Середа, 17 Квітня, 2024
Бiльше

    Казус Філарета. Частина друга. Танці марнославства

    Опублікований текст – друга частина трилогії «Казус Філарета», присвяченій одній з найбільш впливових і суперечливих фігур новітньої української церковної історії. Перша частина тексту розповідає про боротьбу сценаріїв надання автокефалії – того, що лобіювався Філаретом, і розробленого в Константинополі. Нинішня, друга частина тексту повідомляє читачеві про негласну боротьбі, що розгорнулася навколо скликання об’єднавчого помісного Собору 15 грудня 2018 року. Найближчим часом буде опублікована також третя частина тексту, де автор проаналізує, наскільки реалістичним нинішній план Філарета – розколоти ПЦУ і «відродити» Київський Патріархат.

    Частина друга: Танці марнославства

    (Події та інтриги передсоборного періоду)

    Щоб дійти до точки «Томос», українському автокефальному руху потрібно було об’єднатися, залучаючи в інтеграційний процес:

    · Весь єпископат УПЦ КП;

    · Весь єпископат УАПЦ;

    · Про-автокефально налаштовану частину єпископату УПЦ МП.

    Завдання було складним, але його вдалося в цілому виконати. Більшість єрархів УПЦ МП підкреслено дистанціювалися від об’єднавчого процесу. «Об’єднатися з Філаретом? Ні, ми краще залишимося в РПЦ!» – заявляли вони. Однак позиція УПЦ МП вже не змогла зупинити хід історії. А остання, як завжди, внесла свої іронічні корективи в людські проекти і наміри. Єрархи УПЦ МП хотіли автокефалії статус колективного «прапороносця» російської ідеї в Україні. А Філарет … заявив про свій «вихід» з об’єднаної Церкви, вважаючи за краще другий по честі позиції в єрархії ПЦУ – першу позицію в іграшковій моделі «Київського Патріархату» (складанням і розфарбуванням якої він займається останні сім місяців).

    Томос і проблема «аграрного» єпископату

    Схема отримання автокефалії (про яку ми писали в попередній частині нашого тексту) в чималому ступені відповідала інтересам єпископату УПЦ МП. Вона надавала останньому історичний карт-бланш – можливість сформувати Помісну Церкву на основі УПЦ МП. І це при тому, що дана юрисдикція не мала будь-яких історичних заслуг перед ідеєю автокефалії. Більш того, протягом 27 років, що минули з моменту соборного прохання про повну канонічну незалежність на Соборі УПЦ (1-3.11.1991), не тільки нічого для автокефалії не робила, але і активно їй опиралася.

    12.10.2018 Вселенський Патріарх Варфоломій підписав лист на ім’я Предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Онуфрія, в якому йому офіційно повідомлялися останні рішення Синоду Вселенського Патріархату з українського церковного питання:

    · Одноголосне рішення про дарування в майбутньому Україні автокефалії (22.04.2018);

    · Синодальне рішення (11.10.2018) про відкликання листа патріарха Діонісія IV від 1686 року і головний канонічний наслідок, з цього наступний: до моменту остаточного формування української єрархії і виборів Предстоятеля, якому буде вручено Томос про автокефалію, «в Україні є вища канонічна влада , якої є Свята Велика Церква Христова [= Вселенський Патріархат], як це було з давнього часу»;

    · Прийняте на синодальному засіданні 11.10.2018 року рішення про «відновлення в архієрействі» глав УПЦ КП і УАПЦ (в документі вони названі «колишній Київський Філарет» і «колишній Львівський Макарій») згідно з поданими ними апеляцій. Вказуючи, що вищезгадані єрархи були «в повній мірі відновлені … в архієрействі, але не в своїх посадах і титулах”, Константинопольський патріарх просить митрополита Онуфрія і канонічно підпорядковану йому єрархію прийняти Філарета і Макарія, а також «інших з ними» (тобто клір і народ колишніх УПЦ КП і УАПЦ), в спілкування.

