Середа, 18 Травня, 2022
Бiльше

    Кирило Говорун: клірики часто бувають у положенні фактичних рабів єпископа

    Оскільки для багатьох кліриків актуалізувалося питання переходу з юрисдикції до юрисдикції, необхідно дати кілька пояснень щодо цього питання, пише богослов архімандрит Кирило (Говорун).

    По-перше, юрисдикція не має жодного значення для мирян, і для її зміни досить просто піти до іншого храму. Для кліриків дещо складніше, але все одно не надто складно.

    Нинішнє ставлення до юрисдикції відбиває тенденцію в еклезіології 20-го століття розглядати церковні інституції як такі, що мають онтологічну природу. Це такі собі щільні церковні субстанції, у яких якщо людина потрапляє, то в них погрузає, і навіть сама його природа ніби змінюється. Так відбувається, якщо людина вступає до кліру або пов’язує себе з якоюсь юрисдикцією. Точніше, люди думають, що так відбувається, оскільки насправді це не онтологічні, а умоглядні процеси. Екклезіологічна уява доходить до того, що юрисдикційна ідентичність стає важливішою за власне християнську або православну ідентичність. Звичайно, такі химери уява малює тому, що немає твердої богословської основи.

    Спробуємо коротко розібратися, якою є богословська природа юрисдикції. Її майже немає. Точніше, ця природа не богословська, а римська. Саме слово “юрисдикція”, тобто “артикулювання права” – це римський політичний концепт, який допомагав упорядковувати адміністрування римського імперського простору. Він передбачав право вищого чиновника визначати політичну поведінку та адміністративні рішення чиновників на нижчих рівнях. Православна Церква не лише засвоїла цей концепт, а й ускладнила його. У наших церковних реаліях юрисдикція іноді визначає приватне життя кліриків.

    Я припустив би, що сучасна ідея юрисдикції, особливо у Росії, ближча не до римських інститутів адміністрування, а іншому древньому інституту – рабства.

    Багатьма в РПЦ, та й інших юрисдикціях, юрисдикційна приналежність реципійована як насправді рабська. І це не просто метафора.

    Річ у тому, що з часів Костянтина Церкві були передані певні права щодо взаємин рабовласників та рабів. Наприклад, єпископи отримали адміністративні повноваження юридично оформляти відпущення панами на волю своїх рабів – так звану манумісію.

    Найчастіше вони лише реєстрували манумісію, але не були її адвокатами. Лише у деяких винятках єпископи виступали за межі своїх формальних прав й ініціювали визволення рабів, як у випадку патріарха Александрійського Іоанна, прозваного за це “милостивим”.

    Загальновизнано, що з падінням Римської імперії багато її політичних інституцій збереглися в Церкві. Не буде великим перебільшенням сказати, що зберігся навіть інститут рабства, особливої ​​ролі єпископа у ньому. Клірики часто бувають у положенні фактичних рабів свого суверена – єпископа, який, якщо захоче, може відпустити свого клірика, а може й не відпустити. Часто рішення приймаються під настрій без чітких канонічних чи богословських мотивів. Стародавні сертифікати манумісії, що видавалися єпископами, – це нинішні відпускні грамоти, які тепер даються не формальним рабам, а клірикам. Хоча я мушу визнати тут обмеженість своєї компетенції у цьому питанні. Потрібно ще почитати дослідження з історії відпускних.

    Але навіть без цієї історії зрозуміло, що “юрисдикція” – це ще одна форма неправдивої онтологізації церковних інститутів, де функція підміняється сутністю. Сфера впливу юрисдикційної функції дуже вузька – скоєння обрядів у рамках громади. Причому спочатку саме громада вибирала, хто повинен мати юрисдикцію над нею. Тобто не єпископ, а парафія визначала свою “юрисдикційну приналежність”. Саме тому, до речі, і почали виникати великі єпархіальні та надєпархіальні структури, такі як митрополії та патріархати – щоб бути арбітрами у відносинах між громадами та тими, кого міг здійснювати у них “юрисдикцію”.

    Тобто ні єпископ, ні вищі інстанції (славнозвісне священноначаліє) юрисдикцію не визначали, а лише забезпечували юрисдикційний вибір громади. Цей вибір було сертифіковано. У відносно недавній час роль таких сертифікатів почали виконувати антимінси. На жаль, але з часом функція сертифікування того, що громада обрала собі “юрисдикцію”, і цей вибір легітимний, перетворилася на право власності священноначалія на громаду – за образом та подобою права на рабовласництво у Римській імперії.

    Я зараз не описуватиму, як конкретно може бути вирішена проблема юрисдикції в Україні чи інших місцях. Проте хоч би яке таке рішення не було, воно має брати до уваги вищевикладені аргументи.

    Нагадаємо, раніше Говорун заявляв, що патріарх Варфоломій не заперечує приєднання УПЦ МП до Вселенського патріархату, як тимчасовий захід на шляху до об’єднання із ПЦУ. У ПЦУ також у ПЦУ прокоментували рішення єпархій та окремих священиків МП (УПЦ) «не поминати патріарха Кіріла». Крім цього речник ПЦУ розповів про шляхи єднання із УПЦ МП.

    Найсвіжіше

    Популярне