31 січня у Полтаві відкрили пам’ятник церковному і громадському діячеві, учаснику бою під Крутами Демиду Бурку.
Пам’ятник відкрили стараннями Свято-Миколаївської церкви ПЦУ м. Полтави, депутатів Полтавської міської ради від патріотичних сил та Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, передає np.pl.ua з посиланням на УІНП.
Прихожани Свято-Миколаївської громади ПЦУ, активісти партій і громадських організацій патріотичного спрямування вшанували пам’ять усіх учасників бою під Крутами та, зокрема, священника Демида Бурка (Бурка-Корецького).
Спершу молебень за полеглих під час бою та спочилих крутян відслужили священник Свято-Миколаївського храму ПЦУ Олександр Дедюхін. Після цього кожен охочий висловив свої переживання, щодо героїв Крут.
Регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар розповів про сторінки із життя Демида Бурка, які пов’язують його із Полтавою: «Тут він підготував до друку видання Євангелія (у перекладі П. Морачевського), тут опублікував у газеті «Голос Полтавщини» спогад «Трагедія під Крутами. Згадки учасника», тут організовував Полтавський осередок Українського Червоного Хреста, був секретарем Полтавського єпархіального управління УАПЦ.
Священник ПЦУ зазначив, що протопресвітер Демид Бурко служив в тому самому храмі, в якому він зараз має честь бути настоятелем.
«Сьогодні, для нас, як ніколи, зрозуміла відданість та жертовність героїв Крут. Тоді жменька добровольців стала на смерть проти червоних військ Муравйова та призупинила рух ворога. Зараз, як і тоді, країна-агресор, вічний ворог України – Росія, намагалася зім’яти, знищити тільки-но проголошену українську Незалежність. Крутяни зустріли ворога, не зламалися, затримали рух російських військ. Це дало змогу заключити Брестський мир. Це врятувало Україну. На жаль, не надовго, але насіння, кинуте в землю тоді, проросло та проростає досі й дає свої плоди», – сказав от. Олександр (Дедюхін).
Він зачитав такі рядки зі спогаду Демида Бурка про бій під Крутами: «Студентський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків – охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювались від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи з-за стовбурів старих верб та верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих… «Солдати россійской революціонной армії» – як вони себе називали, по-звірячому кидалися із баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої останніми вбивали себе, прославляючи Україну».
