Цій зустрічі в православному світі надавали великого значення. Ініційована самим Владіміром Путіним, вона була покликана продемонструвати здатність Кремля і Московської патріархії консолідувати ще хоч якихось союзників, що залишилися в світовому православ’ї, кинути виклик Константинопольському (Вселенському) патріархату, якого вони вважають «проамериканським», і стати альтернативою скликаному ним Всеправославному собору на Криті в 2016 році, куди РПЦ не поїхала.
Про це пише Алєксандр Солдатов у російській «Новой газєтє».
Починаючи з часів Другої світової війни, коли Сталін задумав відтворити Московську патріархію в якості знаряддя своєї «миролюбної» зовнішньої політики на Близькому Сході, Балканах і в Східній Європі, православний світ роздирається між двома полюсами. З одного боку, це Константинопольський патріархат, наділений канонічними перевагами і першістю честі, офіс якого розташований в колишній столиці Візантії, а нині турецькому Стамбулі, але основні ресурси (економічні та політичні) – в США і Західній Європі. З іншого боку, патріархат Московський, сила і вплив якого з самого моменту відтворення в 1943 році прямо пропорційні силі і впливу Кремля, точніше – ступеня його зацікавленості у використанні «церковного чинника» в своїй зовнішній політиці.
В останні роки Кремль найактивніше намагався використовувати цей фактор для просування «руского міра» в інших країнах, а особливо – для «утримання» України. Але Константинопольський патріархат зумів перехопити ініціативу, давши на початку минулого року автокефалію Православній церкві України (ПЦУ). Незабаром цю автокефалію визнали державна церква Греції і найдавніший Олександрійський патріархат. РПЦ почала розривати з ними канонічне спілкування, створивши в світовому православ’ї загрозу нового глобального поділу на зразок розколу XI ст. на західне і східне християнство.
Саме в таких умовах в справу втрутився Кремль: він, судячи з усього, не зацікавлений в повній міжнародній ізоляції РПЦ, до якої рішуче рухається патріарх Кіріл.
У день народження Кіріла, 20 листопада минулого року, Владімір Путін прийняв Єрусалимського патріарха Феофіла, який приїхав до Москви, якому поки вдається зберігати спілкування як з Москвою, так і з Константинополем. Велика частина їх зустрічі пройшла за закритими дверима, але вже наступного дня, 21 листопада, в Храмі Христа Спасителя Феофіла нагородили солідною премією Фонду єдності православних народів. Він у відповідь пообіцяв зібрати в столиці Йорданії Аммані саміт предстоятелів Помісних Православних Церков для вирішення «українського питання» і пошуку шляхів примирення Московського і Константинопольського патріархатів. Наступні два місяці пішли на розсилку запрошень і листування з предстоятелями.
Цей час став моментом істини для Московського патріархату. Предстоятелі, в тому числі традиційно союзні Москві і вельми залежні від неї в фінансовому та політичному відносинах, почали один за іншим відмовлятися. Зрозуміло, першим обурився Константинопольський патріарх Варфоломій, який вважає скликання зустрічей предстоятелів своєю винятковою канонічної прерогативою. Заспокоювати його в Стамбул їздила представницька делегація Єрусалимського патріархату, яка, очевидно, дала Варфоломію гарантії, що «далі розмов» справа в Аммані не піде. Потім від участі у зустрічі відмовилися патріарх Олександрійський, архієпископи Афінський, Албанський, Кіпрський …
Слово «фіаско» зазвучало в найостанніші дні перед самітом, коли на нього відмовилися їхати патріарх Румунський і такі вірні в минулому союзники Москви, як патріархи Антіохійський (з резиденцією в Дамаску), Грузинський і Болгарський. У результаті в Аммані вдалося зібрати лише чотирьох предстоятелів (патріархів Єрусалимського, Московського і Сербського і митрополита нечисленної церкви Чеських земель і Словаччини), а Румунська і Польська церкви надіслали спостерігачів.
Мабуть, це ніяк не тягне на Всеправославний собор – адже всього в світовому православ’ї 15 автокефальних церков.
При цьому та ж РПЦ в 2016 році стверджувала, що, якщо на собор не приїжджає хоча б одна з них, його вже не можна вважати Всеправославним.
Кажуть, бачачи провал, патріарх Кіріл теж сумнівався, чи варто йому їхати в Амман. Але від зобов’язань, даних Владіміру Путіну, відмовлятися не можна. В умовах розпаду класичної структури світового православ’я РПЦ важливо утримати в сфері свого впливу хоча б Єрусалимський патріархат. Тисячі російських паломників відвідують святі місця Палестини, де РПЦ належать різні монастирі, храми та подвір’я, що фінансуються російською державою через Імператорське православне палестинське товариство, яке очолює Сєргєй Стєпашин.
