УПЦ МП хоч і намагалась підкреслити свою незалежність від Москви, але на повний розрив зв’язків з РПЦ так і не пішла. В якому статусі зараз опинилася УПЦ (МП) і яким може бути її майбутнє – докладніше в матеріалі РБК-Україна.
Лютневе вторгнення Росії сильно вдарило по позиціях Української православної церкви Московського патріархату. Глава РПЦ Патріарх Кірілл зайняв однозначну позицію на підтримку агресії проти України. Це, звичайно, не могло не викликати обурення і у рядових вірних УПЦ МП, і у духовенства.
Почалася нова хвиля переходів з УПЦ МП в Православну церкву України, за час війни в ПЦУ перейшли до чотирьох сотень парафій. Як мінімум в півтора десятках єпархій відмовилися від поминання патріарха Кіріла при богослужінні. А в квітні близько 400 священиків УПЦ МП взагалі звернулися із закликом організувати над ним міжнародний церковний трибунал як над єретиком – у зв’язку з його підтримкою концепції “русского мира”, що суперечить православному вченню.
При цьому частина церковного керівництва навіть в нинішніх умовах виступала проти серйозних змін позиції УПЦ МП, пропонуючи відкласти вирішення спірних питань “на після війни”.
Але все-таки 27 травня, з ініціативи предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія пройшли збори духовенства, єпископів і мирян, яке після трансформувалося в собор – вищий орган управління церквою. У побуті його назвали “помісним собором”, що не зовсім коректно з формальної точки зору.
Після собору пройшов вже тиждень, але досі не оприлюднено його головне рішення – які саме зміни до статуту УПЦ МП були внесені. Представники церкви також дають досить розмиті коментарі про суть прийнятих рішень, їх втілення в життя і майбутнє УПЦ МП. РБК-Україна також звернулося із запитом про інтерв’ю з повноважними особами церкви, але поки не отримало позитивної відповіді.
За відсутності конкретики рішення Собору отримали дуже різне тлумачення і в навколоцерковних, і в світських колах. За однією версією, УПЦ МП зробила хоч і не надто різкий, але однозначно правильний крок до розриву з московським православ’ям і очищення від проросійської ідеології. За іншою – були зроблені лише формальні кроки з прикриття зв’язку УПЦ МП з Москвою, і ніякого справжнього розриву з РПЦ так і не сталося, і навіть не планується.
Автокефалія і незалежність
Ключове рішення собору – змінити статут УПЦ МП таким чином, щоб він свідчив про “повну самостійність і незалежність УПЦ”. Через це в медіа та соцмережах широко розійшлася інформація про те, що УПЦ де-факто проголосила незалежність і вийшла з підпорядкування Москви (отже, як мінімум про приставку “МП” вже варто забути).
Але таке тлумачення некоректне. Адже норми про “самостійність” і “незалежність” УПЦ МП в її статуті існують фактично із самого її створення, з 1990 року. І весь цей час вона залишалася частиною Російської православної церкви, звідки власне, і виникла приставка “МП” – щоб відрізняти її від Київського патріархату, який у 2018 році став основою автокефальної Православної церкви України.
Більш того, у своїх коментарях після собору митрополит УПЦ МП Климент підкреслював, що нічого нового там прийнято не було – церква лише ще раз підтвердила свій статус, прописаний більше 30 років тому.
Важливий нюанс – слово “незалежна” щодо церков цілком може застосовуватися в публіцистиці або будь-яких публічних виступах. Але власне у церковному праві в цьому сенсі вживається слово”автокефальна”.
Автокефальна церква повною мірою є незалежною, її предстоятель згадується в диптиху (переліку) поряд з главами інших автокефальних церков. Важливий момент – сенс автокефалії полягає в її визнанні іншими православними церквами, в першу чергу-Вселенським (Константинопольським) патріархатом, першим по честі в православному світі.
Прикладів самопроголошених автокефалій безліч, але де-факто такі церкви опиняються в ізоляції від решти православного світу (хоча їх автокефалія нерідко визнається через роки або десятиліття).
Втім, в УПЦ МП слова “автокефалія” вперто уникають. Митрополит Климент також підкреслював, що його церква “підтримує духовну єдність” не тільки з РПЦ, а й з іншими православними церквами. При цьому, як повідомляють різні джерела в церковному середовищі, зі статуту УПЦ МП згадки про зв’язок з Москвою були планомірно прибрані.
