Неділя, 16 Червня, 2024
Бiльше

    Питання визнання ПЦУ на 70-80% залежить від завершення війни, – митрополит ПЦУ Олександр

    Уже цієї неділі, 5 травня, православні християни в Україні відзначатимуть одне з головних свят – Великдень. Цей день пов’язаний з безліччю традицій. Деякі з них народні, деякі стосуються церковного життя, а є і відверті забобони, котрі взагалі не мають жодного стосунку до віри.

    Розібратися з великодніми звичаями та виокремити дійсно важливі для духовного життя сакральні практики, в інтерв’ю Телеграфу допоміг митрополит Переяславський і Вишневський ПЦУ Олександр (Драбинко).

    “Царство Боже береться силою”

     Владико, якщо людина цілий рік не ходить до храму, а йде тільки на Великдень, бо так прийнято, така сімейна традиція, то чи є взагалі духовний сенс в такій поведінці?

    – Шляхи Господні несповідимі. Буває, коли людина примусово, один раз по обов’язку приходить до храму, або її посилають батьки посвятити паску, то, можливо, зайшовши до храму, або поспілкувавшись зі священником в цей день, чи святкова обстановка в храмі, може вирівняти дорогу і така людина почне частіше ходити і відвідувати храм Божий. Починати треба з малого. З неба також нічого не падає, і ми здобуваємо своє духовне життя і своє вдосконалення якоюсь працею. Ця праця може починатися саме з таких, хоч рідких, але все-таки відвідин храму.

    Наприклад, до нас у собор приходять молоді батьки похрестити дитинку. Для когось це, можливо, взагалі перший візит до Божого храму, але такі моменти необхідні в житті. І моє побажання, щоб храм Божий відвідувався свідомо і якомога частіше.

    Та дуже багато залежить і від священиків, які не завжди можуть зацікавити людину. Так, є інтернет, телебачення, дуже багато просвітницької і духовної літератури, однак потрібне живе спілкування людини персонально зі священником, адже священник є тим поводирем, який може ввести до церкви, розповісти про неї, розповісти про Бога. І було б непогано, якби наші священики займалися не требовиконанням (здійсненням обрядів. – Ред.), а дійсно спонукали до духовного життя.

     А якщо родичі тягнуть людину до храму, в цьому є сенс? Це варто робити чи не варто, якщо людина, можливо, ще не готова?

    – В Євангеліє є така фраза – “царство Боже нудиться”, тобто береться силою. Інколи бувають такі випадки. Та звичайно, насилля в духовному житті ніколи до добра не приводило, ми знаємо це по середньовіччю. Оскільки я переконаний, що до храму потрібно йти, то маю добрим словом намагатися переконати свого ближнього. Інколи буває так, що прийшовши один раз, ми в церкві залишаємося назавжди.

     Суботу перед Великоднем в народі називають “тихою суботою”. Є такі, можливо, забобони, що в цей день не можна нічого святкувати, не можна сміятися, якось яскраво поводитися. Це дійсно так?

    – Я б не сказав, що це забобони, це звичайне християнське поводження. Коли вмирає хтось із наших ближніх, нам було б неприємно, щоб у нас в сім’ї біля гробу хтось веселився або сусіди справляли весілля.

    Тиха субота, вона іменується від того, що ми згадуємо розп’яття Христа Спасителя і його покладення до гробу, і Господь спочиває своїм тілом до воскресіння у гробі. І ми, звісно, переживаємо цю подію, як годиться християнам, бо найрідніша для нас людина постраждала за нас і відкрила нам двері царства небесного. І поведінка в цей день має бути відповідною. Звісно, якщо люди невіруючі, неправославні, ніхто нікому нічого не може заборонити, але одночасно з тим, ми живемо в соціумі і повинні поважати культуру один одного.

     А працювати в цей день можна?

    – Звісно. Не тільки можна, а й треба. Ми готуємося до Світлого Христового воскресіння, тому цей день потрібно посвятити належній підготовці і відвідати богослужіння, оскільки саме богослужіння воскресіння фактично святкується вже в суботу. В перший день після суботи жінки-мироносиці прийшли і побачили, що гроб Христа відкритий. Вони прийшли рано вранці, вже в неділю, і це фактично перший день після воскресіння, бо Господь воскрес до того. Жінки-мироносиці не були свідками воскресіння, але коли вони в неділю, в перший день після суботи, прийшли до гробу, тоді вже побачили ангела, який їм сказав: “Чого шукаєте живого серед мертвих, його нема тут, він воскрес”.

