Повномасштабна війна каталізувала багато процесів, які повільно рухалися в Україні роками. Зокрема, й усвідомлення українцями відмінності між так званою Українською православною церквою (УПЦ МП), що є “дочкою” російської церкви. Свідченням того на Кіровоградщині є рішення вірян про перехід майже десятка парафій з УПЦ (МП) до ПЦУ. Яскравим прикладом переоцінки поглядів на те, до якої церкви ходити, стала черга довжиною у квартал до храму святого Володимира Великого ПЦУ в Кропивницькому у Вербну неділю. Про те, що все більше українців вибирають українську церкву за сутністю, а не за оманливою назвою, чому деякі українці поділяють російську позицію на церковне питання в Україні і як відзначати Воскресіння Христове під час війни — говорили з керівником Кропивницької єпархії Православної церкви України, архієпископом Кропивницьким і Голованівським Марком.
– Чи змінилося на Кіровоградщині під час війни ставлення вірян до вибору церкви?
Перші — ті, хто вірять, що це українська церква і не має стосунку до росії. Це, швидше, питання не знання, а віри. Довіри до своїх священників, які їх у цьому переконують. Хоча зараз є доступ до інформації й усе можна легко перевірити.
Друга категорія — дізнавшись про єдність УПЦ з російською церквою, розкривши неправду, перестають ходити до її храмів і починають ходити до храмів Православної церкви України. Або ж згуртовуються і разом із парафіями долучаються до ПЦУ, демонструючи в такий спосіб і свою громадянську позицію.
А є люди, які усвідомлюють, що їх обманюють, ніби Українська православна церква немає стосунку до росії, але сприймають це, як належне. Починають ретранслювати цю неправдиву інформацію. Гадаючи, що так вони захищають свою віру і переконання. І тут дуже велика трагедія, коли людина проявляє гординю і не може визнати, що вона помилялася. Що їй легше лукавити й лицемірити, ніж визнати помилку і виправити. Це спотворення християнської віри й егоїстична позиція, бо до Бога така поведінка немає жодного стосунку.
Щодо священників, то ситуація плачевна. Тому що багато з них свідомо стільки часу говорили неправду про УПЦ МП. Не тому, що вони помилялися. А тому, що кожен із них знає, що має безпосередній стосунок до російської православної церкви. Вони знають, що такої автокефальної церкви як Українська православна церква (УПЦ) у світі не існує. Вони знають, що їхнього настоятеля ніхто не поминає за богослужіннями в помісних церквах, але вони свідомо лукавлять, обманюють і створюють вигідну їм реальність. Тому визнати, що чинили такі гріхи в духовному плані, дуже непросто. Тож вони або взагалі в майбутньому покинуть своє служіння, або мусять пройти через покаяння. Є такі, які намагалися дистанціюватися від політики й займалися своєю духовною справою, проповідували Боже слово, вели благочестиве життя. Мені важко зрозуміти, чому вони перебувають в цій організації, але є різні обставини, про які, ми не знаючи, не можемо давати оцінку.
Якщо такі священники мають намір долучитися до ПЦУ, упорядкувати свій канонічний статус, мають добрі відгуки своїх вірян, тоді ми з радістю їх приймемо і тішитимемося, що вони служать Богу і своєму народові з чистим сумлінням.
– Скільки парафій на Кіровоградщині за понад рік війни вирішили перейти від УПЦ МП і приєднатися до ПЦУ?
– За період повномасштабного вторгнення дев’ять громад долучилися до Православної церкви України. Загалом після отримання Томоса – 14 громад, які перейшли до ПЦУ, і троє священників. Першим із них до нас долучився Петро Сидора. І я маю велике задоволення від спілкування з ними й від служіння з ними. Бо я бачу, що вони прищеплюють людям любов до Бога і до своєї країни.
Як буде далі — побачимо. Я прогнозую, що деякі священники ще долучаться. Але якщо хтось не відповідає критеріям, які я назвав, не має довіри людей, пропагував ненависть і руській мір, – то краще не мати священника, ніж мати такого. Тому зрозуміло, що будуть окремі парафії переходити до нас без священника і то вже буде наш клопіт, де і як швидко знайти священнослужителя, щоб він тією громадою опікувався.
– Чи не бракує зараз священників ПЦУ в парафіях?
