“Я ніколи не вбивав жодного єврея, але я не вбив і жодного неєврея – я взагалі не вбив жодної людини”. Так на суді виправдовувався Адольф Айхман, один із керівників Гестапо, відповідальний за знищення євреїв у гітлерівській Німеччині.
Він не брехав. Адже особисто він не вбивав. Як “не вбиває” Путін мешканців Бучі. Як “не знає правди” російський льотчик, який скидає бомбу на лікарню в Маріуполі. Як “нічого не може змінити” середньостатистичний росіянин.
Багаторівневість рішень іноді розпорошує відповідальність. Дозволяє людям не відчувати свою роль.
Але в злочинах важливий кожен, хто був до нього причетний будь-якою мірою. Тим більше у воєнних злочинах.
За офіційними даними, з 24 лютого по 21 березня, в Україні загинуло близько 15 тисяч російських військових. П’ять або шість із них (дані різняться) – вищий офіцерський склад, генерал-майори і генерал-лейтенант. Росія наразі підтверджує смерть одного з них.
Хто ці люди? Які теж могли би говорити, що “не вбивали”, якби настав їхній судний день.
“Українська правда” поцікавилась біографіями вбитих генералів. Розповідаємо, як вони жили, будували кар’єру і що говорили перед тим, як піти окупантами в Україну. Де воювали раніше, виконуючи імперські забаганки Кремля. Із чим відійдуть у вічність ті, хто вже ніколи не матиме права на останнє слово.
Андрій Суховєцький. Єдиний підтверджений в Росії
Посада: заступник командувача 41-ї загальновійськової армії Центрального військового округу (м. Новосибірськ); генерал-майор
Повідомлення про смерть: 3 березня
Вік: 47 років
Андрій Суховєцький – єдиний серед вищих офіцерів окупантів, чию загибель підтвердили в Росії. Єдиний, кого поховали відкрито і з почестями, перекривши вулиці і анонсувавши траурний захід у Будинку офіцерів Новоросійська.
Служив у російській армії з 1991 року. Після школи пішов у повітряно-десантне училище в Рязані, а згодом – і у війська відповідного роду.
Його некрологи пропитані пафосом про “служіння батьківщині”. Але сам Суховєцький зізнавався: обрав “десантуру”, оскільки був “молодий хлопець, був повний романтики і бажання довести, що на щось здатний”.
Міфічна романтика війни, яку Кремль насаджує своїм бойовикам, завела Суховєцького в чимало гарячих точок: Абхазія в 1995-1998, Друга чеченська кампанія в 1999-2000, де вже командував полком, Сирія у 2018 і 2019. А сурова реальність війни зрештою застала його в Україні в 2022.
Мав низку нагород, зокрема, орден Мужності, медаль “За отвагу”. У мережі згадується і відзнака за окупацію Криму. Але офіційної інформації про це немає. Щоправда, Суховєцький публічно розповідав про важливу роль десантників у захопленні півострова.
У 2020 Суховєцький, ймовірно, після роботи в Сирії, указом Путіна став генерал-майором.
А на високу посаду в армії – заступника командувача 41-ї загальновійськової армії Центрального військового округу – був переведений у листопаді 2021.
Вже за кілька місяців бійців цієї армії помічатимуть біля кордонів України. А менше ніж за 4 – Суховєцький загине під українським містом-героєм Маріуполем.
У Росії в нього залишились дві дорослі дочки і один малолітний син.
Посада: начальник штабу і перший заступник командувача 41-ої армії Центрального військового округу (м. Новосибірськ); генерал-майор
Вік: 44 роки
Повідомлення про смерть: 7 березня
Віталій Герасимов – непублічний армієць. Хоча знайти його біографію в мережі неважко, у більшості випадків вона буде містити стислий переказ кар’єри.
Народився 9 липня 1977 року, в Казані. Одружений, має сина. Закінчив тамтешній філіал Челябінського танкового інституту, пізніше – Загальновійськову академію Збройних сил РФ.
“Пройшов всі щаблі посадових сходів від командира танкового взводу до командира мотострілецької бригади”, – каже одна з довідок.
За цим “всі шаблі” криється й цікавий для України етап. У 2013-2014 роках він командував 15-ою окремою мотострілецькою бригадою Центрального військового округу. Вона базується в Самарській області і значиться “миротворчою”.
Ця бригада відзначилась в нападі на Грузію. А згодом українські розслідувачі встановили участь її бійців в окупації Криму та частини Донбасу.
У кінці трагічного для України 2014 року командир “іхтамнєтів” Герасимов звітував своєму начальству, що “витрати боєприпасів цього року в середньому зросли приблизно вп’ятеро”.
У 2022 році “миротворців” цієї ж 15-ої ОМСБр знову відправили на війну в Україну.
