Середа, 16 Листопада, 2022
Бiльше

    Храм Захисників має надихати та дзвеніти військовою звитягою

    Щодня над Україною свистять російські крилаті ракети (від початку повномасштабного вторгнення росія здійснила 4,5 тис. ракетних ударів і понад 8 тис. авіанальотів), біснуються дрони-камікадзе, на півдні та сході тривають жорстокі кровопролитні бої за незалежність і свободу України, саме її існування й існування українців як нації, а в думках — плани відновлення зруйнованих міст і сіл, будівництво нових шкіл, лікарень, храмів. Перший у країні храм Захисників України планують збудувати у Дніпрі, нагадує Голос України.

    Напередодні свята Пресвятої Покрови Божої Матері, Дня захисників та захисниць України, Дня козацтва і Дня УПА архієпископ Дніпровський і Криворізький ПЦУ Симеон освятив землю, взяту на місцях боїв чотирьох напрямків. Землю, освячену ще й кров’ю захисників Вітчизни, заклали в капсулу — гільзу снаряда, випущеного по окупантах. Ця капсула ляже у фундамент нового храму.

    Яким він буде — залишається темою дискусій та обговорень. Єпископ Фастівський і Подільський, вікарій Київської єпархії Православної церкви України Володимир (Черпак) каже, що ідея спорудити храм на честь Захисників України гарна, і було б добре назвати його іменем останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського або ж волинського святого Арсенія Мацієвича. Ці славні сини України, визначні діячі канонізовані ще Українською православною церквою Київського патріархату — святитель Арсеній Мацієвич у 2004 році, козацький отаман і політв’язень російської імперії Петро Калнишевський — у 2008-му.

    «Петро Калнишевський — це символ нескореності українського народу, — зазначає владика Володимир. — 1775 року за наказом російської імператриці Катерини II генерал Текелі зі 100-тисячним військом оточив Запорозьку Січ. Політичний устрій російської імперії, деспотичної і хижої, не передбачав по сусідству, а тим паче у своєму складі, козацької автономії з її демократичними інститутами та ідеалами самостійності. Січ мала зникнути».

    Військо Текелі значно переважало загін січовиків, яких налічувалося лише кілька тисяч. З досліджень і переказів знаємо, що частина козаків відкинула пропозицію царського генерала скласти зброю і вирішила битися. Інші сказали, що треба погодитися з вимогами вчорашніх «братів», а то московити помстяться рідним, «виріжуть наших батьків і дітей». Треті додавали, що негоже брати шаблі, щоб кров християнську проливати, і відкрили браму.

    Царські посіпаки, увірвавшись на Січ, пограбували скарбницю і Покровську церкву, із січових сховищ забрали клейноди, архів, зброю, усі матеріальні цінності. Петра Калнишевського і його найближчих побратимів заарештували, як і їхні маєтки та усе майно.

    «А треба було битися! — продовжує єпископ Володимир. — Вони не православні, вони кривославні. Через два з половиною століття РПЦ знову благословила російську армію на загарбницьку війну проти України. Та такого опору всього українського суспільства, такої самопожертви, яку виявляють наші воїни, путінський режим не очікував. Як Катерина II та її фаворит і коханець Григорій Потьомкін — одна зруйнувала Січ, інший запроторив Петра Калнишевського, якого називав батьком і побратимом, на холодні Соловки (щороку фельдмаршалу доповідали, чи ще той живий), не очікували, що кошовий отаман не зламається, вистоїть, виживе у кам’яному мішку».

    У тюремній камері Соловецького монастиря, з якої одне єдине маленьке віконечко виходило ґратами на монастирське кладовище, козак проведе чверть століття. За словами владики Володимира (Черпака), Петро Калнишевський здійснив духовний подвиг.

    Серед відомих духовних заслуг отамана — прославлення чудотворної ікони Божої Матері «Самарська». Він надав можливість вшановувати цей образ, помістивши його у поселенні Нові Кайдаки, обдаровував його та наказав збирати і фіксувати свідчення про чудеса. На поклоніння до ікони приїжджали тисячі людей із Балканських країн, особливо з Греції, росії. Петра Калнишевського знали і на Афоні — як воїна-захисника українських земель та вірного християнина, благодійника. Він опікувався українським козацьким скитом «Чорний Вир» на Святій землі, заснованим 1747 року запорозьким козаком Григорієм (Голубенком).

