Нещодавно уряд Латвії серйозно взявся за розв’язання питання незалежності православної Церкви від Московського патріархату. В результаті в короткий термін Сейм Латвії ухвалив закон про незалежність Латвійської православної Церкви від Московського патріархату, яку Сейм зобов’язав привести у відповідність статут та порядок обрання предстоятеля.
Головні зміни що відбулись — це те, що раніше вибори митрополита Ризького мали бути затверджені московським патріархом. Тепер ці вибори будуть відбуватись без дозволу Москви. У питанні призначення вищих церковних єрархів Латвійська Церква стала незалежно. Рішення Сейму Латвії саме це забезпечує.
У Росії та зокрема у Московському патріархаті це викликало шквал негативних коментарів і критики. Проте критика звучала із уст РПЦ не так голосно, як могла б. Очільник РПЦ Кіріл навіть не згадав про Латвію і склалось враження що РПЦ вирішила проігнорувати серйозний провал і втрату впливу в Латвії.
З усім тим радник патріарха Московського Кіріла протоєрей Ніколай Балашов назвав «втручанням у справи Церкви» унезалежнення їх філії в Латвії шляхом прийняття відповідного закону. Також архиєрей РПЦ Леонід (Горбачов) накинувся на Латвійську Церкву через «беззубу позицію».
Окрім цього Кремль підключив до тиску на Латвію різні громадські організації та навіть мусульман. Зокрема російські «експерти» із релігійної свободи фактично забороняють церкві в Латвії бути вільною від Московського патріархату, який знищив свою репутацію прикриванням путінських злочинів.
Російська асоціація захисту релігійної свободи (РАРС) виступила зі звинуваченням на адресу Латвії. «Очевидне грубе втручання державних органів у життя і діяльність однієї з найбільших релігійних організацій країни, порушення принципу свободи совісті, нормативне оформлення спроби нав’язати релігійній спільноті країни конфронтаційний антиросійський курс», – сказано в заяві російської асоціації.
Натомість російські муфтії пригрозили, що незалежність Латвійської Церкви від Москви «загрожує серйозними потрясіннями для всього суспільства».
Кремлю від безсилля не залишається нічого більше, як залякувати владу і змушувати її відкотити все назад. Звісно, що росія лютує через втрату впливу в одній із країн Європи. Тому росіяни погрожують, що без Москви Церква Латвії пропаде, а сама країна ледь не розвалиться.
Приблизно так само в Москві реагували на підняття питання заборони УПЦ МП в Україну. Мовляв, Україна підпише собі «смертний вирок», якщо наважиться на це.
До схожої риторики вдавались і в самій УПЦ МП, коли стояло питання про унормування їхньої назви відповідно до статуту. Кілька місяців тому УПЦ МП погрожувала владі створити «релігійний фронт» у разі прийняття закону про заборону Моспатріархату. Тобто і в УПЦ МП і в роспропагандистів одні і ті ж наративи. І це все під час відкритої війни з росією.
Латвія не побоялась страшилок Москви
З усім тим Латвія і сама Церква в Латвії не побоялись цих страшилок про «розкол суспільства». І справді, як незалежність Латвійської Церкви від Москви може породити розкол в Латвії? Ніяк. Навпаки, цим кроком Латвія посилила нацбезпеку, про яку говорив президент цієї країни. «Вплив Московського патріархату на Латвійську Православну Церкву, як на одну з найбільших традиційних конфесій Латвії, неприйнятний», – заявив президент Латвії Егіл Левітс.
Розколу в Латвії не сталось, як і потрясінь латвійського суспільства. Принаймні покищо не видно будь-яких протестів, демонстрацій й заворушень. Після ухваленого закону, Синод Латвійської Православної Церкви закликав духовенство і мирян зберігати мирний устрій духу, підтримувати єдність Латвійської Церкви, неухильно дотримуючись законів Латвійської Держави.
Латвійська Церква не стала повторювати наративи росії про «втручання в справи в Церкви», натомість в у Церкві Латвії пояснили, що нічого у віровченні не змінилось, а змінилось всього лише статус Церкви, тобто адміністративне підпорядкування.
«Зміна статусу не змінює Православну Віру, догмати, Літургічне життя Церкви, календарний стиль, сакральну богослужбову мову, обряди, традиції та внутрішнє церковне життя», – сказали в Латвійській Церкві.
РПЦ втратила сотню парафій в Латвії
Московський патріархат втратив вплив над умами однієї із країн Європи. РПЦ більше нічого не залишається, як мовчки спостерігати за викоріненням впливу Моспатріархату в Латвії і називати це «втручанням в справи Церкви».
Після часткового розриву РПЦ з УПЦ МП, проголошення автокефалії Православної Церкви в Латвії стало новим серйозним ударом по авторитету Московського патріархату і впливу його в православ’ї та навіть у світі. РПЦ одним розчерком пера влади Латвії зменшилась на кількасот тисяч вірян.
За даними латвійського Мін’юсту, на 2020 рік у власності ЛПЦ було 128 діючих храмів та інших релігійних споруд, у яких служили 114 кліриків. Загальна кількість парафіян становила 250 тис., що робить Латвійську ПЦ третьою найбільшою церквою Латвії (після лютеран – 700 тис., католиків – 324 тис.).
Надіємось влада України візьме приклад з Латвії і займеться питанням незалежності УПЦ МП від Московського патріархату так само як це зробили в Латвії.
