Священник УПЦ Андрій Пінчук є автором звернення до Пентархії щодо засудження Московського патріарха Кіріла. Отець Андрій також не погодився з рішеннями Собору УПЦ, що відбувся 27 травня 2022 року. В інтерв’ю “Духовному Фронту України” отець Андрій Пінчук розповів про своє бачення суду над Кірілом, про ситуацію всередині УПЦ, можливість об’єднання з ПЦУ, про колаборантів та окупантів та про те, якою може бути ідеальна православна Українська Церква.
Ви автор того звернення до Пентархії про засудження патріарха Кіріла. Чи є ще надія, що такий суд відбудеться?
Думаю все залежить від активності, позиції Константинопольського Патріархату. Мені з цього приводу дуже не сподобалось інтерв’ю екзарха Команського високопреосвященного (екзарха Вселенського патріарха в Україні єпископа Команського Михаїла – ред.). І не тільки в цьому питанні, де він сказав, що якоїсь надії, я так зрозумів, що можливо в близькій перспективі розгляду цього питання не буде. Мені здається, що це був все одно дуже важливий крок, для того, щоб заявити про свою позицію, про свою незгоду. І, звісно, була надія і вона залишається на те, що Пентархія все ж таки збереться і зробить певні кроки для засудження Кіріла Гундяєва.
Я думаю тут ще питання в деяких учасниках цього суду Пентархії. Бо деякі з них, на мій погляд, дуже промосковськи налаштовані. І тому можливо, можливо я припускаю, що такого зібрання поки уникають тому що немає спільної позиції всіх п’ятьох єрархів з приводу засудження Кіріла і з приводу взагалі, скажімо, церковної реакції на те, що відбувається в РПЦ. Надія є, але як будуть розвиватися події я не можу сказати, як сказав владика Команський (екзарх Вселенського патріарха в Україні єпископ Команський Михаїл – ред.), що там немає такого, що ти написав заяву і тобі в 10-денний термін зобов’язані відповісти. Може вони через 50 років зберуться. Може ми вже не прочитаємо результат, прочитають наші діти. Як буде так буде.
І я б відкликав патріаршу грамоту і відкликав би ще статус автокефальної церкви (РПЦ – ред.), скасував би. Мені здається це була б гарна ідея. І закликати віруючих Росії переходити до Константинопольського патріархату
Як, на вашу думку, це має відбутися? Пентрахія зібралася, вони засудили. Засудили за що? Немає ж Кримінального кодексу
Річ у тому, що можна проаналізувати слова, проповіді Гундяєва. Майже кожної неділі пробиваємо наступне дно. Тут немає проблем. Але засудження «руского міра», посилаюсь знову на інтерв’ю владики Команського, він каже: немає якогось документа з цього приводу, щоб цей документ піддати аналізу і засудити цей документ. Мені здається ця позиція відкрита. Є, все ж таки, набір проповідей, набір якихось слів, набір якихось закликів, які лунали від офіційних спікерів РПЦ. Упершу чергу, від Кіріла Гундяєва. І все це можна зібрати. Це ж не одна проповідь. І на підставі цього складеться калейдоскоп отого «руского міра», про який ми говоримо. І саме розглянути всі ці речі і засудити церковним судом як єресь етнофілетизму.
Яке може бути покарання?
Як на мене – то довічне позбавлення волі. Але ж церковний суд таке не зробить. Це, мабуть, після нашої перемоги. Але думаю, що позбавлення сану, позбавлення легітимності патріарха Кіріла. І я б відкликав патріаршу грамоту і відкликав би ще статус автокефальної церкви (РПЦ – ред.), скасував би. Мені здається це була б гарна ідея. І закликати віруючих Росії переходити до Константинопольського патріархату. На мій погляд це ідеальний варіант.
Вже відомі випадки, коли священники РПЦ приїхали на тимчасово окуповані території України, там проводили діяльність. Двох вже вбито. На вашу думку, наскільки, з богословської точки зору, легально приїхати на іншу територію?