    Коштом козацького велета збудована не одна церква, зокрема у рідному селі Пустовійтівка на Сумщині. Для храмів, як і для Соловецького монастиря, він замовляв дорогоцінні Євангелія.

    «Праведне життя Петра Калнишевського є духовним орієнтиром для нас, а його вірне служіння Вітчизні протягом десятиліть, коли в одній руці він тримав пернач, а в іншій шаблю, є прикладом воєнної доблесті, — продовжує владика Володимир. — Це справжній воїн, захисник, міцний господар, що провадив успішну економічну політику Січі, християнин».

    Майбутній храм, на думку єпископа Фастівського і Подільського Володимира, здатний прославити і святитель Арсеній Мацієвич, родом з Володимира-Волинського. Навчався він у Львівській і Київській академіях, служив у Новгород-Сіверському монастирі, був священиком у Камчатській експедиції, працював викладачем та екзаменатором кандидатів у священство у Петербурзі. Згодом прийняв єпископську хіротонію і з титулом «митрополит Тобольський і всього Сибіру» був направлений на Тобольську кафедру, потім 20 років керував Ростовською єпархією. Арсеній Мацієвич, вихований на гуманістичних ідеалах в українських академіях, сміливо виступив проти секуляризаційної реформи Катерини II, розпочатої у 1764 році. Під час реформи вилучалися церковні землі на користь держави та скасовувалася частина монастирів, з чим святитель не міг погодитися.

    «Вільнодумство митрополита було жорстко покаране, цариця заслала його в Ніколо-Карельський монастир Архангельської єпархії. За якийсь час за доносом одного з офіцерів розпочалася нова справа проти непокірного українця. Її вела особисто імператриця. За «оскорбленіє ея велічества» владику позбавили сану і чернецтва, після катувань засудили до смерті. Втім, Катерина II замінила вирок на тяжчий — довічне ув’язнення у кам’яному мішку Ревельської в’язниці. Арсенія Мацієвича замурували живцем, його морили голодом, але він не скорився деспотичній цариці, — каже єпископ. — Канонізований святитель, який присвятив своє життя просвітництву і Богу, є для нас ще одним прикладом, моральним авторитетом, захисником України перед Всевишнім».

    На думку владики Володимира, вибір міста Дніпра місцем будівництва нового храму є символічним. Тут у 2014 році формувалися перші українські добробати — «Дніпро-1», «Донбас», «Правий сектор», у Кривому Розі — «Кривбас», а у лютому 2022-го — підрозділи Сил територіальної оборони. Тут просто неба у 2016-му відкрито вуличну виставку першого в Україні музею сучасної війни площею 1000 кв. метрів. Музей АТО зберігає правду про московсько-українську війну і пам’ять про наших Героїв.

    «Можливо, храм на честь Захисників України варто побудувати не в центрі місті, а на Краснопільському кладовищі Дніпра, де поховані загиблі під Іловайськом і в інших точках бійці, відомі й невідомі», — зазначив єпископ.

    Учасник АТО, нині студент Київської православної духовної академії Олекса Сокіл теж вважає, що задуманий храм має бути козацьким.

    «Це має бути храм воїнства, храм Перемоги, — каже майбутній духівник. — Не храм болю і жалю, а саме храм Перемоги. Він має дзвеніти військовою звитягою. Цей храм мають побудувати воїни і капелани, люди, причетні до війни, ті, хто війну пройшов.

    У храмі обов’язково мають бути хоругви, символи бойових батальйонів, там має бути згаданим кожен підрозділ. І там має бути пам’ять про загиблих, світла пам’ять».

    Олекса Сокіл бачить нову церкву такою, що надихає, а не просто черговою сакральною спорудою. За взірець бере Мотронинський монастир на Черкащині, з яким пов’язана історія гайдамаччини. У 1918—1922 роках обитель була осередком українського повстанського руху проти більшовицьких зайд, духовним центром Холодноярівської республіки.

    «Я сам планую після Перемоги збудувати храм Перемоги, де буде дзвін молитися за душі тих, хто віддав своє життя за Україну, — каже ветеран АТО. — Зараз же кожна копійка потрібна для Перемоги».

    Найсвіжіше

    Популярне