Останнім часом у російській пресі з’являються матеріали, що мають на меті відкрити людям очі на злочинність совєтської влади. Яку так полюбляє президент РФ Владімір Путін. Наводимо уривок одного з таких матеріалів, що належить кандидатці історичних наук Єлізаветі Хатанзейській.
Завдання створення нової людини поставив перед совєтською державою ще Ленін у перші роки після перевороту 1917 року. Однак безпосередньо початок процесу створення «нової радянської людини» історики відносять до кінця 1920-х років. Формально ключовою датою можна вважати 1929 рік, який Сталін назвав «роком великого перелому».
В економіці це початок втілення в життя плану суцільної колективізації та прискореної індустріалізації, в суспільному житті – подальше посилення репресій, спрямованих на широке коло осіб, позначених терміном «колишні експлуататорські класи», а також більш широким поняттям «соціально чужі елементи». Особливою мішенню в цьому процесі стала дореволюційна інтелігенція. Що стосується гуманітарної сфери, то тут почалася так звана культурна революція, тобто створення власне радянського мистецтва і стилю життя.
Якщо 1920-і роки відрізнялися різноманіттям форм творчості і співіснуванням безлічі культурних течій, то до кінця 1920-х – початку 1930-х років влада все це згорнула, і поступово єдиним можливим напрямом став так званий великий стиль. В архітектурі він був виражений монументальним і помпезним сталінським ампіром замість забороненого конструктивізму, а в літературі, живописі, музиці і кінематографі – соцреалізму. У числі інших засобів мистецтва використовувався, як інструмент формування «нової совєтської людини» (Homo soveticus), процес створення якого, як зазначають соціологи, розтягнувся до середини 1960-х років.
За допомогою мистецтва, що виконувало функцію пропаганди, сталінське керівництво вселяло населенню нові моральні установки. Замість колишніх соціально-моральних норм про взаємну відповідальність людей один перед одним, норм совісті та природної людської моралі радянська влада вимагала, щоб кожен індивід був відповідальний тільки перед нею, персоніфікованою в образі сильного і справедливого вождя. Будь-яка людина, з точки зору ідеології, ставала маленьким гвинтиком у складі гігантської державної машини, і все її життя ставало повністю підпорядкованим цілям держави. Історики та культурологи саме цей час пов’язують з формуванням тоталітарної совєтської свідомості.
Відмінною особливістю свідомості «нової совєтської людини», що формувалася в ту пору, була його нездатність зіставити дві картини світу: передачу, що транслюється через систему пропаганди (в тому числі кінофільми) і щодня спостерігається в повсякденному житті. Простіше кажучи, людина могла бачити арешт сусіда, а потім спокійно піти в кіно з думкою «у нас невинних не саджають». Нездатність проаналізувати дві ці реальності (справжню і сконструйовану) породжувала в її свідомості когнітивний дисонанс, що супроводжував Homo soveticus всі роки совєтської влади.
Нездатність, а часто і небажання що-небудь протиставити централізованій системі насильства та пропаганди – важлива риса совєтської масової свідомості епохи сталінізму. Тому культура 1930-х років – це культура тотального лицемірства. Саме вона сформувала головну властивість наступних совєтських поколінь – двозначність. Бачачи, що відбувається насправді, люди намагалися пристосувати свою свідомість під канони офіційної пропаганди, боячись випасти з соціального середовища і жорстко стратифікованої совєтської соціальної ієрархії.
Напередодні Другої світової війни зусиллями офіційної пропаганди був створений міф про непереможність Червоної армії. Нібито, в разі збройного конфлікту, ворог буде розбитий «малою кров’ю на чужій території». І коли в 1941-1942 роках з’ясувалося, що все зовсім не так, люди були приголомшені.
Катастрофа 1941 року багатьох змусила інакше поглянути на сутність більшовицького режиму. Про це можна судити за архівними документами (спецзведеннями НКВС про настрої населення) і численним інтерв’ю, очевидців тієї епохи. Були й ті, хто відверто чекав приходу німців, – настільки ненависна їм була совєтська влада з її брехливістю і безперервним насильством.
Жителі совєтських міст все бачили на власні очі: розквіт чорного ринку, крадіжки карток і продовольства, розгубленість влади перед лицем небезпеки, голод, зловживання чиновників і постачальників – і робили відповідні висновки.
Крім голоду і розрухи, людей дратував гігантський розрив в матеріальному забезпеченні між вищим партійним і військовим начальством, співробітниками НКВС, включеними в систему спецзабезпечення і отримували спецпайки, постачальниками всіх рівнів, які негласно брали участь в розподілі товарів і послуг передвоєнного і воєнного часу, і решти населення , фактично кинутого напризволяще. Багато усвідомлювали злочинну сутність совєтської влади, але примиритися з нею змушував терор НКВС.
Звичайно, багато стереотипів масової свідомості сталінської епохи залишилися до цих пір. По-перше, це електоральна поведінка населення – як і за кого люди голосують на виборах. По-друге, фаталізм і патерналістське ставлення до нинішньої влади, коли її одночасно і бояться, і шанують. По-третє, страх перед змінами, коли люди думають: «Ми потерпимо, аби гірше не було». По-четверте, архаїчне ставлення до сутності держави. Багато всерйоз вважають, що його інтереси первинні по відношенню до інтересів громадян, хоча насправді все повинно бути навпаки: держава для людей, а не люди для держави.
