Субота, 20 Квітня, 2024
Бiльше

    Російські святі в українському іконостасі: Андрій Боголюбський, Александр Невський та Іона Московський

    Для кожної Церкви друзями є шановані нею святі. Але, на жаль, деякі «дружби» при найближчому розгляді виявляються всього лише зразками патологічної співзалежності. Такими є виразно політичні культи, здавна нав’язані Москвою своїм колишнім провінціям

    Джерело: Релігія в Україні. Автор: Дар’я Морозова, доктор богослов’я, запрошена дослідниця Ексетерського Університету, експерт ГО «Несторівський центр».

    «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» – твердив Еврипід. Для кожної Церкви друзями є шановані нею святі. Але, на жаль, деякі «дружби» при найближчому розгляді виявляються всього лише зразками патологічної співзалежності. Такими є виразно політичні культи, здавна нав’язані Москвою своїм колишнім провінціям. На сьогодні православні громади України переживають кризу, яка спонукає переглянути свій духовний «френдліст» – і водночас згадати старих друзів, колись незаслужено забутих.

    Після собору у Феофанії 27 травня 2022 р., коли УПЦ буцімто взяла курс на розрив із Москвою, в її шануванні святих не відбулося жодних змін. Календар УПЦ досі не відрізняється від календаря РПЦ приблизно нічим, за винятком хіба окремих місцешанованих пам’ятей. Тобто Синод УПЦ змушує свою українську паству і надалі взорувати на одіозних діячів історії Росії. Більше того, навіть ПЦУ, з її безкомпромісною антимосковською позицією, відмовляється від «гібридних» проросійських культів досить кволо і не послідовно. З одного боку, це є побічним ефектом притаманної цій Церкві свободи самоврядування; з іншого боку, зміни в царині агіографії – справа делікатна і відповідальна. Але деяких мух колись все ж треба відділяти від компоту.

    Ми справді не знаємо, якими були стосунки з Богом кожного із канонізованих РПЦ людей – це відкриється лише на Страшному Суді. Однак ми добре знаємо, що хоче сказати РПЦ тим чи іншим культом. І це, насамперед, суто світські наративи звеличення Росії, абияк прикриті канонічною житійною позолотою. Згадаємо декілька таких прикладів.

    Князь Андрій Боголюбський

    Андрій Боголюбський добре відомий українцям як правитель, який у 1169 вперше розорив Київ, знищивши його житлові квартали, церкви й монастирі. Саме Боголюбський вкрав у киян древню Вишгородоську ікону Божої Матері і переніс її у Володимир-на-Клязмі. До цих злодіянь Суздальського князя підштовхнула особиста ворожнеча з кузенами, Київськими князями Мстиславичами, а безпосереднім приводом для нападу став захист киянами Новгорода, який прагнув загарбати Боголюбський. Однак житіє цього князя красиво засвідчує, що «є Бог на небі»: усього через 5 років Андрій був жорстоко убитий і пограбований власними підданими, яких встигло добряче втомити його безшабашне правління. Літописна оповідь про цю подію додає цікаву подробицю: поки суздальці дружно «відтоптувалися» на вбитому тирані, про його християнське поховання подбав лише його відданий слуга Кузмище Киянин.

    Нікого не здивує, що для Московської Церкви, яка канонізвала його ще в 1751 р., Андрій є милостивим миротворцем і невинним страстотерпцем (ну добре, хоч не мучеником за Христа). Дивують, чесно кажучи, київські служителі цієї Церкви, які до сих пір виявляють до Суздальського князя таку ж відданість, як і його прислужник-киянин. На другий рік повномастабного вторгнення, в Україні – зокрема в Києві – досі діють храми на честь «благовірного князя страстотерпця» Андрія (або на честь Боголюбської ікони, написаної буцімто за його видінням).

    За російським переказом, Боголюбська ікона створена бл. 1158 року, на честь явлення Пресвятої Богородиці Андрію Боголюбському під час його моління біля гирла річки Нерль 18 червня 1155 р.

    А на сайті «Благовіст» УПЦ можна дізнатися про князя багато цікавого. Виявляється, Андрій, відомий Соломоновою мудрістю, «залишався вкрай милосердною людиною». Саме тому жителі «південних регіонів Русі», пригноблені «свавіллям і безчинствами» київських дружин, тікали під міцну руку Андрія «в пошуках допомоги від боголюбивого государя». І той від душі опікувався біженцями, щедро роздаючи їм дівственні землі Святої Русі. «Все життя своє князь поклав на вівтар побудови єдинодержавної моделі державного управління» (от як витончено можна описати безмежну волю до влади). Звичайно, все це робилося тільки для людей: «він розумів, що міжусобиці ще більше розділяють і без того розрізнений народ» майбутньої Триєдиної Русі.

    Вишенькою на торті є оповідь про Вишгородську ікону, яка буцімто сама спровокувала князя вкрасти її: «Цей образ по суті і спонукав його покинути столицю». Річ у тім, що святині чомусь не сиділося на місці: «ікона не знаходила спокою, постійно міняючи своє розташування у храмі». Як бачите, Андрієві просто не лишалося нічого іншого, як, прихопивши образ, «попрямувати в північні межі Вітчизни», — мав же він якось вгамувати цю неспокійну ікону.

    Одним словом, перед нами типовий визволитель «південноросів» від «злочинної хунти», якого повнота українських вірян урочисто вшановує 4 (17) липня, а також 3 (16) червня, у день зустрічі «Володимирської» ікони москвичами.

    Утім не вся повнота: 21 липня 2020 р. ПЦУ розірвала всякі відносини з Боголюбським, офіційно проголосивши його грабіжником і перенісши святкування Вишгородської ікони на 15 липня.