    Традиції та забобони

     Є також традиція рано вранці митися в чистий четвер. Мовляв, це дає здоров’я на цілий рік.

    – От якраз це і є забобон. Чистий четвер – фактично підготовка, така собі фінішна пряма до свята, коли завжди щось готують, прибирають. Чому і субота тиха, тому що за середу та четвер маємо переробити всю підготовчу роботу. А митися і дотримуватися правил гігієни треба регулярно.

     Дарувати подарунки ближнім на Великдень – це православна традиція чи просто добра воля, яка не впливає на духовне життя?

    – Ні, звісно, такої традиції нема. Просто люди ходять один до одного в гості, вітають словами “Христос воскрес – Воістину воскрес” ну і обмінюються крашанками, писанками. А подарунки можна дарувати кожного дня. Тобто традиції з подарунками до Великодня нема.

    Варто в ці дні зробити щось добре для того, хто є неімущим, нагодувати бідного, допомогти убогому, от якраз це і буде найкращим подарунком і для себе, і для цієї людини.

     А от привітання “Христос Воскрес – Воістину Воскрес” поясніть його православний сенс.

    – Вітанням “Христос Воскрес” і відповіддю “Воістину Воскрес” вітаються з першого дня Великодня і до Вознесіння. Відбувається це протягом 40 днів, оскільки Вознесіння Господнє святкуємо на 40-й день після його Воскресіння. І весь цей період, поки Христос ще перебував зі своїми учнями тут на землі, ми і вітаємося цим пасхальним вітанням. Тобто свято Пасхи святкують фактично ці 40 днів.

    Сенс вітання, це коли жінки-мироносиці прийшли в перший день після суботи помазати тіло Господа нашого Ісуса Христа пахощами, як це потрібно було згідно з юдейською традицією погребіння, а ангел їм сповістив, що Ісус воскрес. От звідси, від цього ангельського вітання до жінок-мироносиць і походить наше вітання. Ну і ми відповідаємо: “Воістину Воскрес”, бо так, дійсно, він воскрес. Ми утверджуємо свою віру, оскільки ще апостол Павло сказав: якщо Христос не воскрес, то і віра наша марна. Тобто ми утверджуємо те, що ми віримо, що Христос дійсно воскрес, воістину воскрес Христос.

     Напередодні Великодня з’являється дуже багато тематичної продукції з зображенням храмів, навіть зображенням Спасителя…

    – Так-так, літери “ХВ” під хвостиком у зайчика.

     От і я ж про це. Яке ставлення до такої продукції?

    – Категорично я проти такої практики. Це маркетингові кроки, які абсолютно не відповідають церковності. Ці пляшки, на яких зображують церковну атрибутику, наліпки на крашанки… Крашанка має бути – або вдома зварили яйце і пофрабували в цибулинні, як це робили наші предки (чи хоча б придбати фарбу в магазині), або писанка. А писанки – це ж ціла культура. А наліплювати зображення Спасителя, щоб потім викидати в смітник, я вважаю гріхом і святотатством. Цього не варто робити. З церковною атрибутикою треба поводитися як ііз святинею. Використання подібних речей з церковними зображеннями в маркетингових цілях – це святотатство.

     Ну а коли людина все ж придбала такі наліпки і скористалася ними? Що потім робити? Спалити?

    – Я розумію дуже добре таких людей: прийшов у маркет, щось треба до Великодня, десь побачив, ага, оце щось церковне, якийсь хрестик, якісь куполи, то треба брати. Але в таких випадках потрібно, звісно, спалювати продукцію з церковними зображеннями. Це ж відбувається з тими речами, які використовують при храмовому богослужінні. Записки, просфори, інші речі ми обов’язково спалюємо і цей попіл висипаємо або у річку, або прикопуємо в місці, до якого нема загального доступу і де не можна цю святиню осквернити.

    Освячення ковбаси

     А все ж таки ковбаса і горілка у великодньому кошику. Їх можна туди класти і святити в храмі, чи це вже зайве?

    – Ну, їх не святять, це радше благословення. Святять певні речі церковного використання. Можна посвятити хрестик, посвятити ікону. У випадку ж з їжею, ми просто приходимо до храму і беремо благословення на споживання цих продуктів із кропленням святою водою. Якщо хтось вірить, що саме ці великодні страви мають сакральне значення.

     А вони мають сакральне значення?

