У Москві вийшло дослідження культуролога Олександра Ужанкова на тему літературного шедевра 12-го століття – поеми “Слово о полку Ігоревім”.
У своїй розвідці пан Ужанков обґрунтовує припущення, що досі невідомим автором знаменитої поеми цілком може бути ігумен Видубицького монастиря Мойсей. І на підставі свого припущення називає ігумена “гениальным и фактически первым русским писателем – предшественником Пушкина и Толстого”. І при цьому зазначає: “Великая русская литература обрела в своем пантеоне очень важное для нее имя”.
Зазначимо, що в науці про “Слово” існує понад 20 можливих претендентів на його авторство. Пошуки автора тривають, отже, і гіпотеза Ужанкова також має право на існування. Але от щодо його (тобто імовірного автора поеми) причетності до Пушкіна, Толстого і “великой русской литературе” – це вже повне безглуздя.
По перше, геніальна поема 12-го століття є літературною спадщиною України-Русі, могутньої держави європейського середньовіччя, творцем якої був український етнос, що науково обґрунтував Михайло Грушевський.
А щодо нинішньої Росії, то в ті часи вона була далекою околицею теренів України-Русі, платила Києву данину та іменувалась Володимиро-Суздальським удільним князівством.
До речі, одна з найіменитіших монографій про “Слово” академіка Петербурзької академії наук Володимира Перетца так і називається – “Слово о полку Ігоревім”: пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку”.
По-друге, як стверджує академік, доктор філології Григорій Півторак, найпереконливішим свідченням українського походження “Слова” є його мова.
Нагадаємо, що рукопис поеми згорів під час московської пожежі 1812 року і до нас дійшла лише її копія. Але є показовим, що навіть у копії поеми, яку робили московські переписувачі (до речі, переписували це для цариці), збережена велика кількість слів, що дотепер живуть в українській мові:
«яруги, поганий, хоробрий, кожух, зорі, минулий, туга, жалощі, минати, другий, полонила, година, тяжко, починати…»
Нам не вдалося знайти цих і багатьох інших слів як у творах Пушкіна і Толстого, так і в «Толковом словаре живого великорусского языка» Даля.
І та ж сама історія щодо мовних форм, які представлені в поемі.
Форма давального відмінка на -ові, -еві: Дунаєві, Ігореві, Романові, королеві…
Клична форма: княже, Бояне, дружино, господине, Всеволоде…
Форми дієслів із закінченням -ть: молотятЬ, віютЬ, ідутЬ, біжатЬ, велитЬ, звенитЬ…
А також форми дієслів із закінченням -в: заступиВ, затвориВ…
Усі ці форми донині живуть в українській мові. І ніколи не були притаманні мові російській.
Так само в жодному творі Пушкіна і Толстого ми не знайшли такого, як у “Слові…” написання назви української столиці “з КЫева…”. І тому ніяк не можемо збагнути, яким же ж боком геніальна поема може бути причетною до російської літератури?
Отже, «Слово о полку Ігоревім» нам підказує, що вже тоді, в 12-му столітті, мова була дуже близька до нашої сучасної. Тобто це вже була українська мова».
А ось що пишуть дослідники Зоя Хижняк та Валерій Маньківський в “Історії Києво-Могилянської академії”:
“У рукописі, зробленому зі списку ХV ст, “Слово” зберігалося в особистій бібліотеці вихованця Києво-Могилянської академії Івана Биковського (1706–1798). Як і багатьох інших могилянців, його було викликано до Росії, де він працював у Шляхетському кадетському корпусі (С.-Петербург), згодом став архимандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. Завжди з Биковським була його бібліотека, якою він люб’язно дозволяв користуватися всім книголюбам. Так “Слово” потрапило до рук доброго знайомого архімандрита, збирача давніх рукописів обер-прокурора Синоду Мусіна-Пушкіна”.
І наостанок аргумент щодо українського походження “Слова” від одного з найвідоміших російських літературних критиків – Віссаріона Бєлінського:
“Слово о полку Ігоревім” різко відгукується південноруським (українським – ред.) походженням… найбільше промовляє на користь південноруського (українського – ред.) походження “Слова” зображений у ньому побут народу. Відчувається щось благородне і людське у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми… Все це відгукується у родинному житті, де взаємини чоловіка і жінки ґрунтуються на любові. Де жінка користується повнотою своїх прав. І все це діаметрально протилежне Північній Русі (Росії – ред.), де сімейні стосунки дикі і грубі, а жінка – рід домашньої скотини, і де любов при шлюбі – поняття цілком стороннє. Порівняйте життя малоросійських селян з життям російських селян, міщан, купців.. і всі переконаєтесь у справедливості нашого висновку про південне (українське – ред.) походження “Слова”.
Отже, чіпляти геніальну поему до російської літератури – справа безнадійна. Але це якщо з точки зору науки. Якщо ж це робити на основі засад “русского міра” – то все іде як по маслу. Власне, сьогодні саме на підставі цієї неоімперської політики і множаться численні “відкриття” московських дослідників про тисячолітні корені російської держави. А ще посилюються намагання Росії змусити цивілізований світ жити за дикими законами свого “русского мира”.
Останній цьому приклад – “скасування” Синодом РПЦ повноважень Вселенського патріарха.
Що ж, як писав автор «Слова о полку Ігоревім» – “зле тілу без голови”.
