від Помісних Церков лише делегації, а не їх Предстоятелів.
Проте Константинополь у такому випадку поступив доволі мудро і, керуючись двома запрошеннями від держави і рпц, надіслав до України свою делегацію на чолі із Вселенським Патріархом. Проте не це було найбільшим каменем спотикання.
Найстрашнішим для рпц і її частини в Україні були тодішні спроби Константинополя відновити українську церковну єдність. Про них більш детально розповідається у книзі “Варфоломій І: 30 років Патріаршого служіння в контексті України”. Всі ці спроби, через ту ж позицію московської патріархії, не увінчались успіхом.
Проте сам приїзд Вселенського Патріарха розгорнув нову сторінку в історії УПЦ (що в єдності із МП), яку зі сміливістю можна назвати чи не найкращою. Адже завдяки мудрій позиції тодішнього очільника УПЦ (що в єдності із МП), приснопам’ятного митрополита Володимира Сабодана, було організовано гідне святкування і прийняття, яке сильно вразило Патріарха Варфоломія. Сама ж УПЦ (що в єдності із МП) стала набувати суб’єктності в очах Константинополя і світового православ’я.
Проте із відходом митрополита Володимира ця суб’єктність почала втрачатись, а самі відносини погіршуватись. Найбільш критичною точкою став, звичайно, 2018 рік, коли УПЦ (що в єдності із МП) свідомо проігнорувала весь об’єднавчий процес в Україні, який був ініційований Константинополем.
Хоча Константинополь фактично давав УПЦ (що в єдності із МП) повний карт-бланш, скориставшись яким вона могла б зберегти своє положення і вивести його на новий рівень, повністю автокефальний. Адже у порівнянні з іншими релігійними спільнотами, УПЦ (що в єдності із МП) мала чисельну перевагу, а тому, прийшовши на Об’єднавчий Собор повним складом або ж більшою своєю частиною, вона могла б отримати беззаперечну “перемогу над лютими розкольниками” і могла б диктувати і нав’язувати свої вимоги.
Натомість УПЦ (що в єдності із МП) свідомо відкинула цю можливість і, слідом за своїм безпосереднім московським керівництвом, стала розривати спілкування із Вселенською Патріархією, практич но слово в слово копіюючи синодальні рішення російського синоду.
Тим самим керівництво УПЦ (що в єдності із МП) засвідчило свою покірність Москві і показало, що без її благословення воно не зробить жодного кроку. Далі і дотепер УПЦ (що в єдності із МП) повністю відтворює все те, що їй звелять із білокам’яної. Так званий Собор у Феофанії не змінив їх позиції.
Тому наразі УПЦ (що в єдності із МП) в односторонньому порядку розірвала усі зв’язки із Константинополем і фактично поводиться як бешкетне дитя. Нинішня їх позиція повністю автентична до позиції рпц, яка бажає засудити Константинополь за дарування автокефалії Православній Церкві України.
Все це ще підсилюється постійними безпідставними звинуваченнями в єресі, образами, як з боку Синоду, так і особливо гарячих єрархів цієї Церкви, як то митрополит Запоріжжя Лука Коваленко.
Для Вселенського Патріархату ж ця структура це лише єпархії російської церкви в Україні. Саме так вони позначені у офіційному диптиху Константинополя. Проте сам Константинополь не розривав спілкування ні з рпц, ні з її структурою в Україні.
Таким чином, для УПЦ (що в єдності із МП) лишається шанс виправити всю ситуацію. Для цього потрібно лише свідомо і непримушене бажання, проте наразі воно відсутнє. Чи скористається керівництво цієї релігійної спільноти, чи і далі буде поводитися як бешкетник, ми поговоримо у наших наступних публікаціях.