    Князь Александр Невський

    Значно пізніше – лише 2 лютого 2024 р. у ПЦУ дійшли руки видалити зі своїх Святців князя Александра Невського, який у 2008 р. був офіційно проголошений «іменем Росії» і лишається одним із провідних символів російського шовінізму. З юних років князь хоробро воював із ворогами: литовцями, шведами та німцями, і віддано захищав союзників: імперію Чингізидів. Цей відданий вассал Золотої Орди відзначився тим, що утримував у покорі Орді волелюбний Новгород, збираючи з новгородців та суздальців непосильну данину. Навіть смерть наздогнала його у черговій подорожі до Орди в 1262 р.

    Скільки б умовностей і міфів не знаходили історики у літописних оповідях про князя (наприклад, про його участь у битвах ледве не з 11-річного віку), цілком очевидно, що саме оспівує в його особі Російська Церква. Це, безсумнівно, політичний вектор боротьби із Заходом та лібералізмом на користь авторитарної влади азіатського типу. Тому логічно, що про Александра згадали у 1721 р., коли, за Ніштадським мирним договором, Росія, по суті, купила у Швеції Ліфляндію, Естляндію, Інгерманландію і частину Карелії. Подаючи цю угоду як велику перемогу російської зброї, Петро І розпорядився на честь цієї події перенести мощі князя з Володимира до Санкт-Петербурга (поближче до «визволених» від західного лібералізму фіноугрів).

    Знову таки, цілком логічно, що саме такого персонажа обрали своїм символом росіяни; не зрозуміло лише те, що його досі вшановують болгарські та українські православні. Уже знайомий нам сайт «Благовіст» описує князя Александра як «заступника народу» перед Ордою, «великого воїна-молитвеника, подвижника і хранителя землі Руської», посланого Божим Провидінням «у цей грізний час» на порятунок співвітчизників.

    Зараз в Україні залишається безліч храмів на честь Александра Невського – від Буковини до Харкова. Більшість із них належать УПЦ, але деякі перейшли до ПЦУ чи навіть були доровільно передані державі, як-от храм Александра Невського у Хотинській фортеці. Чи буде змінене посвячення цих церков? Які рішення ухвалять щодо цього їх громади? Викресливши з календаря пам’ять князя Александра, нещодавній синод ПЦУ натомість додав ще один день пам’яті його покровителя – преп. Олександра Константинопольського, ігумена обителі Невсипущих. Здається, цілком доречно було б присвятити Александро-Невські храми цьому уславленому монахові V ст., біографія якого містить значно менше політичних обертонів, проте значно більш насичена християнськими смислами.

    Іона Московський

    Якщо культ Александра Невського є прапором російського імперіалізму, то культ митрополита Іони Московського (XV cт.) – це прапор московської церковної гегемонії. Його висвяту сучасна російська пропаганда подає як крок розриву із Константинополем, що буцімто впав у апостасію, підписавши Флорентійську унію 1439 р. Мовляв, візантійці впали в єресь, тому-то у московитів не залишалося іншого вибору, як перенести осердя православного світу до своєї столиці. Однак листування самого Іони і його «групи підтримки» з грецькими царем і патріархом, ретельно досліджене Вадимом Лур’є, виявляє зовсім іншу риторику. Зведення Іони в митрополити постає в документах не як жест розриву, а навпаки як жест синовнього послуху Константинопольському патріархові, з якого московські дипломати вичавили розпливчасту обіцянку висвятити Іону в якомусь світлому майбутньому. Зрештою ж вони «самі поставили митрополита, але оформили це так, наче діяли, дослухаючись Константинополя». Всі розмови про унію були риторикою лише «для внутрішнього вжитку серед потенційних союзників». Москва в дійсності не розривала спілкування з Константинополем після проголошення Унії, — і невдовзі, коли Візантія вийшла з Унії, Москва не відмовилася від самопроголошеної самостійності.

    Отже, культ митр. Іони насаджується саме в контексті ідеології панування Москви у християнському світі. В Україні це завдання охоче виконують ресурси УПЦ. Зокрема, той самий сайт «Благовіст», уже передбачувано, відтворює українською мовою всю московську легенду про боротьбу Іони за чистоту православ’я. Тут же митрополита вихваляють за те, що він «брав активну участь у державному житті Московського князівства, сприяючи князеві Василію Васильовичу Темному в об’єднанні розрізнених руських князівств у єдину державу під головуванням Москви». А посмертні чудеса Іони названі «знаменням, що й після смерті святитель Іона охороняє Москву від ворогів» – наразі, очевидно, від ЗСУ, які останнім часом завдають Білокам’яній дедалі більші незручності.

    В календарі ПЦУ теж залишилась згадка про Іону Московського (31 березня) – тут він названий своїм формальним титулом «Київський», який на той час уже нічого не означав.

    Є і вшанування перенесення чесних мощей Іони (27 травня).

    ***

    Житія цих «святих» явно обґрунтовують певну ексклюзивну етику, що дозволяє «богообраному» правителю виходити далеко за межі звичайних людських і Божих законів. Присвячена їм літургійна поезія оспівує їхні криваві злочини як героїчні діяння і вияви Божественного заступництва. Це органічно вписалося б у язичницький епос чи саги, але яким чином ми звикли чути подібні речі поруч із Благовістям Нового Завіту? Як ми дали місце катам в одному іконостасі зі справжніми мучениками, які віддавали життя за Христа, а не забирали його в інших, справжніми святителями і преподобними, які ділилися Небесною любов’ю, а не сіяли ненависть? Це відкрите питання постає сьогодні перед кожною православною громадою.

    Найсвіжіше

    Популярне