Чи був сам Герасимов в Україні раніше – невідомо. За даними української розвідки, має медаль за окупацію півострова. Водночас, публічною є інша його “миротворчість” – у Сирії, де генерал-майор, за офіційними даними “неодноразово виконував бойові задачі”.
Можливо, це було в 2015-2019 роках, оскільки про цей період біографії Герасимова мало що відомо, немає жодної інформації про службу в тій чи іншій частині. Він кілька років офіційно займався викладацькою роботою, а потім і сам був слухачем Військової академії.
При цьому в цей “тихий період”, у 2016, Путін присвоїв Герасимову звання генерал-майора.
На публічній посаді він знову засвітився у 2019 – очолив відновлену танкову дивізію на Уралі. А вже наступного року, ймовірно, був призначений на посаду в 41 армії Центрального військового округу.
Герасимов нагороджений кількома орденами Мужності, “За военные заслуги”, “За заслуги перед Отечеством”.
Однак на почесний похорон він, мабуть, не заслужив. Росія не підтверджує і не спростовує вбивство генерал-майора під Харковом.
За даними російського опозиціонера Леоніда Волкова, 16 березня з Герасимовим прощались у Будинку офіцерів у Новосибірську. В оточенні оркестра і невеликої кількості армійців.
Статус: вбитий, за даними РНБО України; росіяни не коментують
Посада: командувач 29-ою загальновійськовою армією Східного військового округу (м. Чіта); генерал-майор
Вік: 45 років
Повідомлення про смерть: 11 березня
Андрєя Колеснікова українська зброя дістала через місяць після 45-річчя. Він виходець з Воронежа, від якого до кордону з Україною – близько 300 км. Одноліток згаданого вище Віталія Герасимова. І одночасно з ним вчився у Челябінському танковому інституті.
Протягом багатьох років Колесніков служив у танкових військах на різних посадах. Зокрема, командував Кантемирівською танковою дивізією. Її російські ЗМІ називають “одним із найбільш легендарних формувань” – за роль у Другій світовій, коли дивізія пройшла від Воронежа до Праги.
У часи сучасної Росії кантемирівців посилали “миротворцями” в Південну Осетію, Косово, на війну на Кавказі. Участь в останній мав брати і Колесніков, оскільки в ті роки служив у командуванні дивізії, щонайменше з 2011 по 2018.
А по завершенню кавказької війни, у 2017, Колесніков отримав від Путіна звання генерал-майор.
Потім він змінив ще кілька посад у різних регіонах. І лише в листопаді 2021 був призначений командувачем армії Східного військового округу, до якої входять підрозділи різного роду.
У кінці 2021 Колесніков знайомився зі структурою своєї армії, навідувався до місцевої “Юнармії”, парамілітарної організації для дітей і молоді.
А ще, підбиваючи підсумки, називав основну задачу на наступний рік – підготовка до спільних навчань Росії та Білорусі “Восток-2022”. Саме під їхнім видом Путін мобілізував армію до наступу на Україну.
На відміну від багатьох російських вояків, Колесніков навчання уже завершив. Так би мовити, екстерном.
Посада: командувач 8-ї загальновійськової армії Південного військового округу (м. Новочеркаськ); генерал-лейтенант
Повідомлення про смерть: 18 березня
Вік: 46 років
Про Мордвічева відомо не так багато. Настільки, що після повідомлення про його вбивство український Генштаб, а за ним і низка ЗМІ переплутали фото, назвавши мертвим іншого військового. Публічна біографія Мордвічева взагалі починається тільки з 2011 року.
Однак наврядчи це свідчення меншої послужливості перед Кремлем. Скоріше навпаки, адже серед усіх загиблих на війні проти України Андрєй Мордвічев – найбільш досвідчений у кар’єрі.
Як й інші, має нагороди: орден “За заслуги перед Отечеством” і медаль Суворова.
Загалом же протягом кар’єри він щонайменше командував танковою бригадою, згодом – мотострілецькою, що відзначилась на війнах у Чечні та Абхазії, але не в часи керівництва Мордвічева.
Остання посада Мордвічева – теж заступник командувача армії, але з дислокацією на півдні країни і буквально в 50 кілометрах від українського кордону.
Він двічі приймав військові паради на 9 травня: у 2017 в Южно-Сахалінську, що біля Японії, та в 2021 у Волгограді.
Невідомо, скільки ще міг би ніжитись в лучах військової слави генерал-лейтенант Мордвічев, залишаючись при цьому майже в тіні цивільного життя. Але у березні 2022 він пішов у свій останній парад – у село Чорнобаївка на Херсонщині, бої під яким уже увійшли в історію багатократним розгромленням окупаційних військ.
