П’ятниця, 11 Червня, 2021
Бiльше

    Володимир Мурський. «Український нунцій» у Стамбулі, який домагався автокефалії УПЦ

    На початку 1930-х років уряд УНР у екзилі повернувся до питання здобуття автокефалії та створення помісної автокефальної церкви в Україні. Важливу роль у цьому процесі відіграв Володимир Мурський, який у той час був офіційним представником уряду в Туреччині і виконував певні завдання уенерівської розвідки, про що свідчать розсекречені документи з Галузевого державного архіву СЗР України. За підсумками зустрічі української делегації з Константинопольським патріархом Фотієм ІІ віце-прем’єр і міністр внутрішніх справ уряду УНР в еміграції Олександр Лотоцький високо оцінив зусилля Володимира Мурського і назвав його «українським нунцієм» у Стамбулі, за аналогією із саном найвищого дипломатичного представника Святого престолу.

    Активність В.Мурського на дипломатичній ниві не залишилася непоміченою і для органів ДПУ-НКВС СРСР. У архівних справах, що стосуються діячів українських еміграції у Туреччині, раз по раз згадується його прізвище.

    Туреччина взагалі становила підвищений інтерес для еміграційного уряду УНР. Там після 1920 року опинилося в еміграції багато тисяч українців. Невдовзі відбулося злиття всіх розрізнених українських громад у єдиний осередок, через який керівники уенерівської спецслужби вирішували багато питань розвідувального і контррозвідувального характеру. Зокрема, морське сполучення із Одесою через Стамбул давало можливість пароплавами доставляти в УСРР спеціальну літературу, виготовлену пропагандистською секцією Військового міністерства Державного Центру УНР і отримувати інформацію про стан справ в Україні.

    Про ці плани, як свідчать архівні документи, згодом дізналися представники радянської розвідки і вирішили провести свою спецоперацію. Її розробляв і здійснював Іноземний відділ ДПУ УСРР під контролем ОДПУ СРСР. Працівники уенерівської спецслужби теж намагалися вести свою гру, постійно сумнівалися у безпечності каналу Стамбул-Одеса-Стамбул і вдавалися до своїх внутрішніх перевірок, маючи певні підозри стосовно окремих осіб у керівництві української громади.

    Зрештою керівник уенерівської розвідки Всеволод Змієнко переконав Військового міністра Володимира Сальського, щоб той направив до Туреччини своїм представником досвідченого Володими­ра Мурського. Крім виконання прямих обов’язків, він мав виконувати і деякі специфічні завдання.

    Цю зміну одразу відстежили радянські спецслужби. Про це свідчить повідомлення Іноземного відділу ДПУ УСРР під назвою «Про діяльність УНР у Туреччині». У ньому зазначається: «За наявними в ІНВ ОДПУ відомостями, останнім часом значно активізувалися українські еміграційні кола в Туреччині. Як результат посилення діяльності, 15 березня ц. р. наявне там тимчасове представництво реорганізоване у постійне представництво УНР у Туреччині, яке очолює Мурський, в минулому один із керівників «самостійницьких» організацій в Одесі. Мурський безпосередньо зв’язаний з президентом УНР Андрієм Лівицьким, мінінсправ Шульгіним, Прокоповичем і генералом  Сальським. Від них одержує літературу і вказівки по роботі. Залишаючись центром всієї української роботи в Туреччині, він зв’язаний з усіма представництвами емігрантів з Кавказу в Туреччині. Значний інтерес у зв’язку з цим мають листи Лівицького і Шульгіна, адресовані на ім’я Мурського, які висвітлюють міжнародне становище з точки зору УНР» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.5. – Арк. 134).

    В іншому документі ДПУ УСРР, від 3 жовтня 1930 року під назвою «Українська громада в Стамбулі», про В.Мурського уже йдеться докладніше: «Володимир Петрович Мурський походить із польських українців Поділля, колишній соціаліст-революціонер, друг маршала Пілсудського, колишній учитель середніх шкіл у провінції і кореспондент газет. Людина доволі хитра, активна. Знаходиться в Стамбулі як літератор і журналіст-кореспондент Ліги Націй, а насправді агент поляків і УНР. Працює з польською місією і помічником військового аташе французького посольства – капітаном Марселем Денарду. Мурський має хороших агентів в Україні, зокрема серед моряків радянських пароплавів, які приходять у Стамбульський порт, і тут зв’язується з ними для одержання інформації» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.2. – Арк. 221).

    Нині вітчизняні історики уже докладніше дослідили біографію В.Мурського, якого по праву можна вважати одним із визначних представників і популяризаторів української національної справи за кордоном у міжвоєнний період.