Це катастрофа. Розумієте, всі знають, що я, наприклад, не можу поїхати в якесь інше місто або село, іншу єпархію і служити там, чи щось робити без дозволу місцевого єпископа. Зрозуміло, що ніякого дозволу Київська митрополія не надавала, не просила допомогти. І ці священники, яких відправляє московська патріархія, – те саме, що робить Путін, тільки у церковній сфері. Тобто це анексія іншої церкви, анексія єпархій іншої церкви, анексія парафіяльних, благочиннецьких округів. Певний рух на окупованих територіях незгодних з Собором від 27 травня це те саме тиск, неспроможність певних єпископів тримати удар і вони вступили під натиском колаборантів. Або внаслідок «руского міра» головного мозку погоджуються на те, що виходити з УПЦ і підпорядковуватися напряму московському патріарху.
Ви згадали про Собор 27 травня. Ви погоджуєтесь з рішеннями там ухваленими?
Ні. Я вже робив аналіз. Собор готувався в повній таємниці. Ті, з ким я спілкуюсь, вони кажуть про те, що навіть офіс керуючого справами, митрополита Антонія (Паканича) був усунений від підготовки собору. Це зрозуміло, тому що владика Антоній – найяскравіший провідник промосковських всіх наративів, концептів в УПЦ. І він просто це Собор спустив би на тормозах. Це правильно. Але Собор готувався дуже швидко. Собор готувався дуже «соборно», вибачте за тавтологію. Тобто ніхто не знав чим цей собор закінчиться. Не було проєктів рішень. Це дуже важливо.
Мені здається, що цей Собор був унікальний – він був би неможливий в тій же РПЦ. Бо там вже заздалегідь все приготовлене, всі все знають. Тут дійсно митрополит Онуфрій дав змогу всім висловитись і він дав змогу виробити якісь рішення, які сьогодні бентежать основну частину церкви. З часом ще буде певна реакція, певний аналіз. І цей Собор дійсно унікальний. Але саме того, що було дуже мало часу, якщо ви пам’ятаєте це було зібрання, потім засідання Синоду, потім засідання архиєрейського Собору і потім сам Собор. Зазвичай на все це має піти місяць, два, три, рік. А це все за один день. Тобто головні рішення бути прийняті, а певні рішенні вони просто вже не встигали обговорювати. Це вже був кінець дня. І в тому числі рішення про відновлення спілкування з Константинопольським патріархом.
Вони просто затвердили всі рішення синодів і архиєрейських соборів, які були, до цього проходили. У тому числі туди потрапили ці рішення, які я б сказав, вони одіозні, вони неправильні. Багато ж вірних це розуміють. З іншого боку там були певні, на мій погляд, можна було б користуючись вже нагодою, змінити алгоритм роботи синоду, і багато інших питань. Ще раз кажу: якби сесії собору тривали чи два, чи три, чи чотири, чи п’ять днів, як це зазвичай робиться, і вони б готувалися, наприклад, якимось міжсоборним прісутствієм, якимись комісіями, воно б вийшло, воно б пішло в порядок денний. Цього не було. Не було часу і тому, по суті, собор приймав рішення загалом з одного питання. І коли це головне питання було вирішене про від’єднання, собор просто закрили і все.
На вашу думку, який зараз канонічний статус УПЦ?
Це велике питання. Підвішений. З часом, коли буде, все ж таки, з одного боку, отримуватиметься визнання нового статусу з боку помісних церков, з іншого боку почнуться перемовини з Константинопольським Патріархатом, то якісь ці шероховатості зникнуть. Виявилось, що такий шлях від московської патріархії – це не шлях одного акту або одного дня собору, коли проголосили і все відбулося. Це дуже довгий шлях, який буде складатися з багатьох чинників. Це, з одного боку, і непоминання, з іншого боку, заміна антимінсів, з третього боку мироваріння, з четвертого боку відкриття парафій закордоном, з п’ятого боку це робота над тим, щоб церква була визнана, з шостого боку, навіть я б сказав з першого, це все ж таки робота над возз’єднання з тими помісними церквами, з якими сьогодні розірване євхаристичне спілкування.