Україна може поступити з УПЦ МП за Латвійським сценарієм
Якщо одна з країн Євросоюзу не побоялась лякалок з Москви, то що заважає Українській владі зробити те ж саме з УПЦ МП? Нічого, окрім як політичної волі.
Президент України і ВРУ могли б така само розробити закон про незалежність будь-яких релігійних організацій від закордонних впливів. Після прийняття закону УПЦ МП мала б також показати свій змінений статут у якому визначалось хто є її предстоятель. Експерти (експертна комісія) після перевірки цього статуту сказали б, чи потрібно його змінювати, чи він справді є повністю статутом незалежної Церкви.
Якби УПЦ МП дбала про мир в Україні, то її реакція була б така сама як в Латвійської Церкви. Тобто Онуфрій і Ко мали б закликати вірних зберігати спокій, єдність і довіритись владі, яка хоче лише добра своїм громадянам.
Таким чином питання про вплив Москви на УПЦ МП було б практично закрито. Принаймні на державному (юридичному) рівні.
Для остаточного розв’язання залишилось би питання канонічного статусу УПЦ МП. Зараз він є гібридним. Після 27 травня їх статус можна визначити, як «недоавтокефалія». З одного боку УПЦ МП не оголосила автокефалію, бо це за словами самих єрархів УПЦ МП, свідчило про розкол від моспатріархату. З іншого боку Онуфрій під час богослужіння згадує диптих предстоятелів Церков, а не як раніше – одного кривавого Кіріла (Гундяєва), як свого «гаспадіна».
Як вже було неодноразово сказано, світове Православ’я визнає УПЦ МП, як єпархії РПЦ (в кращому випадку, як митрополію РПЦ). УПЦ МП навіть після зміни статуту в Феофанії немає в диптиху Православних Церков. Тим більше, що УПЦ МП не має Томосу про автокефалію, який вже виданий ПЦУ. Тобто з церковної точки зору УПЦ МП немає альтернатив, окрім як сідати за стіл переговорів.
Чому Україна не займається питанням УПЦ МП?
Можливо уряду України вигідно тримати УПЦ МП для впливу на росіян і тому він не забороняє її і не схиляє до об’єднання з ПЦУ.
УПЦ МП в уяві багатьох росіян – єдина канонічна церква в Україні і вони як-не-як рахуються з думкою трансльованою з УПЦ МП. Це добре було видно під час зустрічі митрополита Онуфрія із полоненими ЗС росії. Кадри з шоколадками і многоліттям окупантів справили неабияке враження в росії, адже їм постійно доносили, що в Україні нацисти живуть, а тут виявилось що ні. Якщо можна висловитись, це свого роду ІПСО, яке спрямоване на росіян обдурених пропагандою путіна. В Україні ця акція мала негативну реакцію.
Але варто зазначити, що розділене українське суспільство через існування двох церков може принести куди більше шкоди Україні, ніж намагання впливати на росіян через УПЦ МП.
В світському суспільстві і на низовому рівні духовенства і вірян є запит на об’єднання ПЦУ і УПЦ МП. А от архієреям обох церков важко договоритись між собою. Державі також важко знайти спільну мову із релігійним середовищем, яке між собою не хоче договоритись, тому держава не береться влазити в Церковне питання.
Недосконале законодавство – дорога в нікуди
Зараз, у законодавстві України, яке визначає, яким чином релігійній організації змінити підпорядкування не прописано чітко, хто може бути і є членами релігійної громади. Через це в голосуванні за перехід часто голосують люди, які не мають відношення до релігійної громади. Є перегини з обох сторін про що було сказано в заяві СБУ (яка була сформульована дещо кострубато). Як УПЦ МП звозить на голосування парафіян з усіх усюд, так і часто-густо за перехід до ПЦУ голосують люди, які не є активними парафіянами (членами релігійної громади).
Таким чином є запит в суспільстві на об’єднання двох церков, щоб не було потреби в переходах. Також є потреба в виробленні чіткішого закону про зміну підпорядкування релігійної організації, де булоб прописано хто може бути членом релігійної громади і хто ним вже є. Розв’язання цієї ситуації не може бути однобоким.
Канонічний вихід з цієї ситуації для УПЦ МП – це діалог із ПЦУ, яка має Томос від Вселенського патріархату. Таку Церкву одразу визнають практично всі автокефальні Церкви, що піднесе дух Українців, які воюють з російським агресором. Але поки маємо хаос і протистояння на релігійному підгрунті, через недосконале законодавство і зловживання з обох сторін. Держава поки, що не створила стратегічного бачення вирішення цієї ситуації.
Натомість уряд України вирішив залишити все як є, не втручатись і використовувати для перемоги над росією будь-які ресурси і в тому числі від УПЦ МП. 27 травня УПЦ МП в Феофанії “перефарбувалась” і держава дала їй карт-бланш. Буде біда, якщо УПЦ МП отримає повну індульгенцію і її побачать те що вона була співучасницею війни і привела сюди окупантів.
Уряд України повинний виробити чітку державницьку політику в релігійній сфері. Без цього ПЦУ і УПЦ МП буде перетягувати на свою сторону народ України і ділити його. Це дорога в нікуди, яка приведе до ще більшого протистояння через “захоплення храмів”.
Литовський сценарій був би доречний, але немає політичної волі. Є бажання політтехнологів попрацювати з кожним окремо хто готовий попрацювати на захист України.
