25 червня Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Онуфрія Великого, який є небесним покровителем очільника УПЦ (що в єдності з МП) митрополита Онуфрія (Березовського).
У цій публікації пропонуємо порозмірковувати над цією, по-правді, непростою особистістю, якій випало очолити доволі сильну структуру у найбільш несприятливий для неї час.
Дійсно, на долю як митрополита Онуфрія так і всієї очолюваної ним релігійної спільноти випало чимало випробувань, що призвели до багатьох поразок. Це і втрата впливу усієї церкви, Томос про автокефалію, який вони свідомо проігнорували, і разом з тим поставили себе украй скрутне становище, втрата Києво-Печерської Лаври, тощо. Не менше вплинула на стан УПЦ (що в єдності з МП) і російська війна, яка змусила їх розриватись на два фронти, з одного боку зберігаючи і відстоюючи єдність із рпц, а з іншої приховуючи її від українського суспільства.
Закономірно, що усі, м’яко кажучи, промахи є наслідком церковної політики самого митрополита Онуфрія і його команди. А на чому ж власне будується ця політика? Щоб дати відповідь на це питання потрібно трішки заглибитись у психологію самого митрополита Онуфрія.
Як вже згадувалось в одній із наших попередніх публікацій, він є представником так званої «старої гвардії» єпископату УПЦ (що в єдності з МП). Вся ця «стара гвардія» формувалась як священнослужителі в часи радянського союзу, здобувала духовну освіту у російських семінаріях та академія і ставала на шлях служіння у російських монастирях.
Митрополит Онуфрій здобув богословську освіту у московській духовній семінарії та академії, а чернецтво прийняв у Троїце-Сергієвій Лаврі, в якій, до слова, дослужився до посади благочинного, тобто однієї із ключових в монастирі.
Закономірно, що він зростав в кращих тонах руського православ’я, які, як показала його поведінка, дуже добре у себе увібрав. І все це свого часу він привіз до України. Відповідно усе його подальше служіння ґрунтувалось на досвіді і науці, яку він здобув у москві.
Тому уся його політика і діяльність на посаді очільника церкви і зараз відбувається у тому ж дусі. Тобто на засадах покірності і смирення до вищого священноначалія, тобто до рпц. Проте така тенденція в нинішніх умовах неодмінно приведе до повного краху. Саме через це і стались усі вищезгадані поразки, через його смирення перед москвою.
Утім його прибічники не хочуть цього визнавати, а заявляють, що їх предстоятель справжній монах, який поза політикою, який постійно молиться, любить усіх і закликає всіх інших робити так само.
Проте усім апологетам митрополита Онуфрія хочемо нагадати іншу сторону їх улюбленого предстоятеля, кардинально протилежну, яку він показав ще на початку 90-х. Нагадаємо, що митрополит Онуфрій був одним із перших хто відкликав свій підпис від прохання Помісного Собору (листопад 1991) про дарування УПЦ автокефалії.
Як розцінити таку поведінку? Бунтарство чи знову таки чернеча покірність москві? Ті ж апологети скажуть, що тоді він виступив на захист канонічного православ’я. Проте така відповідь ще більше заводить їх у глухий кут. Адже тоді виникає зустрічне запитання: чому митрополит Онуфрій досі відкрито не виступив проти Гундяєва, який схвалює і благословляє російську агресію? Чому, коли літають російські ракети і гинуть мирні українці, у предстоятеля немає такої ж сміливості відстоювати правду?
Відповідь доволі очевидна, через його особистий принцип чернечої покірності перед російським священноначалієм. Проте надія помирає останньою. Тому в день тезоіменинства, ми хочемо побажати митрополиту Онуфрію так само, як і колись, виявити свою монашу сміливість, врешті-решт скинути з себе московське ярмо і нарешті служити своєму народові!
Матеріал редакції Духовного Фронту України.
