Середа, 1 Грудня, 2021
Бiльше

    Російському проєкту меморіалу Бабиного Яру допомагатиме людина, яка вважає Україну «принизливим утворенням»

    Ілля Хржановський, художній керівник Меморіального центру «Бабин Яр», що фінансується росіянами, та який називав себе «совєтськім чєловєком», повернув в український інфопростір людину, яка вважає Україну безнадійним і принизливим територіальним утворенням, а тепер допомагатиме нам конструювати історичну пам’ять.

    22 жовтня Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» оголосив про запуск онлайн-видання Yar Media. Автором його концепції називає себе Анатолій Ульянов. «З огляду на те, що в українському медіаполі, яке захопили “патріотичні” клікуши і колоніальні грантососи, мені оголошено негласний бойкот, моя участь у цьому проекті стала можливою виключно завдяки сміливості Іллі Хржановського», — написав він на своїй фейсбук-сторінці, розповідаючи про участь у проєкті. Зрозумівши з коментарів наших читачів, що постать Ульянова забулася або просто не знайома багатьом, редакція «Детектора медіа» підготувала його досьє.

    Анатолій Ульянов став відомим у доволі герметичній і малолюдній українській блогосфері середини 2000-х, коли головною платформою для онлайн-комунікації був американський (із 2007 року — російський) сервіс LiveJournal. Там його знали під нікнеймом dadakinder; саме так зараз називається сайт Ульянова. Анатолій має багато іпостасей: літератор, автор «поетичного кіно», мистецький критик, блогер, революціонер, онлайн-активіст. Останні десять років він мешкає у Сполучених Штатах Америки, куди перебрався як біженець. І не припиняє боротьби. Але якщо в Україні Ульянов боровся з цензурою, київським міським головою Леонідом Черновецьким, ксенофобією, правими радикалами і з вульгарністю обивателів, які не розуміють сучасного мистецтва й не сприймають порнографію, то в США об’єктами його боротьби стали соціальні та політичні явища, зокрема трампізм і капіталізм. Він відносить себе до лівих космополітів, комуністів, антиімперіалістів, симпатизує «Демократичним соціалістам Америки» (є й такі). Вістря його нищівної критики кого тільки не штрикає: Путіна, Навального, Порошенка, Зеленського, Берні Сандерса, Джо Байдена, Ізраїль, «грантососів» (загалом, напевно, достатньо прочитати текст, який Анатолій присвятив цій уявній спільноті, щоби скласти картину його світогляду); українських виборців, українських нардепів, американських виборців і компанію Facebook, чиїми продуктами Ульянов, утім, активно користується. Що не заважає йому вважати соцмережу «ярмарком марнославства, мови ненависті, дезінформації, депресії та токсичної соціальності».

    «Львівський політбіженець» — ще одне означення Ульянова, яке можна побачити у кремлівських медіа. Анатолій справді народився у Львові й жив там якийсь час; країною свого народження він називає Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Перш ніж розчаруватися в нерадянській Україні остаточно, він спробував «розворушити культурний простір»: будучи студентом інституту журналістики Київського національного університету імені Шевченка, 2003 року створив «Украинский литературный портал». «У ситуації, коли до мистецтва заведено ставитися з пишномовним трепетом і фатальною серйозністю, а слово “культура” писати з великої літери, важлива наявність ідейної, естетичної, енергетичної альтернативи», — мотивував він свою ініціативу. Показово, що сам Анатолій ставиться до всього, що він робить, і до самого себе дуже серйозно, а назву свого першого проєкту пише із трьох великих літер. Практично всі його тексти — не стільки проза, скільки прокламації й маніфести, що рясніють фразами типу «я — живий доказ» або «я — свідчення» чогось. Наприклад, «відсутності в Україні свободи слова», приходу до влади «фашистів, які прикривають свою ксенофобію патріотизмом» і так далі.

    Невдовзі УЛП перетворився на видання «Проза», де Ульянов був головним редактором і автором значної частини текстів. За тих часів він здебільшого критикував українську літературу та мистецтво, а також усіляко епатував і провокував усіх, хто був готовий слухати. До прикладу, його текст про Сергія Жадана мав заголовок «”ХУЙ” как метод украинской литературы». «Нам очень грустно оттого, что украинская “богема” (ха-ха!) продолжает существовать в столь ограниченной среде, отставшей от всего остального мира. Нам грустно оттого, что лишь эпатаж привлекает внимание, и, что самое ужасное, эпатаж дешевый. Украинская литературная публика снова согласилась пожирать гной, облизываясь и чавкая. Все сводится к шутке, но автор никогда не ныряет глубже…»— рефлексує Ульянов зразка першої половини 2000-х на роман Жадана «Депеш мод».