Більш того, представники РПЦ відразу ж нагадали, що згідно зі статутом їхньої церкви, будь-які зміни в статуті УПЦ МП ще повинні бути схвалені патріархом Кирилом (і, очевидно, він навряд чи їх схвалить). Тоді як в самій УПЦ МП цей нюанс взагалі обходять стороною. Офіційного звернення до Москви з Києва за підсумками собору також не було.
Таким чином, з точки зору церковного права ситуація після собору залишилася максимально невизначеною. Події наступних днів особливої ясності не внесли.
Порядок слів
У церковному житті найдрібніші процедурні нюанси або словесні формулювання можуть мати визначальне значення для розуміння відносин між різними церквами, їх ієрархії, підпорядкованості або незалежності одна від одної.
Так, багато хто звернув увагу, що в недільній літургії 29 травня, через два дні після собору, предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій відмовився від поминання патріарха Кирила в якості “великого господаря і отця нашого”. Це формулювання використовувалося раніше і демонструвало підпорядкованість цієї української церкви Москві.
Втім, патріарха Кіріла митрополит Онуфрій все одно пом’янув, поряд з іншими предстоятелями автокефальних церков. Причому третім за списком – як це прийнято в диптиху РПЦ. Ще важливіше – Онуфрій не пом’янув Вселенського і Олександрійського патріархів, глав церков Греції та Кіпру.
Це точнісінько відповідає диптиху, прийнятому в РПЦ. Чотирьох предстоятелів з нього викреслили у зв’язку з отриманням автокефалії Православною церквою України: Вселенський патріарх видав відповідний томос, а глави Олександрійської, Грецької та Кіпрської церков це рішення визнали.
Таким чином, глава УПЦ МП і далі тримає курс на невизнання автокефальної ПЦУ. Відносинам з цією церквою, очолюваною митрополитом Епіфанієм, був присвячений окремий пункт рішень собору УПЦ МП. У ньому йшлося про готовність до діалогу для відновлення єдності українського православ’я, але при цьому відразу ж виставлялися ряд умов, перша з яких – “припинити силові захоплення храмів і примусові переводи парафій”.
У свою чергу, в ПЦУ також пропонують діалог – але тільки без якихось попередніх умов. На практиці говорити про якесь об’єднання українських православних церков у такій ситуації навряд чи можливо.
Примітно, що в самій РПЦ на всі ці події відреагували напрочуд спокійно. Тоді як кілька років тому, під час створення Православної церкви України та отримання томосу, будь-які навколоцерковні новини, навіть технічного характеру, незмінно викликали в Москві вкрай бурхливу реакцію.
Це, до слова, дало аргумент прихильникам конспірологічної теорії про те, що всі останні події в УПЦ МП – це лише заздалегідь зрежисована історія, узгоджена з тією ж Москвою, мета якої – пом’якшити суспільний тиск на УПЦ МП у зв’язку з російською агресією.
У сухому залишку, статус УПЦ МП (або вже просто УПЦ, за іншим трактуванням) залишається абсолютно невизначеним, як і її майбутнє. Незалежність від Москви начебто підтверджена, але зв’язок з нею так і не розірваний. І якого роду зв’язок: як з рівною собі за статусом (малоймовірно) або, судячи з усього, як з материнською церквою.
Про автокефалію мова також не йде, до того ж незрозуміло у кого цю автокефалію просити. Москва її навряд чи надасть, до того ж таким правом, згідно з історією та церковними канонами, володіє тільки Вселенський патріархат. А він вже видав томос про автокефалію Православній церкві України.
Але про приєднання (або злиття) з ПЦУ мова також не йде. Самопроголошення автокефалії УПЦ МП – знову-таки не варіант, оскільки це буде однозначним “відходом у розкол”. А цей термін в УПЦ МП десятиліттями був чи не головною лайкою.
У нинішніх обставинах завданням номер один для УПЦ МП видається збереження внутрішньої єдності, хоча б на адміністративному рівні. Так, Сімферопольська єпархія за підсумками собору прямо заявила, що “залишається під омофором” патріарха Кирила. А в Донецькій єпархії підкреслили, що зміни Статуту УПЦ МП їх не торкнуться.
На соборі, серед іншого, було прийнято рішення надати самостійність єпархіальним архієреям на період воєнного стану ,”коли зв’язки між єпархіями і церковним керуючим центром ускладнені або відсутні”.
Очевидно, це несе великі ризики того, що єпархії, які опинилися на окупованих територіях, можуть де-факто піти у вільне плавання або повністю переорієнтуватися на Москву. Як і майже у всіх інших сферах українського життя, майбутнє українського православ’я, вірніше, тієї частини, яка представлена УПЦ МП, буде цілком залежати від подальшого перебігу і результату російсько-української війни.
