Понеділок, 26 Вересня, 2022
Бiльше

    Поза жертви, «несправжня» грамота та хресні ходи: маніпуляції «УПЦ» начебто неМоспатріархату

    Три показові історії про те, як УПЦ начебто неМоспатріархату маніпулює суспільною думкою

    Днями на Фейсбуці з’явилося сенсаційне оголошення від начебто проукраїнського і начебто авторитетного священника УПЦ МП/неМП Серафима Панкратова.

    Після травневого собору у Феофанії ця церква заявила про свій розрив з москвою і  проголошує себе УПЦ неМоспатріархату.

    Архімандрит Серафим Панкратов заявив, що влада разом з Православною Церквою України готує «захоплення» Охтирського монастиря (Сумщина) і хоче виставити і його, і старих монахинь на вулицю.

    Автору цих рядків звинувачення видалося вкрай абсурдним. По-перше, єпископ ПЦУ на Сумщині – людина глибоко віруюча. До рядків з його біографії: він прийшов до Церкви немолодим і небідним, пожертвував усі свої статки на будівництво храмів на той момент Київського патріархату. Він не годувався з рук «московських братів», що практикували численні представники духовенства з тієї ж Сумщини. Він віддав усе на Українську Церкву. Тому уявити, що така людина виставлятиме літніх монахинь на вулицю, було надто неймовірно.

    Наступного дня я зателефонувала єпископу ПЦУ Мефодію і розпитала його про суть ситуації. Він був вражений не менше за мене. І незабаром на офіційному сайті було надруковано оголошення, яке дезавуювало підозри. Мовляв, ніхто монастир не відбирає. У місцевій єпархії ПЦУ мені також розповіли, що насправді на початку війни до них звернувся сам Серафим  Панкратов, який запропонував зустріч очільнику єпархії, багато говорив про діалог, про можливість приєднатися до ПЦУ, правда, поставив таке запитання, мовляв, чи можна я неформально, душею, буду з вами, але за документами – в УПЦ Моспатріархату? Бо одна монахиня у мене проукраїнська, а інша не готова приєднатися. Переказую розмову своїми словами, як її зрозуміла. «Е, ні, брате, – відповіли  архімандриту з МП, – давай прийдеш, коли будеш готовий, бо душею з нами, а документами з МП – так не по-людськи».

    Ну, пробачимо отцю архімандриту такі маневри, тим більше, що за кілька днів він написав спростування, мовляв, не так зрозумів, ніхто монастир не відбиратиме. Спростування з’явилося, але осад лишився. Як, власне, і деякі запитання. Наприклад. Свято-Троїцький монастир – чоловічий. Звідки там взялися монахині? У процесі моїх пошуків я дізналася, що монахині преспокійно жили в облаштованій неподалік обителі у селі Журавне. Натомість у Свято-Троїцькому монастирі жили монахи-чоловіки. Але на початку війни чоловіки разом із настоятелем терміново виїхали. Чому виїхали?

    Далі переказую чутки. За одними даними, 93-тя бригада знайшла там (під монастирем знаходяться великі печери) зброю та передала і її, і монахів спеціальним органам, і після «плідних перемовин» із останніми монахи нібито вирішили поїхати з насиджених місць.

    За іншими даними, ніякої зброї не було, і вони поїхали, бо просто хочуть перечекати на заході України важкі часи. Хоча, здавалося б,  намісник-утікач монастиря Симеон Гагатик, перекладач із грецької, роботи якого постійно публікував сайт РПЦ і підхвалювала москва, не мав би боятися зустрічі із Творцем. Он митрополит Климент ПЦУ навіть у Криму лишається. Я, говорить, ні престол, ні вірян не покину. Але ця братія покинула і престол, і вірян. І чомусь не повертається. Чому?

