Вівторок, 30 Листопада, 2021
Бiльше

    У ПЦУ розповіли про митрополита Йосифа, якого нещодавно причислили до лику святих

    Святительство митрополита Київського Йосифа Нелюбовича-Тукальського було схожим на тернисте хрестоношення. “Руїна” настільки загризала й роз’їдала два береги України, що мало хто міг дати собі раду в тому, на чиєму боці знаходитися і де, в якого гетьмана, шукати милості. Але це викликало таке співчуття до цього святого мужа, що навіть його опоненти змушені були шанувати його позицію. 22 листопада Синод ПЦУ зарахував до лику святих митрополита Київського Йосифа та меценатку Галшку Гулечівну.

    Про життя святителя Йосифа йдеться в статті митрополита Православної Церкви України Димитрія, опублікованій на сайті ПЦУ. Публікуємо фрагменти із статті.

    Майбутній Предстоятель Київської митрополії народився в сім’ї православного шляхтича з Пінщини. На шлях чернечого життя Йосиф став у молодому віці. Прийняв постриг у досить відомому на той час Ліщинському монастиреві. А з 1654 р. став його архимандритом. Майже чотири роки, з 1657 по 1661 рр., Йосиф Нелюбович-Тукальський був настоятелем Віленського Свято-Духівського монастиря. На кафедру Мстиславську, Могилевську і Оршанську був обраний і висвячений своїм попередником митрополитом Київським Діонісієм Балабаном, який ще й до того був родичем для Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Зійшовши тільки-но на кафедру він повторив долю багатьох тодішніх православних єпископів. Зазнавши нестерпних гонінь від апологетів унії, Йосиф Нелюборвич-Тукальський приїхав у Чигирин. Незабаром на елекційному соборі в листопаді 1663 р. у Корсуні єпископа Йосифа Нелюбовича-Тукальського було обрано на Київського митрополита. У виборах першоієрарха взяло участь чимало українського духовенства й представники української шляхти та козацтва.

    Перемишльський єпископ Антоній Винницький, зустрівши невдачу у стані польського короля, звернувся за підтримкою до гетьмана Правобережної України Павла Тетері. Це було для останнього зробити не легко. Але незабаром для цього випала сприятлива година. Королівський гетьман й воєвода київський Стефан Чарнецький, отримавши на Україні необмежену владу, взявся за справу вмовляння козаків повернутися під зверхність польської корони. Знаючи, яку владу над козаками має щойно новообраний митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, він запросив його разом з ігуменом Гедеоном Хмельницьким до себе. Конструктивної розмови між митрополитом і польським коронним гетьманом Стефаном Чарнецьким не відбулося. Відповідь смиренного святителя була більш, як категорична: “Не випадає смиренним інокам вмішуватися у світські справи”. Такий поступок Йосифа Нелюбовича-Тукальського сильно образив Стефана Чарнецького і він наказав схопити митрополита та ігумена і відправити їх до Варшави. Про все це довідався гетьман Тетеря і написав королю скаргу на практично вже ув’язнених достойників Української Церкви. Йосиф Нелюбович-Тукальський і Гедеон Хмельницький з наказу польського короля потрапили до Марієнбурзької в’язниці. Сталася ця прикра подія у липні 1664 р. Тільки після цього Антоній Винницький безперешкодно оголосив себе також митрополитом Київським і два роки керував кафедрою, не являючись навіть до Києва.

    Арешт і заслання митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського зробили дуже прикре враження в Україні, і той же самий Тетеря, який був головним винуватцем цієї справи, розпочинає вже з весни 1664 р. просити короля про звільнення митрополита, але із застереженням, що колишні в’язні десь будуть жити біля Пінська, або на Волині і не “втручатися у політику”.

    Але більше за Павла Тетерю став просити за ув’язненого митрополита гетьман Петро Дорошенко. У кожнім листі до короля володар булави просив про звільнення ієрарха та архимандрита і звільнення настало у лютому 1666 р.