У статуті, ухваленому 27 травня, записано, що зв’язок з Вселенським Православ’ям …
(посміхається) Я просто не знаю, на що ще можна було послатися. Питання тієї грамоти (патріаршої грамоти Алєксія ІІ – ред.) мені складно взагалі коментувати. Як на мене вона там не зовсім доречна. Але на мій, погляд, дуже важливо було, по-перше, хоч за щось зачіпитися в церковно-юридичному праві, хоч на якійсь документ зробити посилання. Інакше б спільнота УПЦ, багато хто, вони б сприйняли б це як фактичний уход в розкол. І посилання на цю грамоту знівелювало можливий протестний рух, промосковський протестний рух всередині церкви. З точки зору церковної дипломатії та мудрості це було правильно зроблено.
Я правильно розумію, що посилання на цю грамоту це, фактично, така єдина ниточка, що зараз формально з’єднує УПЦ з Світовим Православ’ям? Якщо її обірвати, то що лишається?
Мені складно відповісти на це питання. Тут питання не в формальності, не в ниточках. Все ж таки, УПЦ це велика церква і вона має своє духовне життя, парафії, монастирі, 10 тисяч священників. Не може так бути, що раз прокинулася церква незалежною і тут Христос так з неба «Привіт, то ви вже більше не мої діти». Я в таке не вірю.
Ви сказали, що є проросійська течія і, я так розумію, є група, що прагне більшої автокефальності.
А є центристи. “Ми внє політікі”.
Так. Яка в них перспектива?
На мій погляд, в УПЦ зріє великий розкол, і він відбудеться, він фактично вже є. Наприклад, з одного соборів Дніпра, з кафедрального, як це мені розповів священник, настоятель собору вигнав священника іншого, бо той не поминає патріарха (Кіріла, – ред.). А в них там така позиція…Успенський кафедральний собор – поминати (Кіріла, – ред.) потрібно. Тобто вони навіть відмовляються вже служити. І в мене тиждень назад було, коли я відвідав сусідню парафію, там було освячення храму, я прийшов на кінець служби, бо тільки приїхав з потягу і мій благочинний, який такий завзятий ватнік, він просто моментально вийшов з вівтаря і більше не повернувся ані в храм, не залишився на трапезі, нічого.
Ця ситуація не буде, на мій погляд, довго продовжуватися. Всередині Церкви або потрібно створювати майданчики і розмовляти один з одним, або від такого внутрішнього розколу не вберегтись.
Тобто ситуація, в якій сьогодні опинилась УПЦ, – це рух повільний, але в бік незалежності. З іншого боку, промосковське крило, яке є і воно присутнє і серед єпископату, і серед священників, і серед вірян, воно все ж таки вимагає і поминання Кіріла і відданості ідеям «руского міра». І як це буде поєднуватись я не розумію.
Можливо вони перейдуть під пряме підпорядкування, якусь ставропігію московську, можливо вони просто підуть в якісь там…щось зроблять катакомбне. От в мене взагалі немає прогнозів.
Рух все одно буде. Він не буде вже зупинятись. На мій погляд, дуже складно зупинити рух, який вже почався.
в УПЦ зріє великий розкол, і він відбудеться, він фактично вже є
Промосковське крило, як ви назвали, воно викликає найбільше обурення населення України і, відповідно, вони вимагають взагалі заборонити діяльність УПЦ.
Це такий загальний біль церковний. Те, що відбувається на деяких парафіях, наприклад, позавчора в Мелітополі, на території монастиря, на голосуванні, вони такі “да здраствуєт Росія” і так далі. Монашки, священники. Я розумію тих людей, в яких це викликає обурення, я розумію тих чиновників, які бачачи ці всі речі, вони видать: “Заборонити”. Але УПЦ занадто велика, щоб її просто заборонити. Це технічно неможливо зробити і тут потрібно просто працювати. На мій погляд держава недопрацьовує. І якби одночасно з будь-якою такою заявою виникали справи відкривали, то все це дуже швидко б зійшло нанівець. Люди просто почуваються безкарними і дозволяють собі такі речі.
Вже відомо про низку випадків колаборації священнослужителей УПЦ з окупантами. І є дві вже справи, одна на Житомирщині, де вже винесено вирок.