    Кажуть, що монастир упродовж березня пустував, його навіть пропонували зайняти ПЦУ. А далі (власна гіпотеза), щоб зберегти великий монастир XVII століття, Київський офіс Моспатріархату переселяє туди двох монахинь (за деякими даними, вже чотирьох) з архімандритом Серафимом Панкратовим, який ще недавно хотів бути «душею з ПЦУ, але формально в МП». А тільки-но громада починає висловлювати незадоволення, то отець Серафим починає скорботно оголошувати про те, що їх виставляють на вулицю. Хоча, будьмо відверті, це не зовсім вулиця, це добре обладнані приміщення в кількох кілометрах від Охтирки. Насправді це була (свідомо чи ні), але блискуча операція під назвою зберегти приміщення монастиря XVII століття за конкретною конфесією.

    Досі невідомо, де нині монахи-утікачі.

    Ця історія нагадує мені ще один маневр типу неМоспатріархату. Коли вони вирішують оголосити раптом збори якоїсь релігійної громади, запросити тільки своїх та ухвалити рішення на вірність своєму настоятелю та предстоятелю. Убезпечитися таким чином від подальших реальних зборів, де буде вся громада, і голосуватиме ще хтось, окрім фанів проросійського настоятеля.

    Крім того, ця ситуація дуже нагадує ще одну. На початку серпня у медіа з’явився датований ще березнем лист місцевого сумського єпископа Євлогія, в якому сумський митрополит звертається до кирила «зі словами покаяння» за те, що його перестали поминати. Своє рішення про припинення поминання патріарха московського під час богослужінь митрополит пояснив «сильним стресом і душевним хвилюванням» через активні бойові дії на території його єпархії.

    Митрополит Євлогій запевняв московського патріарха у тому, що відмова згадувати його під час богослужінь була «тимчасовим вимушеним заходом», щоб не допустити «падіння в розкол» духовенства та прихожан Сумської єпархії. Після оприлюднення Євлогій поспішив публічно заявити, що це фейк, що він другим офіційним листом підтвердив це рішення і скерував лист кирилу. І оце поминання-непоминання, листування-нелистування, викручування церковного генерала Моспатріархату навіює сумні думки. Я не вірю, що у перші дні війни, коли Суми бомбили і ворог був близько, хтось творив листи-фейки проти Євлогія. Натомість знаю, що саме тоді українські хакери зламали імейл центрального офісу патріархії РПЦ (чи не звідти лист?). І в цій ситуації, на прикладі листа, я бачу, як важко і майже неможливо церковному генералітету МП позбутися духовного рабства. Бо для чого йому взагалі звітувати перед патріархом і вибачатися за те, що «більше не поминаємо», якщо його предстоятель не в москві, а в Києві, і Онуфрій і справді «незалежний».

    До речі, пам’ятаєте, як реагує на всі перипетії патріарх кирило? Мовляв, це все вимушене лицемірство УПЦ МП, яка потерпає від «хунти».

    Окрім моделі, як зберегти за Моспатріархатом стіни (а саме приміщення монастиря, як у ситуації, описаній вище), є приклади, як МП намагається відновити репутацію. Ви знаєте, що в 2014 році були випадки, коли МП відмовлявся ховати бійців? Якщо ви відкриєте сайти УПЦ неМП сьогодні, ви побачите, кардинальний розворот: вже ховають бійців. І подеколи повідомляють про те, що це роблять цілі єпархії. Але є нюанси. Іноді Моспатріархат в місті просто нав’язує себе при таких службах. Тобто приходить і оголошує, що буде присутнім. Не будуть же рідні сваритися. Хай також відспівують.

    Але справді, ми всі є громадянами однієї країни. Загалом же можна було б утішитися, якби конфесія із великою кількістю духовенства нарешті обрала шлях духовної незалежності, визнала українську ідею та право України вирішувати долю, воювати та перемагати за неї. Але, як вже попереджалося, ця «еволюція» не супроводжувалася покаянням чи визнанням помилок. Тому у деяких випадках це відспівування виглядає просто симуляцією, а українство – вимушеним заходом.

    Або, як каже патріарх кирило, вимушеним лицемірством, щоправда, стосовно України.