    Покинувши в’язницю, святитель виїхав до свого рідного Ліщинського монастиря і звідти, як митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, видав грамоту з розрішенням жителів Могилева від прокляття неправдиво на них накладеного Московським патріархом Никоном. Пробувши трохи більше року в Білорусі, митрополит змушений був переїхати до України, бо на нього знову звели наклеп. Під загрозою нового ув’язнення Йосиф Нелюбович-Тукальський з одним лише челядником у човні Дніпром приплив просто до Черкас, а звідти його відвезли в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка, який прийняв його з любов’ю, дав двір і маєтності.

    Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський став найближчим дорадником гетьмана Петра Дорошенка і мав на нього неабиякий вплив. Він засідав у козацькій старшині, провадив дипломатичне листування з впливовими політичними особами. Такі стосунки гетьмана з митрополитом не сподобались козацькій старшині і всі стали нарікати, що “гетьман Дорошенко ні з ким не радиться, тільки з митрополитом Тукальським”. Саме митрополита Київського вважали головним промотором політики, яка вела Петра Дорошенка до турецького берега. “Очевидна річ, – пише історик Д. Дорошенко, – присутність голови Православної Української Церкви й сина Богдана Хмельницького надавали двору гетьмана Дорошенка особливого блиску і скріпляла його авторитет в очах населення”. Московський агент Тяпкін писав у донесенні в Москву, що “черные народы по обе стороны Днепра зело люблять и почитають митрополита Тукальского”.

    Стосунки митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського з гетьманом Петром Дорошенком постійно відбувалися під впливом зовнішньої політики і ставлення Чигирина до трьох держав, які хотіли прибрати Україну до своїх рук, під так звану протекцію: Московське царство, Річ Посполита і Османська імперія. Москва вживала своїх заходів впливу на митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського через Києво-Печерського архимандрита Інокентія Гізеля, який перебував у приятельських стосунках зі святителем. Звісно, що тоді митрополит мав би впливати на гетьмана Петра Дорошенка. Однак, не забуваймо, що Москва не визнавала Йосифа Нелюбовича-Тукальського митрополитом, але значна частина українського духовенства, особливо київського, високо шанувала його і визнавала авторитет. Розумів це і сам митрополит, тому приїжджав восени 1667 р. до Межигірського Спасо-Преображенського монастиря для того, щоб зустрітися з архимандритом Інокентієм Гізелем. Останній поводив себе дуже обережно і не наважився їхати до Межигір’я, показавши митрополичого листа воєводі П. Шеремєтьєву, який запитував Москву чи слід зустрічатися з Йосифом Нелюбовичем-Тукальським. У білокам’яній наказали неодмінно зустрітися Інокентію Гізелю з митрополитом у справах про початок перегорів Москви з Дорошенком. Згодом Москва через воєводу Шеремєтьєва у грудні 1667 р. заслала до Чигирина дворянина Василя Дубенського і ротмістра Івана Рославлєва, які під час зустрічі з митрополитом Йосифом Нелюбовичем-Тукальським та архимандритом Гедеоном Хмельницьким намовляли впливати на гетьмана, щоб він розірвав союз з бусурманами.

    Гетьман Петро Дорошенко у своїх цілях налагодження стосунків з Москвою добивався лише одного – не віддати Київ полякам. Але і цього разу Москва обдурила. Андрусівське перемир’я Москви з Польщею 28 жовтня 1667 р. дуже вразило Петра Дорошенка. Довідавшись про це з листа воєводи Шеремєтьєва, гетьман тяжко затужив і після цього лежав хворий два дні. Перед тим до Чигирина приїздили польські посли, але Дорошенко повернув їх ні з чим і вислав до турецького султана своїх послів з вістками про польсько-московське порозуміння. Про ці події в Чигирині згадує московський посол Тютєрєв. Гетьман взяв його з собою до церкви, де відправляв Літургію митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський і архимандрит Гедеон Хмельницький. На всіх єктеніях, як зауважив Тютєрєв, поминали короля польського, а під час великого входу архимандрит Гедеон поминав і московського царя. Посилала Москва до Петра Дорошенка не тільки розвідників таких, як Дубенський та Тютєрєв. Для справжніх переговорів з гетьманом уповноважив Ордин-Нащокін стряпчого, резидента Василя Тяпкіна, одного з кращих своїх дипломатів, в майбутньому першого московського резидента у Варшаві.

