Тепер ми експортуємо гібридну церковну війну за кордон. Саме «ми» – оскільки це робиться руками громадянина України і керівника, нехай формально, але української церкви.
Про це йдеться в матеріалі Катерини Щоткіної, опублікованому на dsnews.ua.
Російська православна церква після дивної зустрічі в Аммані – яка не стала не тільки всеправославною, але, здається, навіть просто православною її важко назвати, – зробила хід конем. У ролі коня – предстоятель «УПЦ МП» «митрополит Київський» Онуфрій.
Саме він виявився запрошеною зіркою – представником Російської православної церкви – на заходах, присвячених 800-річчю Чорногорської митрополії. І встав на чолі протестної хресної ходи (організованої на підтримку Сербської православної церкви, яка протестує проти несправедливого, на її думку, закону про церковну власність). Йому не звикати. Ось тільки в даному випадку антиурядова акція проходила не де-небудь на Печерських пагорбах, в донецьких степах або в волинських лісах. Вона проходила в Подгориці – столиці Чорногорії. Тобто український громадянин і єпископ Російської православної церкви виявився серед організаторів антиурядової акції в третій державі.
Першими незручність і необхідність порозумітися відчули представники українського дипломатичного відомства. Український МЗС – не РПЦ, він не грає в «їх-там-немає», коли вони з усією очевидністю там не тільки є, але очолюють ходу. Посольству довелося пояснюватися в тому сенсі, що людина, що називає себе «митрополит Київський», – посланець Москви і не може представляти ані український народ, ані навіть українських православних.
Ситуація дійсно дивна: кого або що представляв на цій антиурядової акції митрополит Онуфрій? Українську церкву? Російську? Московський патріархат? Про «істинну» і «канонічну» не пишу, тому що ці поняття, на жаль, споганені і понівечені пропагандою до невпізнання.
Але навіщо ж в Москві так відверто підставили свого українського резидента? Адже не треба навіть пояснень МЗС – ані Україна, ані українські громадяни, ані навіть ті з них, хто відносить себе до «УПЦ МП», свого митрополита не делегували до Подгориці, з тим щоб втручатися у внутрішню політику іншої держави.
Те, що «УПЦ МП» і особисто митрополит Онуфрій – маріонетки Москви, не секрет ані для нас, ані для світу. Але до сих пір в «УПЦ МП» намагалися тримати фасон – не завжди витончено, але завжди вперто, наполягаючи на тому, що вони незалежні від Москви і зв’язок їх «тільки духовний». Але коли «митрополит Київський» виводить протестуючих на вулиці Подгориці, знехтувавши всіма і всілякими суверенітетами, він мимоволі «відкриває личко». Звичайно, він знаходиться там за згодою і на запрошення Сербського патріарха. Але як єпископ РПЦ. Не кажучи вже про те, що очолювати антиурядові акції – навіть на запрошення патріарха, що базується в іншій країні, – помилка резидента.
Особливо підкреслено вона проступає на тлі не настільки давніх подій в Чорногорії. Після того як агенти ФСБ безуспішно спробували влаштувати переворот в цій країні і зробили невдалий замах на президента, в хід, треба думати, пішов план Б: тепер заворушення влаштовуються по церковній лінії і на чолі виступають вже не агенти ФСБ … Вірніше, чиї вони агенти, враховуючи контекст, – секрет полішинеля, але зате прикриття цього разу у них куди краще. У всякому разі, митрополита, до того ж громадянина дружньої країни, так запросто на цугундер не потягнеш.
Все, що залишилося у Москви в Чорногорії після низки політичних, дипломатичних та навіть агентурних провалів, після вступу країни до НАТО, введення євро і отримання статусу кандидата в члени ЄС, остання скрепа – православ’я. І Москва, в загальному, уже й не приховує, що це не просто скрепа – це надійна зброя в гібридній війні. До цих пір це знання було переважно нашим національним надбанням. Тепер же ми експортуємо гібридну церковну війну за кордон. Саме «ми» – оскільки це робиться руками громадянина України і керівника, нехай формально, але української церкви.
Що може означати це показовий виступ – виклик одночасно і офіційній Подгориці, і офіційному Києву? Крім одкровення про те, що митрополит Онуфрій виконує завдання Кремля – і якщо він робить це в Подгориці, то і в Києві, треба думати, займається рівно тим само.