    Керуючи «Прозою» та будучи заступником головного редактора журналу «Шо», Ульянов завзято боровся з цензурними заборонами, зокрема відстоюючи прийнятність порнографії в мистецтві. Ближче до кінця нульових йому стало тісно в культурному просторі: він зайнявся політичним активізмом.

    У 2008 році на порядку денному були дострокові вибори в Києві. Анатолій включився в публічну боротьбу проти мера Києва Черновецького, який іще депутатом Верховної Ради ініціював у 2003 році ухвалення Закону про захист суспільної моралі. Найактивнішими формами боротьби були випущені Ульяновим трафарети Черновецького в образі сатани й читання вголос особливо ефектних уривків із Генрі Міллера на засіданні комісії з питань захисту суспільної моралі. Анатолій писав антихристиянські памфлети, пропонував провести ґей-парад 9 травня і пропагував «любов до інакомислення». Його публічні виступи не залишилися непоміченими: йому пообіцяв «надавати» один із членів комісії, телеведучий Данило Яневський, у нього був конфлікт з іншим телеведучим — керівником комунальних ЗМІ при мерії Дмитром Джангіровим (якого Ульянов у текстах іменував Жопою).

    Політичний акціонізм Ульянова тривав недовго: на нього звернули увагу праворадикальні активісти, і зрештою в березні 2009 року контркультурника побив член «Братства» Дмитра Корчинського. «Він почав мене бити руками і ногами по голові, порвав пальто, але мені вдалося закрити обличчя і прийняти основні удари на руки. В результаті — не пиздець, а рюшечки: забій лівої кисті, розсічення і піздюліна під оком, забій колінного суглоба», — писав пізніше Ульянов. Нападника затримали, але пізніше випустили. Дмитро Корчинський, коментуючи напад на Ульянова, сказав: «Людина явно хоче постраждати. І просто не знає, як складно збирати поламаними руками вибиті зуби».

    Після цього нападу Ульянов разом зі своєю партнеркою, фотографинею Наталією Машаровою, виїхав з України до Європи. За пів року після їхньої еміграції «Прозу» закрили через публікацію на сайті скандальної, забороненою в декількох країнах ілюстрованої книжки про дитячу сексуальність. Сайт видалили власники сервера. Ульянов не відновив «Прозу», а заснував новий проєкт — Looch. Його закрили 2012 року вже в Росії — за «пропаганду гомосексуалізму». Зараз на сайті Looch продаються артбуки про ЛГБТ для дітей, статті Крупської й Колонтай, а також книжка самого Ульянова «Фюрер бога».

    Проживши два роки в Болгарії, Ульянов із Машаровою переїхали до Сполучених Штатів Америки й попросили політичного притулку. Їхнє прохання задовільнили за сім років — у 2018-му. За цей час Ульянов пішов із LiveJournal, який вже опинився під контролем прокремлівської російської компанії Rambler, і запустив свій сайт dadakinder.com. Більшість його текстів зараз можна прочитати лише за передплатою. Але його докладна розповідь-автобіографія «История моего беженства» доступна всім охочим; також про його письменницькі таланти можна скласти уявлення на сайті «Детектора медіа»: у 2008 році Ульянов недовго був колумністом «Телекритики».

    Хоча безпосередніми винуватцями еміграції Ульянова були представники не влади, а маргінальної радикальної групи «Братство», після виїзду за кордон він не припиняв критикувати все, що робила будь-яка українська влада. Особливо — після Революції гідності (за «правий поворот»). Його погляди еволюціонували в бік соціалістичних і комуністичних, тож особливо агресивно він сприйняв декомунізацію. Ульянов писав у колонці, присвяченій тридцятиріччю Незалежності України: «Я — доказ того, що ніякої свободи в Україні немає. І таких, як я — мільйони. Ми — живе свідчення “демократії по-українськи”. І саме тому ми так дратуємо “патріотів”, що вже єдиним своїм існуванням заважаємо їм відвернутися від реальності, аби не бачити цей цвинтар мрії і надії».

    Віктор Медведчук і його команда знайшли несподіваного захисника в особі американського комуніста Ульянова. Після запровадження санкцій проти каналів Медведчука та порушення кримінальної справи про державну зраду самого Медведчука Ульянов говорив про «державні репресії» та цензуру. Це нелегко узгодити зі схильністю медведчуківських медіа до гомофобії і ксенофобії.

