Неділя, 21 Квітня, 2024
Бiльше

    Церковна зустріч в Аммані: Довга погоня за Третім Римом

    Високого представницького рівня Москві добитися не вдалося, і «нарада» – абсолютно не буде «Всеправославною»

    Чи відбудеться ініційована Москвою зустріч в Йорданії, де Росія в особі РПЦ спробує оскаржити першість Вселенської патріархії і призупинити визнання Православної церкви України іншими церквами або спробувати піддати ревізії набуття Україною автокефалії?

    Навіть не знаю, яким століттям датувати проблему.

    Тому що вважати спробу Москви провести в лютому в Йорданії збори глав помісних церков і вирішити «всеправославну кризу» (так це трактує Москва) проблемою тільки цього року – не можна. Точно так само, як не можна вважати, що бажання продемонструвати і затвердити свою першість у православному світі пов’язано тільки з образою Москви на Вселенського патріарха, який заради подолання розколу допоміг створенню визнаної української церкви. Проблема – набагато глибша і древня.

    Скажімо так: РПЦ завжди вважала себе де факто головною в списку православних церков.

    Амман, Йорданія
    Амман, Йорданія

    Чисельність формально православного населення (хто там лічить «паству» шаманів, буддистів і мусульман), фінансова, адміністративна та «силова» держпідтримка, активна дипломатія, велика і не без успіху взаємодія з предстоятелями помісних церков. Це не те, що можна вважати силою авторитету, але, безумовно, – це авторитет сили, у всіх її еквівалентах. Не будемо давати оцінки. Заради справедливості зауважимо: незважаючи на ідеологію і згубний курс верхівки, – простота, любов, жертовність і смиренність в цій церкві теж є. Але повертаючись до сьогоднішнього дня. Росія своєю першістю завжди була не проти закріпити де-юре, точніше піддати сумніву деякі привілеї Вселенського патріарха.

    Останній раз вони спробували зробити це сім років тому рішенням синоду, що викликало дискусію, точніше спричинило вичерпну відповідьВселенської патріархії.

    Згодом РПЦ документ (по факту – безглузду і канонічно безпорадну претензію на першість) з офіційного сайту прибрала, але з ідейкою розлучитися ніяк не хотіла. Дуже хотілося бути першою. І тим більше, в українському питанні.Тому, що проблему Філарета за роки незалежності зняти не вдалося, зросла на той момент велика церква, Київський патріархат. З Україною щось треба було робити.

    До слова, пам’ятайте покаянного листа Філарета на собор РПЦ, який так обурив паству. Тільки недавно мені розповіли підгрунтя цієї історії. Один з агентів Кремля при почесному патріархові (він і зараз при ньому, забезпечує до нього доступ московських порадників) переконав його написати такий лист, кажучи, що Москва зніме анафему в той самий день проведення. Москва, зрозуміло, ніякої анафеми не зняла. (Є ще одна версія, що його покаянного листа і відсутність реакції РПЦ по-своєму прискорили реакцію Варфоломія, розв’язавши йому руки в розв’язанні українського питання). Але скандал вийшов. Правда метою цього листа і цієї московської ініціативи був не разовий скандал, а створення комісії, яка б багато, дуже багато років обговорювала питання – знімати чи не знімати з Філарета анафему, як інтегрувати тоді Київський патріархат в «світове православ’я».

    Ну, пам’ятаєте, як двостороння російсько-українська комісія з Чорноморського флоту в Криму, яка по чотири години обговорювала значення слова «інвентаризація»? Загалом, з церквою хотіли так само: очолити процес, щоб максимально затягнути і «заговорити» рішення.Подібні аналогії з минулого тут доречні, тому що цей самий інструмент Москва намагається використовувати, щоб затягнути визнання Православної церкви України, а якщо можна – піддати сумніву сам процес надання автокефалії на цій самій «нараді» в Аммані.

    Створіть комісію – проведіть нараду в Йорданії, почніть розмовляти, максимально відтягніть процес, в даному випадку – процес ходи ПЦУ, співслужіння з нею; зробити максимум, щоб історична подія стала, ну, епізодом, безглуздою причиною бійки «двох сестер», – це перша мета Москви. Друга – глибша. Поставити крапку в суперечці, хто має право збирати всеправославні якщо не собори, то наради. Це канонічна прерогатива Вселенського патріарха, але якщо у Москви вийшло б зробити це де-факто, то там можна і де-юре поборотися. Церква, насильством і грошима видаючи своє визнання і патріаршество, здатна і документи «підметушити», канони – для її верхівки – правила далеко на священні.

    Зараз видання, контрольовані Росією, пишуть куди пряміше: «У Стамбульського патріарха немає і ніколи не було влади світового «церковного лідера» і особливого положення «православного папи”. Сотні російських медіа транслюють такі месиджі.

    Що маємо на сьогоднішній день із зустріччю в Йорданії? Три церкви офіційно відмовилися від участі в ній. Елладська, Албанська і Кіпрська. Рішення Польської церкви – під питанням.

    Також очевидно, що поїдуть Сербія, Москва, Антіохія і власне формальний ініціатор зустрічі – Єрусалимський патріарх, це він в двадцятих числах листопада запропонував зустріч в Аммані. Він як раз в Москві був в цей час на 50-річчі чернечого постригу Кіріла.

    Приїхав блаженнійший патріарх Феофіл III – патріарха Кіріла привітати (50 років такої «аскези» і чернечого подвигу, є з чим), отримати щорічну міжнародну громадську премію за зміцнення єдності православних народів (до цього її вручали сербському патріарху) і заодно – запропонував зробити нараду, так би мовити в рамках зміцнення єдності. Ще буде чеський предстоятель, він «посаженнік на престол» Москви, саме скандальне предстоятельство останніх часів.

    Позиція інших церков поки не прозвучала.

    Поки зрозуміло, що нарада, навіть якщо воно пройде, не буде Всеправославною. Також очевидно, що високого представницького рівня Москві домогтися не вдалося. Чи буде, в разі проведення цих зборів, прийнятий документ носити якийсь обов’язковий характер? Ні звичайно. Чи будуть такі зустрічі Москви ( «а давайте поговоримо про Україну і«кризу» і створимо «дорожню карту», навіщо нам канони) регулярними? Ми не знаємо. Але навіть якщо так, серйозно нашкодити вони нам не можуть, українська автокефалія – доконаний факт, але такі ось «наради» – прекрасна можливість подивитися на себе чужими імперськими очима. І заодно – отримати прекрасний урок, точніше ілюстрацію: ось що буває з церквами, які дозволяють собі такий тісний союз з державою і забувають, що головний їх начальник – не Путін, а Христос.

    Лана Самохвалова, Київ

    Найсвіжіше

    Популярне