Понеділок, 23 Травня, 2022
Бiльше

    Прагнення РПЦ до першості набуло рис єретичної ідеологеми, – архімандрит ПЦУ

    В післявоєнний час в радянській державній політиці відбулися ідейні зміни у бік національного месіанізму під гаслом національного суверенітету для всіх народів, в той же час підпорядковуючи ці народи собі. Після жовтневої революції прояви національного самовизначення супроводжувалися гаслами буржуазного націоналістичного відродження. Але в післявоєнні часи перевага надається прогресивним національно-визвольним революціям проти імперіалізму під супроводом Москви. До речі, політика Москви не змінилася і сьогодні ми бачимо, як за активної участі Кремля відбуваються політичні і військові втручання в країни колишнього радянського союзу і проводиться планомірна політика дестабілізації в середні самих країн, які вирішили зірвати московські пута. Повертаючись назад слід наголосити, що для здійснення планів Москви по розпалюванню класової боротьби за межами радянського союзу та підпорядкування життєвих процесів світу Кремлю було не достатньо лише московської концепції більшовизму. Тоді в гру вступила гілка, для більшовиків доволі модерна, але традиційна для народу – Російська Православна Церква.

    Для Москви це було стратегічне знаряддя втілення політичної і духовної гегемонії в світі. Національно-церковна свідомість Російської Церкви була давно готова сприйняти модель запропоновану державою. Ще у 1918 році М. Бєрдяєв писав: «Російська історія з’явила цілковито виключне видовище – найповнішу націоналізацію Церкви Христової, яка визначає себе, як вселенську. Церковний націоналізм – характеристично російське явище. Ним наскрізь просякнуте наше старообрядництво. Але той же націоналізм царює і в панівній Церкві» («Душа Росії». М., 1918).

    Незважаючи на зухвалі і жорстокі гоніння, переслідування і терор, Російська Церква роками намагалася добитися від більшовиків визнання. Під час війни Російська Церква зуміла проявити себе, переконавши уряд в свої потрібності в ролі мобілізуючого духовно-морального фактора. Вже після війни Московський патріархат пильно слідкував за політичними потребами уряду та завданнями Партії і кожного разу давав свою підтримку і схвалення усім ініціативам Кремля.

    Російська Церква в радянський період, можливо за всю свою історію існування, найбільш націоналізована та секуляризована. Про цинізм Московської патріархії можна писати багато, приведу лише один фрагмент з цілої палітри ганебних вчинків її керівництва. Це вітальний лист написаний патріархом Олексієм І тирану і вбивці Сталіну з нагоди жовтневої революції: «Посилимо ж наші молитви за богомбережену Державу Російську і про владу її на чолі з її мудрим Вождем, якого Промисл Божий вибрав і поставив вести нашу Батьківщину шляхом благоденства і слави» (ЖМП., 1947 р. ч. 11).

    За свою покірність і службу більшовикам Московська патріархія користувалася всебічною урядовою підтримкою. Російська Церква веде широку міжнародну діяльність, звершує постійні подорожі за кордон, приймає іноземні делегації, представники патріархії беруть участь в державних заходах. Уряд з бюджетних коштів проводить численні реставраційні роботи по відновленню храмів і монастирів, особливу увагу приділяють культовим об’єктам за кордоном. Лише на Святій Землі було відремонтовано близько 50 об’єктів. Ну нарешті слід згадати про щедрі «братні подарунки» східним патріархам. Про джерело фінансування патріархія не охоче розповсюджувалася, лише в окремих випадах з вуст її офіційних спікерів лунали подяки на адресу уряду. Ця «традиція» в Московському патріархаті збереглася і до сьогодні. Як бачимо Кремль не шкодує кошти на хабарі для єрархів інших Помісних Церков.

    Для туристів та за кордонних делегацій радянський уряд створив окремі локації монастирів і храмів. В першу чергу це Патріарший собор та Трійце-Сергієва Лавра. Велич і розкіш цих об’єктів викликали захоплення всіх, хто приїжджав на екскурсію не залежно від їхнього відношення до Радянського Союзу. Більшовики мали показати, що в країні розвиненого соціалізму ніяких гонінь немає. Московський колос голосно рекламував велику місію народу-богоносця заглушаючи крики катованих і ув’язнених представників духовенства і мирян. І Московська патріархія не просто підтримувала, а стала частиною цієї антихристові брехливої системи.

    В радянський час відбулося поєднання Держави і Церкви, утворилася «симфонія» в найгіршій її модифікації. І найбільша проблема російського православ’я як тоді, так і зараз, полягає в тому, що воно окреслює себе не виявом власного духовного змісту, а шляхом протистояння іншим Православним Церквам. Свою вселенськість РПЦ вбачає не в єдності з усіма Православними Церквами, а саме російське православ’я вважає вселенським намагаючись своїм омофором покрити усе православ’я світу. Історична єдність народу і Церкви виправдовується тим, що російський народ Богом обраний і богоносний. З цих двох понять випливає ціла схема російської історії. На думку русофілів в постійній боротьбі проти єресі Заходу і поганства Сходу боролася Російська Церква в цій боротьбі зростав і міцнів російській народ. Цікаву думку бачимо у Білостоцького єпископа Тимофія, який говорить, що визвольно-християнська ідея засвоєна в російському народові в плоті і крові. Подібні погляди про першість російського народу поєднуються з ідеєю особливої місії та богоносності російського народу. Патріарх Олексій І казав: «Бажання блага не обмежується у нас межами свого дому, своєї сім’ї, навіть свого народу, а розповсюджується на всі народи, і можна сказати на весь світ». Архієпископ Антоній (Марценка) підкреслює, що Російська Церква втілює історичний прогрес, коли не обмежується морально-виховним завданням серед свого народу, а виходить за його межі зі своєю місією під знаком свв. Кирила і Мефодія, або йде у всесвітній наступ. Ну і звісно закінчує архієпископ несамовиті свої міркування відомим гасло: «Москва – третій Рим, а четвертому не бувати!» (ЖМП. 1943 р., ч. 9).

    Неможливо не згадати доволі зухвалу роботу священника Є. Ковалевського «Вселенськість православ’я і Російська Православна Церква». В цій роботі Ковалевський відкрито говорить про те, що для православ’я національні рамки занадто вузькі, виняток робиться лише для російського народу, супер нації, вселенського народу, і тільки російська нація є носієм вселенського православ’я. Ці гордовиті фантазії знайшли навіть відгук в прозеліта російського православ’я о. Гавриїла Костельника. Він говорив, що перше тисячоліття християнства було грецьким, друге є римським, а третє буде слов’янським. Звісно слід розуміти правильно термін «слов’янське православ’я», це ніщо інше, як російське православ’я, яке поглинає і нищить будь-які національні прояви. Що ми яскраво бачимо на прикладі Української Церкви.

    Події останніх років вкотре довели, що прагнення Російської Церкви до першості в світовому православ’ї та її хворе уявлення про єдність слов’янських народів набуло рис єретичної ідеологеми. Сплячі марення, які раніше бентежили уявлення пропагандистів Московського патріархату, тепер починають втілюватися у життя. Чим раніше в інших Церквах збагнуть про те, що ніякої дружби з Російською Церквою бути не може, що їх обов’язково поневолять, як тільки відчують перевагу, тим краще буде для всього православного світу.

    Автор: архімандрит ПЦУ Софроній (Чуприна)

    Найсвіжіше

    Популярне