    Лист патріарха Варфоломія, фігурально висловлюючись, вибивав «канонічний ґрунт» з-під ніг у першого за честю єпископа Московського Патріархату в Україні. Документ був адресований «митрополиту Київському Онуфрію», але в його тексті Вселенський Патріарх повідомляє голові УПЦ МП, що звертається так по ікономії (= поблажливості), а після виборів Предстоятеля Української Церкви Собором кліриків і мирян «Ви не зможете еклезіологічно і канонічно носити титул митрополита Київського».

    За своїм змістом лист, втім, не було направлено проти митрополита Онуфрія. Навпаки, воно надавало йому унікальний історичний шанс. «Ми просимо Вас невідкладно і в дусі згоди і єдності взяти участь разом з Вашою єрархією в майбутньому установчому Соборі об’єднаної Української Православної Церкви для визначення її Предстоятеля», – писав Вселенський Патріарх голові УПЦ МП. Підкреслюючи при цьому, що митрополит Онуфрій може висунути на цьому Соборі свою кандидатуру в предстоятелі. Про те, що в такому разі Предстоятель УПЦ МП прогнозовано стане Предстоятелем об’єднаної Церкви, лист дипломатично замовчував. Але говорити про це і не було ніякої потреби: адже адресат не гірше Вселенського Патріарха знав, що в разі участі в об’єднавчому процесі перемога йому забезпечена «математично».

    Аналогічні листи отримали і глави УПЦ КП і УАПЦ. Однак, звертаючись до обох лідерів невизнаних світовим Православ’ям церковних структур, Вселенський Патріарх рекомендував їм утриматися від висунення своїх кандидатур на пост Предстоятеля об’єднаної Церкви. Це був винятковий історичний шанс для УПЦ МП. Прийнявши нові канонічні реалії, що виникають з останніх рішень константинопольського Синоду, митрополит Онуфрій та єрархія УПЦ МП могли перехопити історичну ініціативу в свої руки. «Вселенський Патріарх готовий надати Томос і дати його в руки Предстоятеля УПЦ, а ми відмовляємося від цього!» – коментував ситуацію в кінці жовтня 2018 митрополит Черкаський Софроній (Дмитрук).

    М’яч був на полі єпископату УПЦ МП. Однак, як сказав якось католицький вчений о. Патрік де Лобье, «головна проблема УПЦ – це “аграрний єпископат”» … Причому слово «аграрний» свідчить тут не про місце народження, а про особливий тип ментальності, – коли, зумівши піднятися по кар’єрних сходах в Церкві, носій високого церковного сану виявляється нездатним до аналогічної трансформації в інтелектуальній сфері. І залишається таким собі ментальним «обійстям села в місті», тобто Людиною з хуторянською мисленням і психологією …

    Свій історичний шанс на лідерство в процесі створення Помісної Православної Церкви в Україні митрополит Онуфрій і його єпископат … запечатали в конверт і відіслали за зворотною адресою. І це не фігуральний вислів. Саме таким чином перший за честю єпископ Московського Патріархату в Україні і вчинив. «Предстоятель УПЦ, ознайомившись зі змістом цього листа, поклав його в конверт і відправив поштою адресату тому, тобто в Стамбул», – писала про некоректний вчинок митрополита Онуфрія 08.12.2018 прес-служба УПЦ МП.

    Керівництво УПЦ МП від канонічної автокефалії відмовилося. Залишилося сподіватися на «помаранчеве лобі», як називали прихильників церковної незалежності в УПЦ московські журналісти після подій 2004 року. Значитися в «лобі» почесно, особливо якщо таке очолюється твоїм начальством. Тому за життя митрополита Володимира чимало його підлеглих – в тому числі і в єпископському сані – жартома і не тільки зараховували себе до автокефального «лобі» в УПЦ. Після смерті митрополита Володимира (2014 року) жарти єпископів про їхню причетність до «помаранчевого лобі» відразу ж припинилися. А в самій про-автокефальної групі залишився лише кістяк, тобто «права рука» покійного церковного лідера митрополит Олександр (Драбинко) та група патріотично налаштованих священиків і меценатів (більшість з них пізніше приєдналося до ПЦУ) …

