Сьогодні ми в усіх храмах Помісної Церкви підносимо посилені прохання і моління до Бога за нашу Матір-Україну, за наближення перемоги над агресором, за зупинення нашестя чужинців на нашу землю, за справедливий мир для нашої країни. Робимо це з тією ж вірою, з якою сліпий підносив голос свій, просячи у спасителя милості. І з тією ж вірою приймаємо волю Божу, знаючи, що і скорботи, і випробування, які допускає нам Господь – насправді приносять нам користь, якщо належно ставимося до них.
Про це йдеться у проповіді Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія у неділю, 30 січня, повідомляє пресслужба ПЦУ.
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
З євангельського читання сьогодні ми чуємо розповідь про зцілення сліпого, який біля дороги до міста Єрихон просив милостиню.
Звернімо увагу на те, що сліпий називає Господа Ісуса Христа Сином Давидовим. І не просто називає Його так, але голосно кричить, привертаючи до себе увагу. Таке іменування Спасителя означало віру сліпого, що Ісус Назарянин є обіцяний Месія. Адже батьком Ісусовим вважався праведний Йосиф. Тому іменування Його Сином Давидовим, а не «сином Йосифа», було виявом віри, що Ісус є саме Той обіцяний Богом через пророків нащадок царя Давида, Який прийшов спасти світ.
Подія, про яку ми чуємо нині, сталася тоді, коли Господь Ісус Христос прямував до Єрусалима на свято Пасхи, де Йому належало прийняти хресні страждання та смерть. І цим читанням Церква починає готувати нас до духовного шляху, який протягом наступних місяців ми маємо звершити у приготуванні до Великого посту, протягом самих постових тижнів та аж до зустрічі свята Пасхи.
Час, коли відбувається зцілення єрихонського сліпця, – це час після трьох років проповіді, після багатьох чудес, звершених Спасителем, коли про Нього стало вже добре відомо серед народу. Тому навіть сліпий жебрак мав нагоду дізнатися від інших про появу обіцяного Богом Пророка, нащадка Давидового і очікуваного Месії. Але також це був і час поширення суперечок, бо коли одні люди вірили, що саме Ісус є Христос, інші вважали Його неправдомовцем, самозванцем і навіть біснуватим.
Отже, коли сліпий називає Ісуса Сином Давидовим, він у такий спосіб стверджує при всіх свою віру в Нього як в істинного Месію, відкидаючи сумніви, які панували щодо Спасителя, зокрема серед фарисеїв та книжників. В цьому можна побачити глибокий символізм та ніби викриття тих, чиє серце було наповнене лукавством: вони мали відкриті очі тілесні, могли бачити Господа Ісуса Христа, бачити звершені Ним чудеса та знамення, але навіть цим явним доказам не хотіли вірити. А сліпий жебрак, тілесні очі якого не бачили нічого, очима духовними побачив те, чого не хотіли бачити жорстокосерді – в Ісусі Назарянині він побачив і визнав Месію.
У такий спосіб цей сліпець стає ніби суддею для всіх, хто і в часи земного служіння Спасителя, і в усі подальші часи за словом Христовим маючи очі – не бачать, маючи вуха – не чують (Мк. 8:18). Він, людина невчена і обмежена в можливостях пізнання через втрату зору, бачить і усвідомлює істину краще, ніж зрячі та велемудрі.
«Покажи нам знамення, яви нам чудо, і тоді ми увіруємо в Тебе!» – так промовляли до Спасителя не лише давні книжники й фарисеї. Ці самі слова промовляють люди знову й знову, від давніх часів і до нинішніх, ставлячи умовою для свого увірування те, щоби саме для них Бог звершив щось вражаюче й дивовижне. Але приклад, про який нині ми чуємо з Євангелія, засвідчує, що явлення чудес і знамень є наслідком істинної віри, а не їхньою передумовою.