    Але не варто й намагатися знайти логіку: риторика Ульянова часто буває суперечливою, це частина його епатажного іміджу. Він часто пише, що слід боротися з дегуманізацією і бачити в першу чергу в будь-який людині — людину. А також загалом зазвичай виступає проти «системи», яка пригноблює людські свободи. І тут же радить «розкуркулювати соціопатів», які намагаються нажитися на пандемії: «В залежності від розміру підприємницької ініціативи, система повинна діяти в три кроки: перший раз — конфіскація зі штрафом, другий раз — позбавлення волі, втретє — висиш на дереві, котрі оглядали безкраї ринкові можливості». Він засуджує насильство — але не у випадках, коли воно призводить до необхідних, на його думку, змін: «Я не ліберальна людина, тому до питання насильства ставлюся дещо інакше, ніж ліберали. Я не вважаю насильство чимось неможливим. Я вважаю, що це якісь крайні заходи. (…) Звичайно, це дуже погано і жахливо, але я розумію, що існують ситуації політичної боротьби і історичні події, в рамках яких пряма конфронтація може бути єдиним шляхом захисту або порятунку». Він не проти володіння зброєю в США, але не в Україні — бо «люди в Україні травмовані війною і пропагандою», і це може бути небезпечно. Про кількість травмованих війною американців-ветеранів в інтерв’ю «НВ» Ульянов не згадав, хоча й пише про них регулярно, нагадуючи, як США несправедливо обійшлися з ними.

    Важко знайти логіку і в його ставленні до історичної батьківщини. З одного боку, він махнув на неї рукою, вважаючи Україну «історично, політично, культурно і соціально безнадійним, прямо таки принизливим територіальним утворенням». З іншого, не припиняє бурхливо й агресивно реагувати на тутешні події, які мали би видаватися малозначущими мешканцеві Америки. «У мене складні стосунки з Україною, і, до того ж, я шукаю самореалізації, а не героїчного жертвопринесення. Те, що відбувається на батьківщині, сприймається мною далеко не з холодним серцем, але з іншого боку — немає жодної ознаки того, що люди, які поставлені там на рівень худоби, не хочуть бути цією худобою», — пояснював він в одному з інтерв’ю. Про свій переїзд до США він говорив: «Я шукаю Вавилон, а не хутір, бо на протязі краще думається» — але й Вавилон йому не догодив, тож біженець став завзятим критиком внутрішніх справ США.

    Підзабутого героя культурних онлайн-полемік повернув в український медіапростір Ілля Хржановський — російський режисер і художній керівник Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Саме Ульянов розробив нову концепцію Yar Media, онлайн-видання, яке має стартувати днями і, «поєднуючи мистецтво, науку та документальне кіно, дослідити людину та суспільство; шукати шляхи для Подолання ксенофобії та нетерпимості, стимулювати розвиток соціальної інклюзивності й розмаїття (…). Будучи відкритим до діалогу з різними, YAR завжди виступатиме на боці пригнічених, якими б не були їхні політичні, сексуальні, етнічні та інші особливості». Ульянов одразу ж окреслив простір і формат діалогу: закликав усіх об’єднатися задля любові, в тому числі «патріотичних клікуш», «колоніальних грантососів» і «навіть В’ятровича». І досить яскраво представив власну візію медіа: «YAR покликаний дослідити різноманітність людини засобами документального кіно. Уявіть, що Дзиґа Вертов вступив в ґей-шлюб з Довженком, і в спеці простирадл вони породили “Київнаукфільм” з тіктокамі і селфі. Ще не Діснейленд, але з чогось потрібно починати».

    Згадка про Діснейленд не випадкова. Ульянов пише, що його повернення в український медіаконтекст відбулося завдяки Іллі Хржановському. Проєкт меморіалу, запропонований Хржановським, критики називають «Голокост-Діснейлендом», і проти його бачення (як і проти самого факту причетності російських митців і російських бізнесменів до увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру) виступає чимало українських та іноземних культурних діячів. Що ж, Хржановський свого часу залучив як актора свого фільму «Дау» неонациста і гомофоба Максима Марцинкевича на прізвисько Тесак. А потім, коли Тесака судили в Росії, написав йому позитивну характеристику для суду. Тож тепер біженець від «українських нацистів» Ульянов і работодавець російських неонацистів Хржановський розкажуть українцям про різноманітність людини та навчать пам’ятати жертв Голокосту.

    Найсвіжіше

    Популярне