Так є вже? І який вирок?
П’ять років, здається. І одна справа на Донеччині передана вже до суду. І там 15 років світить. Якщо на Житомирщині було просто виправдовування, то на Донеччині обвинувачений здавав позиції ЗСУ. Я говорив з деякими правоохоронцями, і вони кажуть, що дуже важко довести провину священників. Бо в Кримінальному кодексі не написано, що він проповідував і благословляв окупантів. Тобто за Кримінальним кодексом це не є злочин. Що в таких випадках робити?
Міняти Кримінальний кодекс. От і все. Ви ж самі сказали. Мені здається це не припиниться. Якщо не буде покарання за колабораціонізм духовних осіб, це не припиниться. Це не можна припинити і все.
На вашу думку, чому єрархія УПЦ досі жодного разу публічно не засудила такі прояви? Навіть по тих справах,де є вже вироки.
У нас інформаційний синодальний відділ трохи сумний. Я тиждень тому спілкувався із співробітниками цього відділу. Кажу, що це ж ваша робота, давати відповіді на кожну таку публічну річ, яка відбувається і якось це коментувати, або хоча б засудити, або навпаки розібратись і сказати, що це фейк. Вони кажуть, що це не наша робота. Можливо вони вважають, що їхня робота висвітлювати, хто де помолився і якого кольору облачення вдягнув. Вони трохи живуть, мабуть, в 19 столітті. Їм ще не вистачає таких газет – “Церковний вісник”.
Це провал просто в роботі Синодальних відділів, в роботі Головного апарату управління Церкви, управління справами. Просто це нікому не потрібно і все. Хай буде так, як буде.
Може тому, що управлінням справами завідує відомий нам митрополит Антоній (Паканич)?
Ну може і в тому числі. Може воно там і пов’язано. Я з митрополитом Антонієм особисто не знайомий, слава Богу. Мені складно коментувати його роботу. Але я можу вже коментувати роботу інформаційного відділу, бо вона, скажімо, і так неабияка, але я ще сподіваюсь, що люди чогось не розуміють. Так, люди дійсно не розуміють, як робиться робота в інформаційному полі. І тому ми все це бачимо. Що ми постійно, якийсь у нас порядок денний, “захищаємось”. В нас є багато гарних справ і багато всього, але ми постійно незрозуміло про що пишемо і незрозуміло що висвітлюємо. А ті речі, які дійсно бентежать суспільство, ми на них не звертаємо уваги.
Чи є запит серед священників, серед єрархів УПЦ на об’єднання з ПЦУ?
Є запит, але це немодно про це розмовляти. І в деяких єпархія не можна про це розмовляти, бо є певний ризик таких розмов. Це зрозуміло і думаю, що з часом, коли про це все будуть більш відверто говорити, пройти такий знаєте, своєрідний шлях роздумів, взагалі і про минуле українського православ’я і про майбутнє українського православ’я, то щось буде змінюватись в кращу сторону.
Єдине, що наприклад мене дуже дивує в цій ситуації, це, попри все, така агресивна політика ПЦУ в плані захватів храмів. Це зводить нанівець всі внутрішні спроби в УПЦ розпочати діалог. Не можливо фізично, коли якісь такі ганебні речі відбуваються дуже часто – це не створює сприятливі умови для діалогу. Я кажу саме про захоплення, а не про ситуації, коли парафія вирішила і самостійно перейшла. Я про те, що сторонні люди прийшли, зрізали замки, повибивали двері, зайшли і всіх повиганяли. Я от про такі випадки. І потім храм стоїть закритий, до речі. Церква закривається, бо люди не ходять, а священник не приїжджає. Я спілкувався з друзями на західній Україні, в них в благочиннях таке відбувалось. Каже, “стоїть закритий, ніхто не ходить”. Люди, не ходять, священник не приїжджає, бо його нічим утримувати. Все. Кінець і це не правильно.