    – Власне кажучи, ні. Сакральне значення має тільки одна пожива – це свята Євхаристія. І що варто було б зробити? Відвідати храм, сповідатися, причаститися. А продукти, які ми освячуємо в кошиках, які священик благословляє для нашої поживи, – це вже другорядне в святі. Пасха наша – Христос. Він за нас віддав своє життя, він за нас постраждав, він воскрес і цим самим відкрив двері кожній людині до воскресіння.

     Недавно ПЦУ розповсюдила новину, що жінки без проблем можуть приходити до храму в брюках…

    – Так, у храм можна ходити і в штанах, і в спідниці, просто у нас вже така склалася традиція, що жінка завжди з покритою головою і в спідниці. Жінці заборонялося не тільки ходити до храму в брюках, а й взагалі з’являтися в суспільстві в брюках було недоречно. Та на сьогодні це вже застаріла форма, яка абсолютно не має ніякого значення і в храм можна заходити завжди. Аби тільки заходили.

     Та все ж таки, якийсь дрес-код для храму існує?

    – Звісно, дрес-код для храму має бути відповідним. Заходити в порваних джинсах чи футболці, яка висить тільки на плечах… Ну ми ж в такому вигляді в театр не ходимо. Тобто має бути відповідна форма одягу для відповідної субкультури. Як прийнято в цій громаді або парафії, от так і треба дотримуватися того. Але на сьогодні брюки не становлять для жінки ніякої проблеми, так само, як і непокрита голова.

    Часто буває, що обов’язково намотують хустку. Не встигає дівчинка ще вирости, їй два-роки роки, а бабуся вже хустку намотує їй на голову і ще ж дивися, не знімай. Жінка носила хустку тільки після того, як виходила заміж. До того в українській традиції у дівчат хусток не було, були вінки, стрічки у вінках, коси заплетені. Свекруха на весіллі пов’язувала дівчині голову хусткою. От з цього часу жінка мала носити хустку.

     Тобто зараз, якщо незаміжня дівчина зайде до храму з непокритою головою, то тут нема нічого такого?

    – Це нормально.

     А як православному вірянину реагувати на повчання інших вірян в храмі, які, інколи, бувають не дуже тактовні.

    – В такому разі, треба просто сказати: “Ви б краще думали про себе. Ви сюди прийшли не вчити, а молитися. Вчити мене буде священник”. Делікатно відшити.

    “Треба, щоб перестали боятися Москву”

     Поговоримо трохи про стан справ у церкві. Окресліть, будь ласка, перспективи визнання ПЦУ іншими помісними церквами. Яка зараз ситуація?

    – Ситуація доволі стабільна. Все залежить від того, коли і як настане наш справедливий мир, коли закінчиться війна. Питання визнання, я думаю, відсотків на 70-80 залежить саме від цього пункту.

    Сьогодні визнали Православну церкву України Константинопольська, Олександрійська, Кіпрська і Елладська, ну і наша п’ята. З 15-ти помісних православних церков це третина.

    Не визнала Сербська. Ну, тут нема про що багато говорити, оскільки там такі ж імперіалістичні замашки, як і в Росії. Це фактично два близнюки, тільки один гегемон, а другий карлик, який підспівує.

    Румунська церква. Вона взагалі ніяких богословських чи канонічних перепон і запитань не ставила. Вона поставила тільки умову, щоб для румуномовного населення України було створено румунське вікаріатство. Вікаріат був створений, але, на жаль, я не розумію чому за п’ять років туди не було призначено вікарія. Він юридично, канонічно оформлений, але не персоніфікований. Тут питання, я так розумію, елементарної дипломатії, яке можна було би вирішити вже до сьогоднішнього дня.

    Єрусалимська православна церква надто залежна від Росії, оскільки там знаходиться т.зв. Руська духовна місія і свого часу третина територій Палестини за Російською імперії була викуплена Руською духовною місією. Є Олександрівське подвір’я, Сергієвське подвір’я, і Росія відновлює свою юридично-майнову претензію до тих об’єктів, які є спадщиною колишньої Російської імперії. Ну, і не треба забувати, що основним донором Єрусалимської патріархії завжди були прочани, яких було надто багато саме з Росії. Тому тут йде мова не про причини невизнання ПЦУ, а боязнь перед Росією втратити такого сильного економічного і релігійного партнера. Єрусалимський патріарх просто не хоче сваритися з Москвою, але й жодного слова не прозвучало на осуд Києва чи Константинополя, який дав автокефалію.