    Володимир Васильович (а не Петрович, як зазначається у деяких документах) Мурський народився 10 листопада 1888 року на Галичині. Здобув вищу філологічну освіту і спеціальність народного вчителя, закінчивши, за деякими даними, філософський факультет Львівського університету, де тоді готували вчителів для середніх шкіл.

    Після завершення навчання працював учителем, водночас брав активну участь у діяльності львівського товариства «Просвіта». У 1917–1918 роках активно пропагував національно-державну і культурну політику Української Центральної Ради, редагуючи разом з українським громадським і політичним  діячем Іваном Липою часопис «Українське слово» в Одесі. Згодом опинився в еміграції.

    У Відні працював пресовим референтом посольства УНР. Одночасно читав лекції для робітників, полонених і брав участь у становленні «Союзу українських журналістів». У Польщі був виконувачем обов’язків директора Департаменту преси та інформації Міністерства преси і пропаганди екзильного уряду УНР. У той час відповідав за друк та поширення в діаспорі, а також на території більшовицької України періодичних видань українською мовою, які пропагували українську незалежність. Був активним діячем Прометеївського руху, мета якого полягала в організації спільної боротьби народів колишньої Російської імперії та СРСР, поневолених більшовиками, за утворення незалежних національних держав.

    Останній, доволі насичений подіями період його життя, припав на перебування у Стамбулі упродовж 1929–1935 років. Основне спрямування роботи у цей період у загальних рисах відображає один із документів ДПУ УСРР під назвою «Короткі відомості і характеристики найбільш визначних діячів українців у Туреччині». У ньому зазначається: «Мурський Володимир Петрович. Прибув до Стамбула 26-го квітня 29 р. як представник УНР в Туреччині. З ним приїхала його сімя, яка складається з дружини і двох маленьких дітей… Головним завданням Мурського було увійти в найтісніший контакт з усіма представниками кавказців, татар Криму, Волги і Туркестану і через них створити необхідну базу для подальшої діяльності – вже суто української, яка має мету зближення України з Туреччиною… Завдяки його роботі, порівняно м’яко і несподівано для самих українців, у Варшаві вирішено складне питання – угоду Криму з Україною. Мурський встановив певні контакти з впливовими турками в Стамбулі і Ангорі і підготував ґрунт до видання книги про Україну турецькою мовою» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7408. – Т.1. – Арк. 184).

    Стосовно цієї угоди є кілька згадувань у листуванні. Йдеться про те, що В.Мурський встановив тісні стосунки з керівниками кримськотатарської діаспори в Туреччині, зокрема із Джафером Сейдаметом (Киримером). Наслідком цієї співпраці стало розроблення та узгодження з керівництвом уряду УНР у 1932 році проєкту Угоди про створення Союзної держави України та Криму. Цей проєкт передбачав взаємне визнання незалежності УНР та Кримської Республіки і заснування спільної союзної держави після повалення більшовицького режиму. Попри те, що йдеться лише про робочий документ, який так і залишився на рівні декларативних намірів, цей епізод свідчить про неабиякий хист В.Мурського як дипломата, який вміє вибудовувати двосторонні стосунки, слухати і переконувати опонентів.

    Крім цього, у архівних документах неодноразово згадується про контакти представника УНР із німецькими, французькими і японськими дипломатами і розвідниками. Шляхом здійснення цих контактів він намагався донести до відома інших впливових держав інформацію про Україну, її боротьбу за незалежність від Москви і добитися підтримки у цій боротьбі.

    Перехоплені радянськими спецслужбами документи, підготовлені В.Мурським, свідчать про те, що він доволі аргументовано й дохідливо змальовував ситуацію, пов’язану з українським питанням і накреслював шляхи його вирішення. При цьому як журналіст і письменник він надавав своєму викладу емоційного і філософського звучання. Як, наприклад, у матеріалі, адресованому японському військовому аташе в Туреччині Іімуро.

    «Питання незалежності України та інших пригнічених Росією націй, – писав він, – ставить на порядок денний питання існування Росії як держави, джерела постійних інтриг і, в останній період комуністичного режиму, як основний чинник економічної кризи, зруйнування світових культурних цінностей і розтління людства… Напрошується єдиний вихід. Світ має зрозуміти, що політична і економічна рівновага всього світу не може бути реставрована доти, поки не буде знищене джерело споконвічних інтриг у Європі й Азії, яким була в усі часи царська Росія і є нині більшовицька Росія. На розвалинах Російської імперії або більшовицької Росії мають бути створені нові політичні одиниці…» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.8. – Арк. 32).