Повертаючись до собору 27 травня. Багато релігієзнавців, з яким я говорив, погоджувались, що цей собор був викликаний тиском знизу. Віряни почали запитувати священників «Що відбувається?». Священники подумали «Дійсно, щось не так». І єрархи тоді подумали: «Щось треба робити».
Не згідний. Серед єрархів був і є запит на відокремлення від Московської патріархії. І цей запит зростає. Серед єрархів, попри негативний відбір, який відбувався в УПЦ, перед хіротоніями певних єрархів, все ж так, є певна частина таких совістливих людей, дійсно які дбають про Церкву, віруючих і тому вони між собою і з блаженнійшим обговорювали такі питання. Це більше рух, який був спровокований війною і агресією. А виражений цей рух був внутрішнім переосмисленням і серед єрархів і відкритими зверненнями священників, і якимись відкритими рухами певних єрархів УПЦ. Це вже не можна було ігнорувати. Все ж думаю, що рух був загальний. Просто потрібен був час, щоб цей рух якось зорганізувався в якісь дії. Ще раз кажу: Церква в таких речах, будь-яка Церква, вона дужу-дуже-дуже повільна. Вони живе таким своїм повільним життям, вона до цього звикла. І коли такі дуже швидкі зміни – це некомфортно для Церкви.
Якою ви бачите ідеальну модель українського Православ’я?
Ідеальна модель Української православної Церкви.
По-перше, єдина Церква у спілкуванні з Константинопольським Патріархатом і з іншими Помісними Церквами.
По-друге, це реформа церковного управління, коли єпископи займаються виключно своєю справою. Вони не лізуть в справи парафій, вони публікують фінансову звітність, а не так як зараз. Зараз дають кошти і ніхто не розуміє, де єпископ ті кошти витрачає.
По-третє, заборона єпископам переводити священників з місця на місце. По-четверте, це відновлення роботи церковного суду. На сьогодні церковного суду не існує. Я не знаю як ситуація в ПЦУ, але священник на сьогодні в багатьох єпархіях, я кажу про «середню температуру», він у феодальній державі, він лучник: не сподобався – все ти нічого не можеш. Ці відносини треба робити більш відкритими і більш братерськими.
Наступний пункт – посилення парафіяльного життя і створення передумов для розвитку парафіяльного життя. Це вибірність священників, до речі вибірність і єпископату. Ще важливий інструмент, найперший в рамках відновлення соборності, – регулярне проведення помісних соборів. Але не так як робився Собор 27 травня, коли більшість делегатів були призначені. Це неправильно. Мають бути вибори на парафіях, в благочинні, потім в єпархії. Єпископ їде за своєю посадою, священник і мирянин – вони обираються. І тоді дійсно засідання Собору воно репрезентативне. І це має відбуватись з певною регулярністю.
Дозвіл. Спокійний дозвіл служити будь-якими мовами. Тими мовами, якими просять служити парафіяни. Хочуть вони служити, молитися церковно-слов’янською? Хай моляться церковно-слов’янською. Хочуть українською, хочуть чередувати? Будь ласка. Хочуть румунською? Будь ласка. В УПЦ складається така ситуація, що можна молитися церковно-слов’янською, румунською, навіть англійською. Тільки на українську така, час від часу, особливо раніше, така нездорова реакція.
Ще одна дуже важлива річ – реформа духовної освіти. В рамках часткового бюджетного фінансування замість повного контролю програм, які викладаються в духовних учбових закладах. Це дуже важливо, тому що певні засади «руского міра» вбивалися саме в семінаріях. І важливо цю ланку взяти під контроль. І потім прийняття певного законодавства, що дозволить уникнути нових розколів. Такі прецеденти законодавства є в європейських країнах.
Я ще скажу про таку річ, вона більше стосується УПЦ, я не знаю як це відбувається в ПЦУ, але створення наукових центрів, дослідних, з розвитку богословської науки, з перекладу найсучасніших, важливих творів, яких немає українською. І створення можливостей для гарного сучасного вищого учбового навчального загальноцерковного закладу, який би дійсно готував на найвищому рівні тих людей, які можуть бути церковними лідерами у сучасному світі, і в плані мирян, і в плані священників.
Спілкувався Олександр Кириленко