Крім того, величезна фінансова допомога надається Росією безпосередньо Єрусалимській патріархії. Прямі трансляції «сходження Благодатного вогню» по російському телебаченню з наступною роздачею цього вогню у всіх храмах РПЦ в пасхальну ніч стали найважливішою «духовною скрєпою» режиму Путіна. Незважаючи на те що сам патріарх Феофіл і деякі богослови РПЦ заявляють про природне походження цього вогню, телебачення продовжує переконувати: він сходить безпосередньо з неба і тільки в істинну церкву, яка благословляє істинного богопоставленного правителя нашої православної батьківщини …
Якщо ж Єрусалимський патріархат допустить до участі в «сходженні Благодатного вогню» кліриків «розкольницької» ПЦУ, то вся ця нехитра аргументація впаде.
Слабке представництво зустрічі в Аммані – це ще одна дипломатична невдача «міністра закордонних справ» РПЦ митрополита Іларіона (Алфєєва), якого навіть в самій патріархії називають винуватцем втрати України і розриву з Константинополем. Щоб якось згладити негативний ефект, митрополит Іларіон пообіцяв в Аммані, що далі буде ціла «серія зустрічей», на які буде приїжджати все більше церков, – «до тих пір, поки ми не вирішимо проблеми» з Україною. Він також підкреслив, що Амман – це нова платформа «для обговорення нагальних питань церков», оскільки стара платформа на чолі з Константинополем «втратила своє значення». Правда, рахунок «4:11», продемонстрований предстоятелями, робить ці заяви не надто переконливими.
Зустріч в амманском готелі «Фейрмонт» проходила в обстановці демонстративної секретності. Уже напередодні, 25 лютого, йорданська поліція зняла з дахів прилеглих будинків російських журналістів, які мали намір вести репортажі. Протокольну зйомку заходу вела лише державна телекомпанія Йорданії. Під кінець зустрічі, після дискусії за участю єрархів та експертів предстоятелі пішли на 15-й поверх готелю, куди не пустили навіть перекладачів, і про щось пару годин домовлялися там. Нарешті, за підсумками зустрічі її учасники підписали вкрай обтічне комюніке, оприлюднене вже пізно вночі 27 лютого.
Цей документ в основному спрямований на вирішення внутрішніх проблем Єрусалимського патріархату. Його перша частина присвячена реверансам в сторону йорданського короля Абдалли II (він дав аудієнцію предстоятелям) і визнання гармонійного взаємини трьох релігій в «мультикультурному» Єрусалимі. Слабким докором у бік Константинополя можна вважати фразу комюніке про те, що надання автокефалії (ПЦУ? – ред) має відбуватися «на основі всеправославного консенсусу». Утримавшись від оцінок ПЦУ і церковної ситуації в Україні, учасники зустрічі лише закликали до «всеправославному діалогу».
Практично те ж саме вони висловили щодо права церкви Північної Македонії на автокефалію, а до влади Чорногорії звернулися із закликом дотримуватися «права власності». Завершується комюніке пропозицією Вселенському патріарху увійти в діалог і проханням до Єрусалимського патріарха молитися за мир. Навряд чи це той результат, на який розраховували в Москві …
***
Як водиться, в православному світі циркулює маса версій про «справжні причини» зустрічі, в різному ступені конспірологічних. Часто висловлюється припущення, що патріарх Феофіл, як грек, насправді «грає на стороні» свого співвітчизника патріарха Варфоломія, «досвідченим шляхом» демонструючи неспроможність претензій Москви. Ось, мовляв, пішли назустріч вашим проханням, скликали предстоятелів – але все одно мало хто приїхав, і ні на що це не вплинуло – доведеться вам йти на поступки … Але, швидше за все, патріарх Феофіл грає самостійну партію, намагаючись забезпечити найкращі умови виживання свого патріархату в геополітично складному регіоні, в іноконфесійному середовищі.
Для цього йому потрібно враховувати масу делікатних факторів, включаючи російсько-ізраїльські відносини, настрої в арабському світі, ну і, звичайно, інтереси грецьких церков. Швидше за все, Єрусалимський патріарх ставив на цій зустрічі перед собою локальні, конкретні цілі – зміцнення контактів з королем Йорданії і збереження фінансової підтримки з Росії. Якщо це так, то можна вважати, що зустріч пройшла цілком успішно.
