Чи можна застосовувати зброю проти людини, яка не зробила іншій зла, і чи може церква Христова, якщо, звичайно, вона такою є, схвалювати таке застосування?
Стосовно РПЦ питання не зовсім риторичне, вона давно вигнала Христа, у симфонії з владою Спаситель став третім зайвим.
Миротворчість, якою Російська церква прикривала свою агентурну діяльність у міжнародних організаціях, відкладено в далеку шухляду. Зараз у РПЦ інший тренд, військовий.
Усі маски зірвано, і РПЦ показала своє справжнє обличчя, точніше хижий оскал. По-іншому і не могло бути, адже вона просто обслуговує імперські амбіції російської влади.
Настане час, коли виправдання патріархом Кірілом так званої «спеціальної військової операції», єретичні твердження про рай, який чекає на російських військових, панегірики диктатору, ганебне мовчання переважної більшості священнослужителів та людиноненависницькі імперські заклики особливо запопадливих із них, підтримка війни тотально великою кількістю мирян – становитимуть найганебніші сторінки новітньої російської церковної історії, включно з усіма традиційними релігійними об’єднаннями, на жаль, і з католицькою церквою в Росії в тому числі.
Цього року католики згадували вісімдесяту річницю смерті Франца Райніша. Це єдиний католицький священик, який відмовився скласти присягу на вірність Гітлеру після призову до лав вермахту. За це він був обезголовлений 21 серпня 1942 року у в’язниці Бранденбург-Герден.
Зараз російським католикам не нагадують про Франца Райніша. У зверненні Конференції католицьких єпископів Росії у зв’язку з оголошенням часткової мобілізації історія Райніша не згадується, хоча говориться про категоричну неможливість участі в бойових діях для священнослужителів і ченців.
Не згадується там і блаженний Римо-католицької церкви, мученик, страчений 9 серпня 1943 року за відмову служити в нацистській армії, – Франц Егерштеттер.
Навпаки, звернення до російських держав католикам складено досить ухильно: «Ми знаємо, що за певних обставин державна влада не тільки має право, а й повинна застосовувати зброю і вимагати від громадян виконання обов’язків, необхідних для захисту вітчизни. Усе сказане справедливо, якщо військові дії спрямовані на якнайшвидше припинення конфлікту й уникнення множення жертв».
Вірянам надають можливість самим здогадатися, спрямовані військові дії в Україні «на якнайшвидше припинення конфлікту та уникнення множення жертв» чи ні. Як ми знаємо, пропаганда якраз переконує в тому, що так звана «СВО» затіяна саме з вищезазначеними цілями.
Далі ж у документі йдеться про те, що «зрештою, питання про допустимість участі у військових діях – це питання людської совісті». А совість – тому, хто вірить телевізору, – якраз і підкаже йти битися за Донбас.
Спасибі хоч позначили, що «часткова мобілізація поставила безліч наших вірян перед найсерйознішим моральним вибором», а то ж якщо слухати проповідників РПЦ, то і вибору морального немає – тільки стати гарматним м’ясом.
Чи знайдеться хоч один член РПЦ, який заявить, у разі мобілізації, що не піде на війну, бо це суперечить його переконанням – велике питання. Це при тому, що на відміну від нацистської Німеччини, де за відмову йти на війну з великою ймовірністю настала гільйотина, в Росії для початку (поки що!) це всього лише адміністративний штраф.
Роки ідеологічної обробки церковними спікерами в дусі радикального антизахідництва, побєдобєсія, руссомірства – та й просто бездумного послуху владі – принесли свої плоди. Священників, які відкрито пишуть і проповідують проти т. зв. «СВО», – одиниці, і ці одиниці – або не в Росії, або пишуть анонімно, або під забороною, або що ще гірше – у в’язниці.
Про жодні об’єднання кліриків, не згодних із режимом, не чути. Чи будуть у РПЦ свої Єгерштеттери і Райніші? Можливо, що сильніше хитатиметься режим, то більше буде сміливців, але поки що їх мізерно мало.
Автор: грузинський богослов Мамука Путкараддзе