– На сьогодні є деякий дефіцит, але він не є критичним. Бо деякі перейшли зі своїми настоятелями, як я вже згадував. В окремих доїжджають з сусідніх сіл. Ми намагаємося жодну парафію не залишити без священника. Звичайно, що виховуємо нових священнослужителів, деякі з них проходять практику, деякі завершують навчання. Бо це процес — священник не з’являється нізвідки. Він повинен здобути належну освіту, мати певний сімейний стан і відповідно отримати свячення та певний досвід богослужінь.
Крім того, ми зараз готуємо військових капеланів. Це також певний виклик, бо запит дуже великий. Помаленьку ми ці вакансії закриваємо й намагаємося зробити все, щоб у нас було достатньо священників, які б гідно несли Божу службу.
– А скільки в нас взагалі храмів ПЦУ на Кіровоградщині?
– Ще донедавна було 119, але нещодавно ми створили парафію в Тарасівці, то стало 120. Якщо рахувати й монастир — то 121.
– Що б ви сказали тим вірянам УПЦ, які називають сьогоднішні процеси з переходом парафій до ПЦУ, утисками їхнього права на свободу віросповідання?
– На жаль, більшість таких людей добре знають, що це не так. Але в запалі довести, що вони не є частиною російської церкви, вдаються до маніпуляцій. Тому з ними важко вести діалог про те, наскільки вони з чистим сумлінням ходять до об’єднання, яке устами свого настоятеля Кіріла та інших священників росії спонукає росіян йти нас катувати й вбивати. Як вони почуваються морально, маючи спільну церкву з такими людьми?
Мова ж не йде про те, що в них хтось забирає віру. Ще жодного священника московського патріархату в Україні не засудили за те, що він вірить в Христа чи звершує літургію. Держава арештовує і проводить слідство за порушення законів країни й співпрацю з окупантом, розповсюдження російських наративів і за ті речі, якими священник не мав би й близько займатися. А деякі віряни вдають, що вони щось не розуміють. Навіть лист патріарха Кіріла, що тут є церква московського патріархату, називають підробкою.
Є дві точки зору щодо православ’я в Україні. Одна точка зору російська, яка говорить, що тут є канонічна Українська православна церква Московського патріархату. І є начебто неканонічна і неблагодатна Православна церква України, розкольники й тому подібне. Це позиція Російської православної церкви.
Є позиція Константинопольського патріархату, який говорить, що так — в Україні є структура Російської православної церкви, яка називається Українською православною церквою, і є автокефальна, визнана помісна Православна церква України. Цієї точки зору також дотримуються Елладська православна церква, Кіпрська православна церква, Олександрійський патріархат.
Тому є питання до українців, які поділяють російську точку зору на церковне питання в Україні. Чому вони відкидають точку зору інших помісних церков? Ми ж не у вакуумі живемо, ми живемо в родині православних церков. Чому ви одну точку зору транслюєте, а іншу відкидаєте? Чому ви підтримуєте точку зору тих, хто взагалі заперечує наше існування, нашу державність і нашу церкву? Чому ж тоді інші православні церкви з нами співслужать, визнають як собі рівних?
– Виходить, що люди, які не визнають рішення Константинопольського патріархату про автокефальність Православної церкви України, мають сумніватися й у канонічності Російської православної церкви, дочкою якої є Українська православна церква Московського патріархату. Адже її також визнавав саме Константинополь…
– На жаль, вони так не заглиблюються в це питання і не задумуються, що якщо заперечують Томос Константинополя про автокефалію ПЦУ, то відповідно заперечують всі інші його дії й визнання ним інших помісних церков. Бо до цього часу Константинополь давав усім їм Томоси.
– Чи повинне відрізнятися святкування Великодня під час війни?
– Закликаю вірян святкувати цей Великдень тихо, без гучних гулянь, без гучних забав. З розумінням, що триває війна, і що за те, що ми можемо прийти до храмів, сісти за святкові столи, наші співвітчизники на передовій ризикують своїм здоров’ям і віддають свої життя. Тому потрібно зануритися в спілкування з Богом, в спілкування один з одним, шанувати одне одного й цінувати життя та той подвиг, який звершують наші сини та доньки. Проведімо ці дні з молитвою і надією, що як Бог переміг, так і ми з його допомогою подолаємо російську агресію і зло, яке суне на нас з росії.
– Спасибі за відверту розмову.
– Вам спасибі, що доносите до людей важливу інформацію. Зичу, щоб Великдень пройшов спокійно для нас усіх. І щоб ми пам’ятали, що це свято перемоги добра над злом, правди над неправдою, світла над темрявою. Молимо Бога, щоб наша країна перемогла і разом з перемогою до нас повернулися мир і добробут.