    Грузинська церква. Патріарх у поважному віці, дуже багато із єпископів навчалися в московських духовних школах і мають тяглість ще до того Радянського Союзу.

    Польська православна церква. Вона говорить, що причиною невизнання є сумнівність хіротоній (християнський обряд, під час якого відбувається таїнство поставлення у священнослужителі. – Ред.), які були звершені колишнім патріархом Філаретом після 1992-го року, коли він був у забороні. Але, швидше за все, там є економічні і дипломатичні перепони, які можна прикрити канонічними правилами.

     А чому ви кажете, що ситуація почне змінюватись після української перемоги?

    – Треба щоб там перестали боятися Москву, повірили в Україну, а церковне життя – воно дуже інертне. Їм простіше зберігати нейтралітет, але активної протидії щодо Православної церкви України не проявляють. Вони спілкуються з Константинополем, Константинополь спілкується з нами. Відповідно, ми через Константинопольську церкву маємо канонічне спілкування з іншими помісними церквами. Вони не визнають статус… Гадаю, це тимчасово. Такого статусу автокефалії Константинополь й інші помісні церкви не визнавали стосовно Москви 141 рік.

     Ситуація з переходами парафій від УПЦ МП до ПЦУ. Які тенденції?

    – Щотижня в якійсь із областей обов’язково два-три приєднання до помісної православної церкви відбувається. Загальна кількість – півтори тисячі юридично оформлених документів, починаючи з 2014 року, і більше двох тисяч – це ті, де ще йдуть в суди. Там є проблеми, швидше за все, майнових тяжб, але суди закінчяться і ці парафії все одно будуть в лоні Православної церкви України.

    Співвідношення Московського патріархату до Православної церкви України на сьогодні 8,5 тисяч в УПЦ МП і 7,5 тисяч парафій у ПЦУ.

     Іноді можна почути від вірян: як же я можу довіряти священнику, який був в УПЦ МП, а потім перейшов в ПЦУ.

    – Ви мені довіряєте? Ви ж до мене прийшли по інтерв’ю.

     Та не про мене ж мова…

    – Петро тричі зрікся Христа і, тим не менше, він сьогодні первоверховний апостол. Тут треба дивитися на багато психологічних факторів. Чому священник не приєднався до ПЦУ одразу після Томосу? Чому чекали, що буде визнання помісних православних Церков? Чому 30 років казали, що то не канонічні, то як же до них зараз приєднатися? Є дуже багато факторів, які цьому заважають. А той, хто каже, що пішов звідти [з УПЦ МП], то як ми його приймемо тут [в ПЦУ], ну, тоді спробуйте забезпечити власними силами, а кадрова криза дуже велика.

    Як можна судити ось так огульно про всіх? У нас що, сталінський режим: якщо побував в полоні, то тебе на 10-15 років або на каторгу, або під розстріл. Це неправильний підхід. Господь говорить: “Прощай твоєму братові”. Питають: “Скільки прощати своєму ближньому?” 70 разів по 7. Якщо не будете мати любові між собою, говорить Христос, то ви не є моїми учнями. Всі можуть помилятися. Всі можуть дуже жорстко помилятися. Але коли у нас є бажання, ми повинні навпаки допомагати і тим священникам, і тим парафіянам, які доєднуються до Православної церкви України, відчувати себе у своїй Україні, у своїй рідній церкві, у своїй християнській сім’ї.

     Запитання в дусі часу: бути ухилянтом, тут є гріховна складова? Чи церква так це питання не розглядає?

    – Я не можу відповісти за церкву. Тут варто було б, звісно, щоб це питання богословсько-етична комісія розглянула. Вона має дати однозначну відповідь. Хоча на це запитання однозначної відповіді, гадаю, нема.

    Ми живемо в нашій державі, ми повинні її захищати, але й держава має захищати наші конституційні права, обов’язки і інтереси. На жаль, ми маємо Україну як рідну матір, маємо територію, яку ми любимо, але держава як інституція дуже часто не виконує своїх конституційних обов’язків перед громадянами.

    Іноді через цю призму можна ухилянта зрозуміти, але обов’язком кожного громадянина України є захист як своєї родини, так і своєї (не скажу держави) рідної землі.

    Держава – це інституція, яку дуже часто використовують у власних інтересах політичні клани або олігархічні персоналії. Тому захищати державу як територію і як матір-Україну необхідно, але як інституцію і чиїсь особисті інтереси, які самі не хочуть їх захищати, а посилають туди інших – це питання дуже складне.

    Найсвіжіше

    Популярне