    Історик В. Ейнгорн слушно зауважив, що гетьман Петро Дорошенко та його незмінний дорадник митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський зрозуміли нещирість московської дипломатії, яка устами Ордин-Нащокіна й Тяпкіна провокувала їх відступити від Польщі й перейти на бік царя, не думаючи серйозно про його підданство й бажаючи лише використати його антипольську позицію, щоб побільше виторгувати від Польщі при переговорах, а головне – мати причину не віддавати полякам Києва.

    Тим часом гетьманський уряд став проводити заходи, щодо визнання з боку Константинопольського патріарха чинним обрання на Київську кафедру Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Посол Петра Дорошенка у Царгороді Семен Портянка привіз митрополиту благословенну грамоту патріарха Мефодія, в якій йшлося про законне визнання. Крім того, патріарх передав митрополиту освячений сакос і настольну грамоту від 3 березня 1668 р., яка була скріплена підписами 18 митрополитів Константинопольської церкви. Ця грамота давала право Йосифу Нелюбовичу-Тукальському вважати себе єдиним законним митрополитом Київським для обох берегів Дніпра. Влітку 1668 р. в Чигирин для Київського митрополита було передано також привілей від турецького султана. Проте митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський розумів всю небезпеку таких визнань, бо в політичному аспекті мова йшла про турецьку протекцію гетьмана Петра Дорошенка. Через це відмовив останнього присяги на підданство не чинити.

    Влітку 1668 р. Петро Дорошенко стає гетьманом обох берегів Дніпра. Переводить на свій бік козацтво, міщанство і духовенство. Безперечно, що в цій компанії йому всіляко допомагає митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. Перш за все святитель дає наказ, щоб і на лівому березі поминали на єктенії не царя, а “благочестивого і Богом даного гетьмана Петра”.

    Російські посли і розвідники в Україні продовжували свою справу щодо підпорядкування Української Церкви Московському патріархатові, але не змогли зламати позицію трьох впливових очільників – митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, архиєпископа Лазаря Барановича та києво-печерського архимандрита Інокентія Гізеля, які виступали проти такого підпорядкування. Коли до Москви у 1669 р. прибув Александрійський патріарх Паїсій, то Ордин-Нащокін всіляко намовляв його до того, щоб погодитися передати Київську митрополію Московському патріархатові, але патріарх відмовився втручатися у ці цілком політичні заінтриговані справи.

    Москва з Польщею вживала всіх заходів, щоб повернути Дорошенка з турецької протекції і кожна під своє крило. Остання навіть вирядила для цього людину досить знану в столиці Гетьманщини. Через сеймову постанову було проведено таке рішення: “Вжити велелебного о. Йосифа Шумлянського, Львівського владику, котрого вірність королю добре знана, для проведення Дорошенка до послуху й вірности”. Єпископу Йосифу Шумлянському було доручено переконати гетьмана і митрополита в тому, що перший буде мати пожиттєво булаву, а другий привілей на митрополитство. Так само до Чигирина поїхали посли з Москви просити гетьмана податися під “государеву руку”. Все це настільки стало гнітючим, що митрополит вбачав в цьому якусь підступність і спритно відповів: “Довіряючи полякам, людям зрадливим, чи не на нашу згубу звертається до нас цар: хоче нас випитати, а потім перекаже полякам, а поляки донесуть туркам”. І справді, про переговори Дорошенка з Москвою згодом таки взнала вся задніпрянщина, включно з гетьманом Іваном Самойловичем.