    Оцінюючи контакти з японським військовим аташе, голова Ради міністрів УНР в екзилі В’ячеслав Прокопович у листі до В.Мурського зазначав: «Вважаю за обов’язок висловити Вам від імені служби щиру вдячність за всю ту виконану Вами з такою послідовністю, тактом і знанням роботу, яка дала змогу встановити ці дуже важливі зв’язки, такі потрібні в майбутньому» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т.2. – Арк. 93).

    Прикладом високої дипломатії може служити й історія, пов’язана зі спробою отримати згоду Вселенського Патріархату на автокефалію Української православної церкви.

    Наприкінці травня 1930 року В.Мурському повідомили про візит голови уряду УНР у екзилі В’ячеслава Прокоповича до Стамбула. Головною метою поїздки була участь у конгресі православного духовенства, скликаного Вселенським Патріархом на Афоні, де В. Прокопович мав виступити з доповіддю про стан церкви в Україні та в еміграції і просити про визнання автокефалії української церкви.

    В архівних документах розвідки, зокрема у перехопленому органами ОДПУ СРСР листуванні та повідомленнях секретних агентів, докладно замальовується цей візит. Так, у листі посла УНР у Варшаві Романа Смаль-Стоцького до В.Мурського звучить прохання взяти на себе організацію візиту В. Прокоповича: «Пан прем’єр доручає Вам відповідно підготувати патріархат (дуже обережно) і перевірити можливість аудієнції у Патріарха» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12617. – Т.15. – Арк. 264).

    Про обережність у спілкуванні і конфіденційний характер візиту йшлося не спроста. Представники УНР не хотіли, щоб про ці контакти дізналися у Російській православній церкві, яка на той час ретельно контролювалася радянськими спецслужбами, і щоб це не спричинило передчасний тиск на Вселенський Патріархат.

    Для В.Мурського виконати це відповідальне завдання було не складно. Адже він одразу по приїзду до Туреччини розпочав свою роботу зі встановлення тісних контактів із православним духовенством Стамбула, усвідомлюючи, що такі зв’язки потрібні йому як для виконання суто дипломатичних функцій, так і для української справи у ширшому розумінні.

    Спершу він познайомився із заступником Болгарського екзарха у Стамбулі митрополитом Борисом. Невдовзі це знайомство переросло у товариські стосунки. Митрополит неодноразово запрошував В.Мурського на богослужіння, вшанування болгарською громадою Стамбула визначних просвітників Кирила і Мефодія, а також до себе додому. Крім цього, він відвідав будинок Мурського на його запрошення. За обідом багато говорили про Україну, її історію, культуру, мистецтво, про становище українців у еміграції і в радянській Україні. Борис щиро переймався цим питанням і обіцяв допомогти українським емігрантам у Болгарії.

    За його сприяння В.Мурський познайомився з чиновниками Вселенського Патріархату, а згодом і з Патріархом Фотієм ІІ. Неодноразово був присутній на літургіях, що проводилися в кафедральному соборі Константинополя – Церкві Святого Георгія у Фанарі. Тож на момент прибуття до Стамбула голови Уряду УНР в екзилі було зроблено все, щоб усі заплановані заходи відбулися.

    В. Прокопович прибув до Стамбула 8 червня 1930 року. Оцінивши на місці ситуацію, він прийняв рішення відмовитися від поїздки до Греції і зосередити всі зусилля на організації зустрічі із Вселенським патріархом.

    Така зустріч із Фотієм ІІ відбулася 12 червня. Крім В’ячеслава Прокоповича на ній були присутні Володимир Мурський та секретар української громади Микола Забєлло. Голова Уряду УНР в екзилі вручив Вселенському Патріарху документ, що підтверджував його повноваження як представника Вищої ради українських емігрантів, а також Меморандум за власним підписом. У ньому зазначалося:

    «Стамбул. 12 червня 1930 року

    Його Святості Фотію ІІ, Вселенському Патріарху в Константинополі

    Ваша Святосте.

    Як делегат Вищої Ради Українських Емігрантів, я маю честь звернути увагу Вашої Святості на такі факти:

    1. Нинішнє становище православного населення України не дає йому змоги задовольняти свої релігійні потреби та впорядкувати своє духовне життя, а також вільно проявляти свою волю.

    Українські емігранти, які нині перебувають поза своєю батьківщиною, вважають своїм обов’язком просити Вашу Святість не відмовитись звернути прихильну увагу на релігійне життя України. Це життя повинне розвиватися після реставрації незалежності нашої вітчизни й відновлення духовних зносин із Вселенським Патріархатом згідно з історичними традиціями, а також згідно з волею нації повинно утворити Автокефальну церкву в незалежній державі.