Магомед Тушаєв. Елітний бойовик, який не ставить питань
Посада: командир “приватної гвардії Кадирова” (м. Грозний), генерал-майор
Вік: 36 років
Повідомлення про смерть: 26 лютого
Чеченські бойовики Рамзана Кадирова відрізняються від інших російських військових. Не лише показовою жорстокістю. Їхня республіка – окрема держава в державі, де права людини не існують навіть на кремлівському рівні. А влада Кадирова в регіоні абсолютна.
Після заборони на соцмережі в російській армії недоторканні “кадировці” – чи не єдині серед окупантів, хто вільно викладає в мережу свої фото і відео з України, постійно оновлюючи один з каналів російської пропаганди. За це їх навіть прозвали “TikTok-батальйоном”.
“Кадировець” Магомед Тушаєв був першим серед вищих офіцерів, про чию загибель повідомили в Україні. Ще 26 лютого її підтвердили в Міноборони та МВС. Кадиров швидко став цей факт заперечувати. Він публікував фото і відео з Тушаєвим, зняті начебто під Києвом вже після заяв про вбивство.
Тушаєв – надважливий бойовик для Чечні. Він командував 141-им полком імені Ахмат-Хаджі Кадирова. Це колишній батальйон “Север”, підпорядкований МВС Росії. Його основу у нульових склали бойовики, які перейшли на бік федералів і працювали на президента Чечні Кадирова-старшого.
Цей елітний підрозділ, керований оточенням Рамзана Кадирова, вважається частиною приватної гвардії ватажка Чечні.
Звістка про загибель Тушаєва майже співпала з його днем народження. 23 лютого йому виповнилося 36 – Тушаєв наймолодший у списку вищих офіцерів Росії, убитих на війні в Україні.
У військову сферу пішов трохи згодом після школи, у 22 роки. Служив лише у внутрішніх військах – тих, що в Росії “борються” з власними громадянами. У 2008-2014 був у лавах “ОМОНу” і спецпідрозділу “СОБР”.
В одному з інтерв’ю на запитання, чому змінив одне формування на інше, відповідав:
“Я не питав, куди я йду, навіщо, я ніколи в житті це не питав. Тому що поставив завдання командир – я виконував будь-яке завдання, щоб не підвести керівництво”.
З 2017 Тушаєв служив у 141-ому полку. Спершу Кадиров призначив його заступником командира, а вже за 4 місяці – командиром.
Тушаєв має низку відзнак, серед яких найвища нагорода Республіки – орден Кадирова, а також “Отличник милиции”, “За отличие в борьбе против терроризма и экстремизма” та інші.
Публічних даних про те, де саме проявив себе елітний бойовик, немає. Однак профіль його формування, як уже згадувалось вище, може бути дуже широким.
Тож у 2022 “професіонал, здатний виконувати будь-яке завдання чітко та у встановлені терміни”, як казав про нього Кадиров, поїхав у відрядження в Україну.
Безіменний “денацифікатор”, або Олег Мітяєв
Посада: точно невідомо, можливо, командир 150-ї мотострілецької дивізії (Ростовська область); генерал-майор
Повідомлення про смерть: 15 березня
Вік: достеменно невідомо, можливо, 48
15 березня полк “Азов” – одна з головних “страшилок” російської пропаганди – повідомив, що вбив ще одного генерал-майора. І опублікував фото мертвої людини з відповідними погонами, але імені не назвав.
Згодом про смерть генерала сказав Володимир Зеленський, однак також без імені. Отже, особистість загиблого наразі не підтверджена.
Ім’я Олег Мітяєв назвав військовий Анатолій “Штірліц” Штефан.
Мітяєв родом з Оренбурга. Служить в армії з 1991 – більшу частину на різних керівних посадах у повітряно-десантних військах.
Вперше в українських ЗМІ з’явився ще в 2018. Тоді “ТСН” стверджувало, що за їхніми даними з СБУ, Мітяєв у 2015 році під фальшивим прізвищем і позивним “Баркас” приїздив на Донбас керувати російським формуванням.
До слова, того ж 2015 на додаток до своїх 4 орденів і медалей Мітяєв був нагороджений медаллю “За заслуги перед Отечеством” с мечами 1 ступеня. Вона дається за участь у бойових діях.
Потім, у 2016, отримав від Путіна звання генерал-майора і був відправлений керувати військовою базою в Таджикистані.
Мітяєв встиг відзначитись у Сирії – невідомо, чи воював, але командував там парадом у 2021.
Станом на кінець 2021 – початок 2022 був командиром 150-ї мотострілецької дивізії. Це формування колишньої Радянської армії Кремль створив наново у 2016 році.
Воно дислокується в 50 км від України. А військове керівництво Росії говорило, що дивізію відновили “в умовах погіршення міжнародних відносин із сусідніми державами”.
Якщо генерал-майор з фото “Азову” – дійсно Олег Мітяєв, без батька залишились його, за різними даними, чи то дві, чи то три дочки.