    Розпочалася знову війна. Цього разу лівобережний гетьман Іван Самойлович разом з московським військом рушив на гетьмана Петра Дорошенка. У Чигирині стався голод і це справляло гнітюче враження. У Москву доносили, що до московсько-козацького обозу, який уже захопив містечка Жаботин, Ведмедівку і Суботів, перебігло двоє серденят і двоє школярів митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Вони розповідали, що в Чигирині 6000 кінного війська, 1500 серденят і черемисів, а разом з міщанами 15000 людей під зброєю. В місті панує голод і Дорошенко розписав серденят і черемисів по хатах у міщан і звелів їх годувати. Саме в цей час відбуваються переговори з Польщею. До Чигирина прибув Йосиф Шумлянський, на якого король покладав великі надії. Єпископ застав митрополита тяжко хворим і передав від короля співчуття з приводу його недуги. Фактично переговори з Польщею мали ґрунтуватися на Гадяцькому договорі. Але місія Йосифа Шумлянського не мала якого не-будь конструктивного успіху, бо Дорошенко кликав на допомогу орду, а король, коли про це дізнався, сам рушив військом на Чигирин. Звідусіль йшли на Чигирин війська. У своєму стані гетьман Іван Самойлович довідався, що татари також невдоволені гетьманом Петром Дорошенком і всередині його є також зрада серед найближчих приятелів.

    Для Петра Дорошенка ще болючішою стала подія, яка звісно наблизила кінець його гетьманату. Перед наступом об’єднаних лівоборежних московсько-козацьких військ Івана Самойловича і Ромодановського митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський покинув свою резиденцію – Свято-Успенський монастир у Каневі. Згодом він захворів на очі і геть осліп. Коли бомбардували Чигирин, то один снаряд вцілив у митрополичий будинок і там розірвався. Це дуже налякало митрополита, він перейшов до верхнього замку і там ще дужче захворів від пережитого страху. Навіть сам хан присилав до нього свого лікаря, але марно. Про хворобу митрополита вже дізналися у Москві. В доносі говорили, що митрополит геть осліп і в нього відняло ноги, його носять, коли йому треба бути десь присутнім. У Чигирині оповідали, що коли митрополит лежав хворий, то гетьман приходив до нього на пораду. Святитель просив гетьмана зректися турецького протекторату і Дорошенку це не дуже подобалося, так що, через образу, він більше до святителя не приходив. 26 липня 1675 р. митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського не стало.

    Спочатку тіло святителя було покладене у церкві св. первв. апп. Петра і Павла на схилі Богданової гори м. Чигирина. Ця церква була кафедральною для митрополита Йосифа. Поряд з нею знаходилася єпископська резиденція, яку ще бачили в руїнах у ХІХ ст. Весь архів спочилого митрополита з проповідями було передано до Києво-Печерської лаври. Після відступу козацько-московських військ з Чигирина 1678 р. мощі святителя було винесено з палаючого міста і перенесено до Лубенського Мгарського монастиря, де духівник митрополита ієромонах Макарій Русанович, зложив їх 8 серпня 1678 р. в Преображенській дерев’яній церкві. Пізніше мощі святителя було перенесено до новозбудованої кам’яної церкви і покладено з лівого боку, в ідентичній ніші, в такій, в якій з протилежного боку знаходились мощі святителя Афанасія Пателарія. До обох їх приходило багато паломників і по черзі вклонялися патріархові Афанасію та митрополиту Йосифу. Після того як Мгарський монастир відвідав цар Петро І, то з його наказу мощі святителя Афанасія стали й надалі наверху, а мощі митрополита Київського Йосифа було опущено в склеп і закладено цеглою, і тільки надпис на стіні свідчив про місце останнього спочинку митрополита-мученика. Далі в монастирських описах є наступні свідчення, що 1737 року в період ігуменства Тимофія Щербацького, коли з одного боку завалився склеп, тіло спочилого святителя відкрили і знайшли його мощі нетлінними, бо затрухнявіла лишень кришка труни, а сам митрополит Йосиф лежав уцілілим у білому клобуці та в жовтій шовковій мантії. З наказу ігумена тіло спочилого митрополита накрили килимом і замурували. Над самим гробом було споруджено різблений балдахін і висічено поетичний Епітафіон авторства ієромонаха Варлаама Ясинського.

