Голова Синодального відділу РПЦ із взаємин Церкви з суспільством і ЗМІ Владімір Лєгойда у своєму телеграм-каналі прокоментував так званий «з’їзд представників громад «захоплених» храмів РПЦвУ», що відбувся наприкінці лютого у Києво-Печерській Лаврі. Окрім звичних меседжів про «гонєнія» та «ущємлєнія прав вєрующіх канонічєской Церкви» рупор РПЦ зробив одну цікаву заяву, яка потребує особливої уваги.
На думку Лєгойди, «пребывание в составе Русской Церкви — это свободный выбор Украинской Православной Церкви, ее епископата и миллионов верующих людей Украины». Цей вільний вибір обумовлений «сохраняющейся — вопреки огромному противодействию известных сил, — исторической памятью о нашей общей Днепровской крещальной купели, общей истории и культурном наследии, о наших единых духовных корнях».
Вкотре стикаємось із відвертою брехнею та маніпуляціями, але про все по порядку.
Перш за все, подібні меседжі, вже озвучені колегою Лєгойди митрополитом Іларіоном (Алфєєвим). Як тоді так і зараз ще раз наголошуємо, що подібне твердження є відвертою брехнею. У 1991 році Помісний Собор РПЦвУ одностайно вирішив звернутись до Собору РПЦ про дарування автокефалії, утім через відомі причини це питання так і не було розглянуто. Проте варто нагадати Легойді і Алфєєву, що архієрейський Собор Московського Патріархату ще у 1992 році обіцяв розглянути це питання, тому воно і досі залишається без відповіді.
Зважаючи на сучасний стан та церковні події, що відбулись у 2018 році, можна було б погодитись із твердженням російських церковних рупорів, адже поведінка російських єрархів в Україні під час об’єднавчого процесу яскраво засвідчила, що вони бажають залишатись у складі російської Церкви. Ба більше своє бажання вони затвердили на своєму зібранні у Лаврі у 2018 році. Утім таке рішення єпископату не співпадає із волею їх рядових священнослужителів, вірян та в цілому всього українського народу, який упродовж майже століття виборював свою Незалежну Церкву.
По-друге, з огляду на озвучену позицію, яка, як ми вже сказали, підтверджена волею єпископату, стає не зрозумілим чому цей «вільний вибір» представники так званої «УПЦ» не хочуть засвідчити у своїй назві, а навпаки усіляко опираються закону про перейменування їх релігійної організації? Адже цей закон, який так люто ненавидять представники Російської Церкви, навпаки лише сприяє волевиявленню «епископата и миллионов верующих» Московського патріархату в Україні.
Саме перейменування в Російську Церкву в Україні якнайкраще виражатиме так званий «історичний і духовний зв’язок». Адже назва «УПЦ» взагалі не відноситься до «історичної Дніпровської купелі», про яку згадує Лєгойда. Якщо бути точним, уперше вона з’явилась на початку минулого століття, проте проіснувала недовго, своє узаконення вона отримала у 1991 році, до того часу її сучасні представники називались Українським Екзархатом Російської Церкви. Тому логічно, що для того аби встановити «справжню» історичну справедливість російським єрархам варто самим відмовитись від назви УПЦ. Тоді вже ні в кого не буде жодного сумніву про їх вільний вибір та історичний зв’язок.
Щодо решти скажемо, що це не вірність історичній справедливості, як це намагається подати Лєгойда та всі його колеги, а вірність російському історичному фальсифікату, який колись вчинила Москва, і уже упродовж декількох століть вбиває в голови інших.
Російська Федерація протягом тривалого часу переписувала історію, банально крала її, незаконно привласнивши собі історію славної Київської Русі. Хоча сама Русь існувала на територіях нинішньої України, у той час, коли на місці Москви було непроходиме болото, і лише час від часу якийсь Іванушка-дурачок цілував там жаб. Про факти історичного, м’яко кажучи, плагіату від представників Росії існує багато достовірних та беззаперечних доказів, з якими може ознайомитись будь-хто.
Усілякі заяви про історичну спадковість сучасної Росії і колишньої славної Русі це лише фантазії її правителів, які сучасною мовою назвали б фейком. Таким самим фейком є заяви про спадкоємство РПЦ і Церкви Русі, тобто Київської митрополії, або про те що РПЦ є Церквою-Матір’ю. Церква Москви апріорі не може бути такою для України, адже Київська митрополія утворилась задовго до Московської. Більше того, сама московська митрополія свого часу незаконно відкололась від Києва, а згодом взагалі вийшла зі складу Константинопольського Патріархату, тобто говорячи сленгом представників РПЦ стала «розкольницькою». До слова, у такому стані її єрархи перебували понад сто років.
Варто вказати на ще один історичний фейк і окремо наголосити, що назва самої РПЦ не відповідає «історичній справедливості». Адже слово «Руська» з’явилось у назві Московського патріархату у часи Сталіна, і більше того ніяким церковним документом не було затверджено. Це набуває неабиякої актуальності зараз з приводу поширеного цитування представникам РПЦ назви Православної Церкви України, а саме Святійша Церква України, як про це сказано в Томосі. Як що дотримуватись позиції російських церковників, то їх також варто називати так як вказано в їх Томосі, але такого не існує.
Якщо зазирнути в історію, то можна побачити, що від часу утворення РПЦ іменувалась Московської митрополією, а коли ця митрополія отримала статус Патріархату у 1589 році, то відповідно ця церква називалась Московським Патріархатом. Хоча про це не говориться у грамоті Константинопольського Патріарха Єремії і рішенні Східних патріархів, проте така назва відповідала тогочасній традиції найменування Церков. Згодом у часи Петра І і утворення Російської імперії і церква стала називатись Російською, а не «Руською», ба більше після відновлення патріаршества у 1917 році, обраний Предстоятель Тіхон Бєлавін отримав титул Патріарха Московського і всеросійського, а не «всія Русі».
Ці роздуми можуть бути окремою темою для цілого наукового дослідження, проте навіть такий поверхневий історичний екскурс викриває усю багатовікову брехню московських церковників. Жодного так званого «історичного і духовного зв’язку», насправді немає, але існує багатовікова маніпуляція чи просто історичний фейк, якому певна частина єрархів, що перебувають в Україні, бажають залишатись вірними, утім це є їх вибір, і Держава цьому навіть не перешкоджає, а навпаки сприяє завдяки законодавству. Тому держава і пропонує цей свій вибір вказати у назві, а зі свого боку вона гарантує його оберігати, а отже, ніяких так званих гонінь чи утисків з боку держави не існує.
Але тільки-но мова заходить про перейменування, то представники Московського патріархату з піною в роті опираються цьому і волають про утиски і обмеження своїх прав. Така ситуація вказує на те, що в РПЦвУ окрім церковної-канонічної шизофренії, можливо, присутнє ще роздвоєння особистості…