Ситуація стрімко радикалізується: Моспатріархат буквально примушує українську владу вжити заходів щодо «митрополита Київського». Не впевнена, що цей демарш штовхне Зе-владу в обійми ПЦУ, але зробити вигляд, що нічого не відбувається, буде важко. Ця ситуація – тест на профпридатність для української влади. Зокрема, для відомств, що відповідають за національну безпеку (те, що глава СБУ – прихожанин «УПЦ МП», додає історії перчика) і для новоспеченого керівника департаменту у справах релігій.
Проте нинішнє становище, в якому опинилося українське держава – не мед. З одного боку, зробити вигляд, що нічого не відбувається, – ніяково перед Чорногорією. З іншого боку, вжити якісь санкції проти митрополита Онуфрія – зіграти на руку Москві, яка негайно роздує з цих санкцій «гоніння на канонічне православ’я». Нам, звичайно, не звикати до цих ароматних пропагандистських хвиль, але Зе-команда виглядає занадто субтильною, щоб прийняти на себе їх могутній удар.
Втім, справедливості заради слід сказати, що головний замовник шоу – не Москва, а Белград. Чорногорія цілком і повністю – сфера його інтересів, і дії Росії в цій країні – просто «допомога братньому сербському народу». Інтернаціональний обов’язок. Але чому саме «митрополит Київський»? Не знайшлося нікого іншого в усій РПЦ? Навіть з огляду на те, що патріарха Кіріла в країну навряд чи пустили б, а «митрополит Київський» – другий за рангом владика в РПЦ, чи варто було так підставляти цінного резидента?
Але становище-то було надзвичайно важке. Зустріч в Аммані показала, що в усьому православному світі РПЦ буквально ні на кого не може покластися. Тільки Сербська ПЦ відгукнулася на заклик в повній мірі і всією душею. За лояльність доводиться платити. І платити чимало.
Судячи з тексту комюніке, якщо хто і виграв від зустрічі в Аммані, то це був ні в якому разі не патріарх Московський. Виграли двоє: патріарх Єрусалимський і глава Сербської церкви, який провів в комюніке потрібні йому формулювання щодо Північної Македонії та Чорногорії.
І київський десант на вулиці Подгориці також слід сприймати в контексті амманської зустрічі. У Сербської ПЦ своя гра на Балканах і свої проблеми зі Вселенським патріархом. Москва в цій ситуації – або корисний союзник, або той, що може залишатися при своїх інтересах. Участь «митрополита Київського» – єпископа Російської ПЦ – в подіях в Подгориці могло бути відповідним реверансом Москви на згоду Сербської ПЦ взяти участь в амманской зустрічі, яку благословив особисто Путін, а дипломатичне відомство Моспатріархіі фактично провалило. Слід врахувати і те, що для єпископа – громадянина РФ в’їзд в країну, яка недавно пережила спробу перевороту, міг бути ускладнений. Кращим вибором виявився «митрополит Київський».
Причому «кращим» він виявляється не тільки на увазі його «дружнього» громадянства. Москва переконалася в тому, що сформувати скільки-небудь переконливе «паралельне православ’я» або навіть просто дієву опозицію Фанару вона не в змозі. Але вона може створити фронт «гнаних церков». У цьому контексті митрополит Онуфрій – кращий вибір. По-перше, в ролі «стоятеля за істину» він виглядає органічно і навіть, я б сказала, імпозантно. У нього обличчя підходяще. Наприклад, його начальнику – патріарху Кірілу – ця роль не вдалася б. По-друге, у митрополита Онуфрія є якщо не досвід – йому, насправді, не доводиться «стояти за істину», оскільки в Україні (на відміну від Росії) ніяких гонінь на віру немає, – то хоча б репутація, створена пропагандою.
Тобто на зовнішній арені залучення митрополита Онуфрія до протестних акцій – не така погана ідея. Але як це вплине на становище і його самого і його церкви в Україні? Якщо Москва могла здати «митрополита Київського» в оренду сербським союзникам, то яка ціна його хваленій «самоврядності» в Києві?
Катерина Щоткіна, dsnews.ua
