Минув тиждень від невдалого державного перевороту в росії. Він почався так само несподівано, як і завершився. Проте, менш як за добу світ побачив всі слабкі сторони кремлівського режиму. За ці сім днів, що минули, пролунало багато різних думок щодо всієї цієї ситуації, а ще більше щодо ставлення до неї самого господаря кремля – путіна.
Ми не будемо коментувати це, адже як ми зазначили, на цю тему вже багато було сказано. У цій публікації ми поміркуємо над реакцією керівництва російської церкви. Нагадаємо, що практично одночасно із заявою путіна стосовно так званого «мєтяжа», з’явилась заява і московського патріарха.
У ній Гундяєв підтримав путіна, і закликав «одуматися тих, хто взявши до рук зброю, готовий направити її проти своїх побратимів». Така доволі стисла реакція Кирила засвідчила перш за все його покірність путінському режиму. У стриманому стилі, в якому ця заява була написана, можна простежити слабкість, страх і невизначеність, які панували тоді в патріарщій резиденції.
Бо ж одна справа засуджувати лихих представників загниваючого заходу, а інша обрати одну із ворогуючих сторін, і при цьому не програти. Адже з одного і іншого боку нібито «свої», але хто ж із них сильніший? Кому ж віддати перевагу? Відповіді на ці питанні, мабуть, найбільше хвилювали голови працівників московської патріархії.
Невідомість того, що буде за пару годин, і до того ж блискавична швидкість, з якою розгортались події, все це давило і ще більше вганяло в паніку. Патріарх, на долю якого випало чимало історичних програшів, напевно, найменше був готовий до такого розвитку подій.
Адже вся церковна російська машина упродовж тридцяти років, після розвалу СРСР працювала над відновленням в пам’яті росіян, а зокрема своїх вірян, «благодатних часів російського монаршества». Саме для цього рпц канонізувала імператора Миколу ІІ і всю його родину, і всіляко популяризувала їх, проводячи щорічно цілі хресні ходи в їх честь.
Разом з тим російські заполітизовані церковники вбивали в голови довірливих прихожан байки про страшний гріх – вбивства монарха, царя, імператора, а найголовніше – помазаника Божого. Це вбивство Божого помазаника спричинило всі біди росії, а тому, щоб їх позбутись конче необхідно знайти нового помазаника.
(Принагідно нагадаємо, що подібні акції практично щорічно проводились і в Києві. Зокрема, кожного року, у 1-шу неділю Торжества Православ’я, представники політичного православ’я, осудженого митрополитом Володимиром Сабоданом, водили по всьому Києву хороводи із молитвами за царя!)
Проте. все це виявилось малоефективним, від чого ще більше придавало ситуації нот трагізму і наводило страх на самого Кирила Гундяєва. Єрарха, який усе своє служіння, а особливо в сані патріарха звик проводити в покорі до влади. Саме ця покора і підтримка цієї влади давала гарантії для рпц і для самого Гундяєва. Втрата цієї підтримки могла б зіграти із самим московським патріархом злий жарт.
І хоча, скоріш за все зміна влади, якби така сталась, не сильно би вплинула на позиції рпц, проте вона заставила сильно похвилюватись похилого патріарха. Адже Гундяєв, як і всі путінські соратники боялись не очільника ЧВК Вагнер, а краху системи, невід’ємною частиною якої вони всі є, і яку на їх думку не втримав би той же «вагнеревець-мєтєжнік». На їх думку всім би цим скористались все ті лихі сили «запада», які б знищили чи розчленили б росію, а насправді їх гнилу корумповану систему.
Ця система створювала для усіх її членів зону комфорту, яку ніхто не хотів полишати. Але ж вся ця ситуація показала наскільки вся ця зовні сильна і могуча система, слабка всередині. Тому вона і абияк потерпала нерви як патріарху так і вищому керівництву. Як і патріарх так і вище керівництво проявили свою слабкість. До того ж Гундяєв показав, що роль примирителя ворогуючих і об’єднувача народу для нього, у порівнянні з Лукашенком заважка. Єдина ж роль з якою він майстерно справляється – це роль алтарніка кремля…
