Олександр Кириленко,
«Духовний Фронт України»
Учора, 15 вересня, на загал з’явився лист головного управління Служби Безпеки України по Києві та області. Дуже багато українців почали голосити про «зраду».
А я тішуся, що такий лист, нарешті, з’явився. Тішуся тому, що, нарешті, увагу українців звернули на те, що градус розколу між православними християнами в Україні зростає щодня. Релігія лишилась єдиною лінією розділення українців всередині Україні. І, на превеликий жаль, ця лінія стає все грубшою.
На превеликий жаль, мені відомі факти, коли переходи громад до Православної Церкви України відбувались із порушенням чинного законодавства. І я погоджуюсь з тим, як це зазначено в листі СБУ, що це становить небезпеку. Яку саме?
А уявіть, що суди у повній відповідності з чинним законодавством почнуть пачками скасовувати протоколи громад щодо переходів до ПЦУ. Що це викличе? Щонайменше обурення і розчарування. Підрив довіри до органів української влади у той час, коли ми чинимо спротив російському агресору. А про те, що може бути найгіршим я навіть не хочу говорити.
Щодо чинного законодавства. А саме змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ухвалених в січні 2019-го і якими передбачено зміну канонічної підпорядкованості релігійної громади.
Найголовніша проблема цього документу, що в ньому нечітко прописано хто є і може бути членом релігійної громади, які мають право голосувати за зміну канонічної приналежності. Іншими словами, тут все покладається на політичну доцільність та політичну волю громадян, суддів, органів державної влади. А не на прозору, чітку букву закону.
І не самі переходи громад до ПЦУ становлять, на думку СБУ, загрозу нацбезпеці. А ті кричущі проблеми, що виникають після.
У листі СБУ говориться, що обидві сторони, мається на увазі Православна Церква України та Українська Православна Церква в єдності з Московським патріархатом, обидві порушують законодавство під час переходів.
Але є нюанс. Одна справа неправильно скликати збори громади і неправильно скласти протокол. І геть інша справа свідомо завозити тітушок з інших сіл та містечок, залякуючи перешкоджати проведенню зборів, не виконувати рішення, що набули законної чинності, і перешкоджати громадам, що вже змінили канонічну приналежність, звершувати свої релігійні обряди.
Чи є це рівноцінним порушенням законодавства з обох боків, як кажуть в СБУ? Впевнений, що ні.
І ще мова ворожнечі. Мова ворожнечі – це розпалювання нетерпимості до певної релігійної конфесії. Давайте називати речі своїми іменами: особи з УПЦ в єдності з Московським патріархатом не цураючись нічого звинувачує духовенство Православної церкви України та її вірян у нічому іншому як розпалюванні релігійної війни України.
Наприклад, митрополит УПЦ МП Мелетій заявив, що цитата «Єдиний масштабний міжконфесійний конфлікт у країні породжують саме представники ПЦУ та люди, симпатизуючи їм на місцях».
Речник УПЦ МП протоєрей Микола Данилевич взагалі наголосив, що «зло війни в Україну кликали ті, хто захоплював наші храми і тим давав картинку Путіну». Тобто віряни Православної Церкви України.
Як на мене ці заяви спокійно тягнуть на 161-у статтю Кримінального кодексу. І, шановні правоохоронці, вважайте це офіційним повідомленням про злочин.
Але повернемося до листа СБУ. Його автори нагадують, що під час воєнного стану заборонено проведення масових публічних заходів, до яких в СБУ відносять і збори релігійних громад.
Тут я хочу нагадати правоохоронцям багатотисячну ходу вірян Української православної церкви в єдності з московським патріархатом, що рушила з Хмельниччини до Почаївської лаври три тижні тому.
Це хіба не загроза громадському порядку, національній безпеці та порушення умов воєнного стану? Звідки ці подвійні стандарти?
А звідти, що влада, як у Києві, так і на місцях, заграє з кожною православною церквою окремо. Немає державницького, стратегічного бачення ситуації. Є особисті уподобання і переконання. Цим грішила і попередня влада, що загравала з УПЦ МП в необхідних для неї, влади, питаннях.
Вже два з половиною року у кабінетах київського Окружного адміністративного суду лежить справа про унормування назви релігійної організації, керівний центр якої знаходиться у країні-агресорі. Простими словами, щоб УПЦ МП офіційно назвалася Російської православною церквою в Україні. Лежить без жодного руху.
У Києво-Печерській лаврі, де знаходиться керівництво Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, клянуться, що повикидали зі свого церковного статуту всі згадки про Росію, РПЦ та Москву. Ну, майже всі, – залишили там зв’язок зі світовим православ’ям через Московський патріархат.
Але якщо це все дійсно так, то чому УПЦ МП досі офіційно не оприлюднила свій змінений церковний статут? І ще одне: нехай релігійна організація «Київська митрополія УПЦ МП» покаже свій цивільний статут, зареєстрований Міністерством юстиції України ще в 90-х роках минулого століття.
І ще: чому єрархія УПЦ МП жодного разу публічно не засудила колаборантів у своїх лавах? Хоча б тих, по кому вже є судові вироки. Чому їх, наприклад, не заборонили в служінні, як це вони роблять з тими священниками, які переходять до Православної Церкви України? Так виходить, що для керівництва УПЦ МП співпраця з агресором менший злочин, ніж перехід до автокефальної Православної церкви України, визнаної іншими помісними церквами.
І водночас я не вважаю, що діяльність УПЦ МП вимагає заборони, як за це зараз голосують по областях. Колективної відповідальності не повинно бути в жодному разі! Релігійна організація «Українська православна церква» в єдності з московським патріархатом не визнана судом ані злочинною організацією, ані такою, що порушує закон про свободу совісті.
Нагадаю: навіть під час Нюрнбергського трибуналу над нацистами жодна організація, навіть СС і Гестапо, не були визнані злочинними організаціями. Тільки конкретні групи осіб.
Ще раз: загалом віряни, священники, архиєреї УПЦ МП не є ворогами України, Це наші співгромадяни. Так, серед них є колаборанти, є ті, хто виправдовує російську агресію, хто розпалює релігійну ворожнечу на догоду Кремлю.
Тому по кожному такому випадку треба повідомляти правоохоронні органи і домагатись для них відповідальності, передбаченої чинним законодавством.