Сліпий єрихонський жебрак увірував не тому, що особисто з ним сталося чудо, а навпаки – він отримав чудесне зцілення і спасіння завдяки своїй вірі. Ця істина є тим важливим уроком для кожного з нас, який належить добре вивчити і усвідомити: якщо хочемо пізнати істину – маємо через віру відкрити для неї своє серце, а не навпаки, чекати, допоки докази та чудеса переконають нас. Бо хто має відкрите для віри серце, тому достатньо і небагатьох свідчень, щоби послідувати за істиною, як зробив це сліпець, голосно перед народом визнаючи Ісуса Месією. А у кого серце закам’яніле, то для тих і явні чудеса та знамення стануть лише предметом суперечок та спокуси, приклади чого не раз бачимо в Євангелії.
На що ще слід звернути увагу, розмірковуючи над прочитаними сьогодні словами Писання? На те, як діє Господь, особливо коли згадати, що відразу після зцілення сліпого відбувається подія навернення митаря Закхея, про що буде нам нагадування через читання наступної неділі. Сліпий голосно кричить, просячи про милість, і цим нібито привертає до себе увагу Спасителя, в той час як до Закхея Господь звертається Сам, називаючи його на ім’я та виявляючи бажання бути в його домі.
Христос як Син Божий хіба не знає про сліпого, хіба не бачить його бажання бути зціленим, хіба не знає про його віру? Чому ж тоді Спаситель не вчинив з ним, як із Закхеєм? Чому сліпому жебраку довелося голосно кричати та навіть долати спротив людей, які просили його припинити волання?
Такі питання є відображенням більш узагальнених роздумів щодо наших відносин з Богом. Для чого призначена молитва, яка є нашим спілкуванням з Богом? Щоби Він від нас довідався про наші прохання та потреби? Але хіба Всевідаючий не знає про них? Знає, і знає краще від нас самих. То чому Бог не дає нам все Сам, але спонукає нас звертатися до Нього? Чому часом ніби зволікає з відповіддю на наші прохання? Чому не подає відразу те, чого ми просимо – і нам доводиться дужче підносити голосіння, як єрихонському жебракові?
Господь діє так задля нашого блага. Через це ми отримуємо можливість виявити свою власну віру, яка є умовою спасіння, утвердитися в цій вірі, засвідчити її перед іншими і цим самим до віри також спонукати ближніх. В силу обмежень людської природи ми не здатні знати всього, і тому не можемо повною мірою усвідомити, який шлях для нашого спасіння є справді найкращий.
Але те, чого не знаємо ми, повною мірою і вседосконало знає Господь. І тому щодо одних Він ніби перебуває в очікуванні, ніби не чує, ніби не поспішає відповісти на прохання, як це було з єрихонським сліпим. А щодо інших навпаки – Він ніби Сам звертається до них, звершуючи навіть більше від того, на що вони очікують, як Спаситель вчинив із Закхеєм.
Чому в кожному конкретному випадку Бог діє так, а не інакше – не можемо знати. Але як християни, маємо бути твердо переконані, що так, як діє Господь, є найкраще. Бо всяка Його дія спонукається лише і виключно любов’ю та бажанням блага для нас.
Дорогі брати і сестри!
Всі ці настанови, які ми отримуємо через роздуми над Євангелієм, в нинішній день особливо відлунюють в нашому серці. Сьогодні ми в усіх храмах Помісної Церкви підносимо посилені прохання і моління до Бога за нашу Матір-Україну, за наближення перемоги над агресором, за зупинення нашестя чужинців на нашу землю, за справедливий мир для нашої країни. Робимо це з тією ж вірою, з якою сліпий підносив голос свій, просячи у спасителя милості. І з тією ж вірою приймаємо волю Божу, знаючи, що і скорботи, і випробування, які допускає нам Господь – насправді приносять нам користь, якщо належно ставимося до них.
Тож з особливим розчуленням серця піднесімо сьогодні прохання про захист України від підступів супротивників, щоби Господь зупинив і зруйнував усі їхні злі задуми!
Також на завершення, дорогі брати і сестри, я хочу ще раз, вже особисто до кожного з вас, як присутніх тут, так і всіх, хто бачить та чує, звернутися зі словами подяки за добрі побажання та молитовну підтримку, виявлені вами в час моєї хвороби. Нехай Господь воздає вам сторицею, оберігає вас усіх в доброму здоров’ї, а хворим подає швидке зцілення. Богу нашому слава за все!
Амінь.