    Інакше, як зрозуміти, що одні клірики УПЦ неМП мало не на мерседесах в’їжджають на панахиди за загиблими ЗСУ, а інші МП-шники, як і раніше, радять мамам загиблих бійців молитися за російське військо, бо у нас, мовляв, спецоперація!!! Або іншій мамі, котра втратила дитину, говорять, що це їй – за гріхи. Тобто смерть дитини із ЗСУ – це не велика жертва, не дитина – мученик за рідних та країну (як мав би казати священник), а кара за гріхи.

    І хоч би як влада не намагалася тягнути МП у патріоти, імітація очищення – не є очищенням. Спочатку було Слово, як не крути. І нова МП (якщо це справді оновлення, а не зовнішній ребрендинг) не може початися без розкаяння за старі гріхи.

    І, нарешті, третя ситуація. Зовні вона не схожа на маніпуляцію. Нещодавно в умовах абсолютного суспільного роздратування відбулася Хресна хода вірян УПЦ МП/неМП. Прочани йшли з Хмельниччини до Почаєва.

    Я з повагою ставлюся до бажання Моспатріархату робити хресні ходи. Вони роблять їх вже понад півтора десятки років, і проща – це легітимний вид духовної роботи. Хоча є священники, які переконані, що у нинішньому вигляді ходи – «пострадянський новодєл масової церковної субкультури російського ізводу».

    «Ні Церковний Устав, ні історія Церкви, ні древні релігійні звичаї не знають такого явища. У християнській традиції паломництво – духовна практика, яку завершували індивідуально або невеликими групами», – вважає відомий священник ПЦУ Віктор Мартиненко.

    Отець Віктор перерахував, з якими «банерами» йшли цього разу прочани:  «Демонстранти несли псевдоікону, яку називають „Взбранной Воєводі победительная“ і зображення сім’ї колишнього останнього російського царя… Матір Божу наряджають в золотоординський шолом та кольчугу… Там є все… „і Андрій Боголюбський“, і „духовнік патріарха кіріла старец Ілій Ноздрін“, і „освобождєніє Крима в 2014″, і „восстановлєніе імпєрії“. Такий плакат несуть влітку 2022-го селами і містами Поділля, Волині й Галичини! Якщо недалекі і замолені старушки, може, й не знають, що вони несуть на тих транспорантах, впевнений, – попи знають. „Іконографія“ Богоматері в кольчузі впадає в око… Подібна ситуація з патологічною любов’ю задурманених політичним православ’ям душ до останнього російського царя. У той час, коли у самій росії серед духовенства було і є багато противників його канонізації, наші клікуші носяться з його портретами і малюють їх в українських церквах».

    Ця третя ситуація свідчить про те, як релігійність та побожність простих людей використовують для створення картинки масовості, демонстрацій «ганєній» і просування наративів агресора.

    Перші фідбеки з Почаєва вже прийшли. Частина прочан поїхала з монастиря, навіть не дочекавшись недільної літургії (а це було Успіння, одне з найбільших свят), що говорить про певну нерелігійну вмотивованість частини колони. Бо релігійні люди, пройшовши прощу, не пропустять службу Божу на Успіння. А інші заходилися розповідати, як їх ненавиділи всю дорогу місцеві.

    Післямова

    Так виглядає, що влада відмовилася від ідеї заборони УПЦ МП, обравши шлях ребрендингу та фактичної консервації ситуації. Але навіть при тому, що українські «церковні» чиновники обрали шлях «не руште МП, бо вони зроблять нам православний джихад», то європейські лідери відкрито заявляють про те, що патріарх кирило відверто підтримав російську агресію. Такі слова прозвучали від президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра на відкритті одинадцятої пленарної асамблеї Всесвітньої ради церков. Українська влада також намагається запровадити санкції проти кирила. У пропонованому українським Кабміном для санкцій списку, окрім Кирила, ще сім представників Моспатріархату. Похвально, якщо активи кирила справді будуть реквізовані на користь держави. Але це не знімає іншого завдання – ухвалювати рішення щодо «духовного спадку РПЦ» та головних і активних її носіїв, наслідків роботи цих носіїв та провайдерів. А це вже значно складніше.

    Автор: Лана Самохвалова, Укрінформ.

    Найсвіжіше

    Популярне