    2. Релігійне почуття і необхідність задовольняти духовні потреби мають особливе значення для українських емігрантів. Розділені зі своєю батьківщиною й розсіяні у всьому світі українці формують багаточисельні приходи, які налічують тисячі вірян, що гуртуються навколо них.

    Українські емігранти, традиційно віддані святій православній релігії, були б невимовно раді знайти захист у Вселенського Патріарха, під управлінням якого їхнє духовне життя могло б розвиватися й задовольняло б їхні духовні потреби.

    Таким чином, Вища Рада Укр. Емігрантів дозволяє собі просити Вашу Святість не відмовити взяти під свій покров українських вірян, що знаходяться в західній і центральній Європіі вважати їх віднині своєю паствою.

    Делегат Вищої Ради Українських Емігрантів

    В’ячеслав Прокопович»

    (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12617. – Т.1. – Арк. 27–27 зв.).

    Фото: szru.gov.ua

    Фото: szru.gov.ua

    За свідченнями В. Прокоповича, відображеними в архівних фондах, Вселенський Патріарх дав позитивну відповідь на обидва пункти Меморандуму і пообіцяв всіляке сприяння у вирішенні питання української церкви, зокрема його розгляду у Священному Синоді.

    Згадуючи про цю зустріч у листі до О. Лотоцького, В. Прокопович зазначав, що все пройшло дуже добре, що Вселенський Патріарх передав благословіння всій українській еміграції, а про подальші дії обіцяв інформувати через В.Мурського, якого він називав «майн фройнд» («мій друг»), оскільки спілкувалися німецькою.

    В.Мурський мав велику вдячність від українського уряду за організацію аудієнції. Щоб розвинути контакти, через півтора місяця до Стамбула мали приїхати голова Державного Центру УНР в екзилі Андрій Лівицький і Військовий міністр Володимир Сальський. Проте цей візит через низку причин не відбувся.

    Фото: szru.gov.ua

    Відтак В.Мурський надалі особисто неодноразово спілкувався з Вселенським Патріархом. Користуючись нагодою, він подарував йому примірник своєї нової книги «Україна та її боротьба за незалежність», виданої турецькою мовою. Невдовзі до Патріархії надійшло звернення від української пастви Америки про прийняття Української автокефальної церкви Америки у пряме підпорядкування Вселенського Патріарха. В. Мурського запевнили,  що питання про надання автокефалії розглядатиметься на найближчому Вселенському Соборі, який мав відбутися на початку 1932 року. У зв’язку з цим В.Мурський підготував спеціальний меморандум.

    Але розгляд цих важливих для української церкви питань з різних причин постійно переносився. Зрештою, після передчасної смерті у 1935 році Фотія ІІ і В.Мурського, які пішли з життя майже одночасно, ці питання були остаточно зняті з порядку денного.

    Попри це, Володимир Мурський залишився в українській історії як багатогранна особистість, талановитий дипломат і розвідник, педагог, журналіст, письменник, громадський і політичний діяч, який щиро і наполегливо популяризував історію України за кордоном, відстоював ідею необхідності відновлення української незалежності та знищення більшовизму. Про це він так писав у своїй книзі:

    «Гніт Московії тривав два століття– писав В.Мурський у цій книзі. – Вона зробила все, щоб підірвати силу Українського народу, але так і не змогла її винищити. І сьогодні, не дивлячись на здавалося б політичний та економічний крах, не звертаючи уваги на заперечення російською владою не лише українських особливостей, а навіть самого факту існування українців взагалі, Український народ доводить, що він не скорився…»

    Фото: szru.gov.ua

    Крім цього, він написав і видав турецькою мовою ще одну книгу – «Справжнє обличчя нової Росії» (1932 р.).

    Володимир Мурський помер 19 липня 1935 року на 47-му році життя. Сім’я і українська громада в Стамбулі наполягли на тому, щоб труну вкрили великим українським національним прапором, а вінки прикрасили українськими стрічками.

    (У статті використано фото В.Мурського із особистого архіву Мирослава Петріва, зображення обкладинок книг із особистого архіву Алії Усенової і зроблений нею переклад з турецької однієї із цитат, а також дослідження біографії В.Мурського, здійснені Дмитром Козловим і Володимиром Окіпнюком).

    Джерело: Служба зовнішньої розвідки України.

    Фото: szru.gov.ua

    Фото: szru.gov.ua

    Фото: szru.gov.ua

    Фото: szru.gov.ua

    Фото: szru.gov.ua

    Фото: szru.gov.ua

    Найсвіжіше

    Популярне