    Історик В. Аскоченський з притаманним для нього суб’єктивізмом, писав про митрополита: “Скорботно зі смутком згасла зоря днів бурхливого життя першосвятителя Київського Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Захоплений обставинами, маючи слабкий характер, тяжкими бідами заплатив він за свої політичні помилки: але нащадки не дорікнуть йому у зраді православ’ю”. Київське духовенство дуже любило свого архипастиря і сумувало за ним. Зі скорботою зустрів вістку про смерть митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського Чернігівський архиєпископ Лазар Баранович, склавши панегірик на його “жалісний погреб”.

    Український історик Д. Дорошенко у своїй капітальній праці “Гетьман Петро Дорошенко” так оцінив митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського: “Та найвидатнішим співробітником чигиринського гетьмана був митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, його “щирий друг і порадник”. Тукальський стояв за державну самостійність України, територію котрої він, так само як і Дорошенко, розумів у широких етнографічних межах, додаючи до не ї ще й землі білоруські”.

    Йосиф Нелюбович-Тукальський був вже останнім митрополитом Київським, який прийняв затвердження від Константинопольського патріарха.

    Після смерті митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського на Київський першосвятительський престол заявилось відразу три кандидати. У Києві жив грецький митрополит Паїсій Лігарид і через місяць після упокоєння Йосифа Нелюбовича-Тукальського він вчинив спробу здобути кафедру Київського митрополита, але не встиг, бо був викликаний до Москви і там проживаючи цілий рік, напевно втратив будь-який інтерес. Марно шукав узаконення свого привілею 1664 року на кафедру Київську від короля Яна Казимира Антоній Винницький. У нього з’явився новий конкурент Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, який під час хвороби митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського носив титул адміністратора Київської митрополії і навіть здобув приязнь від гетьмана Дорошенка. Обидва претенденти Антоній Винницький і Йосиф Шумлянський через впливових вельмож шукали підтримки в Москви, але цар Алексій Михайлович в своєму листі до російського резидента Василя Тяпкіна просив відмовляти їх від поїздки до Москви і від того, щоб хтось із них став Київським митрополитом.

    У бажанні вибрати нового митрополита виявило себе київське духовенство і номінувало кандидатом на вдовуючу кафедру архимандрита Інокентія Гізеля, звернувшись до Константинопольського патріарха Парфенія з проханням про висвячення даного кандидата в митрополити через відносини з Москвою. Патріарх відповів, що він згідний з тим, щоб архимандрита Інокентія Гізеля висвятив “московський архиєпископ”, але київське духовенство не ризикнуло показати цю відповідь владолюбному Московському патріарху Йоакиму Савелову. Справа з архимандритом Інокентієм Гізелем завмерла, тому Чернігівський архиєпископ Лазар Баранович залишався місцеблюстителем Київського митрополичого престолу до 1685 року.

    Останнім часом часто порушується питання про канонізацію Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Придбавши чимало чеснот за свого життя, перетерпівши поневіряння, сповідництво і навіть мучеництво за Українську Церкву, святитель був вірним Святому Православ’ю і дістав чимало шану від вірних після смерті. Тіло митрополита у склепі Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря на поч. ХІХ ст. бачили нетлінним тоді, коли частина стіни, в якій він з наказу Петра І був замурований обвалилася. Напевно настав час здійснити для нової об’єднаної і визнаної Української Православної Церкви акт канонізації останнього з митрополитів Київських, затверджених Константинопольським патріархом.

    Найсвіжіше

    Популярне