    Автокефальні настрої серед єпископату УПЦ МП, звичайно ж, ми мали. Але ці настрої так і не визріли в щось структурно виражене. «Автокефалісти» в єпископаті УПЦ були і є в наявності досі, а про-автокефальної партії, як не було, так і немає. Чому? По-перше, після того як УПЦ МП очолив митрополит Онуфрій, в ній залишився дух козацької вольниці, що оселився там за його попередника. «Думай, що хочеш, живи, як знаєш, але, головне, грай за правилами, тобто залишайся в УПЦ і не критикуй публічно вище церковне керівництво». Погодьтеся, цей малий набір вимог складно назвати обтяжливим! По-друге, серед єпископату УПЦ не було критичної кількості єрархів, що володіють історичною інтуїцією і здатністю самостійно, опираючись панівній «партійній» тенденції, ухвалювати рішення. По-третє, серед про-автокефально налаштованих єпископів УПЦ МП не було і яскраво вираженого лідера. Автокефалізм митрополита Софронія вважався родом старечого дивацтва. А проти митрополитів Симеона (Шостацький) і Олександра (Драбинко) Москва вже давно вела гібридну війну, метою якої було не дати їм можливості сформувати «свою» партію в єпископаті.

    На момент об’єднавчого Собору (15.12.2018) в УПЦ було 87 єпископів – 53 правлячих (= єпископ, керуючий єпархією) і 34 вікарних (тобто не мають власної єпархії і допомагають в управлінні єпархіальному єпископові). Публічно звернення про автокефалію підтримали тільки два митрополита УПЦ МП з репутацією «бунтарів» – «столичний бунтар» Олександр (Драбинко) та «бунтар провінційний», голова Черкаської єпархії УПЦ Софроній (Дмитрук). Ще 10 єпископів, як ми вже писали раніше, написали індивідуальні прохання до Константинополя з проханням надати Українській Церкві автокефальний статус (індивідуальна, а не колективна форма прохання було обрано заради інформаційної безпеки самих підписантів, щоб в Москві завчасно не дізналися список «зрадників» російської церковної ідеї). Але тільки один з цієї десятки – митрополит Вінницький Симеон – не робив таємниці з того, що підтримує автокефальний проект.

    12 проти 75-ти – сумний розклад для справи митрополита Володимира, який сподівався на еволюційний автокефальний сценарій. Але ж мова йшла навіть не про участь в об’єднавчому Соборі. Потрібно було просто підписати короткий текст на ім’я Вселенського Патріарха з проханням про новий канонічний статус для Української Церкви. «Домовляйтеся з Москвою», – відповів митрополит Онуфрій главі держави на пропозицію увійти в об’єднавчий процес. «Домовляйтеся з Онуфрієм», – відповідали єпископи на місцях. І додавали довірчим пошепки, немов повідомляючи свого співрозмовника якийсь таємничий, доступний лише обраним, секрет: «Ніякого Томосу не буде! Москва вже про все домовилася з Константинополем».

    На 13.11.2018 була запланована зустріч Петра Порошенка з архієреями УПЦ МП. Більшість єпископів хотіли зустрітися з Президентом, щоб, як мінімум, отримати інформацію з перших рук. Однак «не першій, але і не другій» людині в єрархії Московського Патріархату в Україні – митрополиту Бориспільському Антонію (Паканичу) – вдалося технічно переграти ситуацію. За кілька годин до зустрічі, запланованої на другу годину дня в «Українському домі» (тобто на нейтральній території), керівництво УПЦ МП повідомило Адміністрації Президента, що вимагає провести її на власній території, тобто в резиденції митрополита Онуфрія. Команда Порошенко визнала таку вимогу некоректною (де-факто це був «виклик на килим»), і в результаті митрополиту Антонію вдалося зірвати зустріч: на неї прибули тільки три архієрея – митрополити Симеон (Шостацький) і Олександр (Драбинко), а також архієпископ Новокаховський Філарет (Звєрєв), причому останній прибув туди, як легко здогадатися, як негласний «спостерігач» від керівництва УПЦ МП.

    В результаті в об’єднавчому Соборі у Святій Софії взяли участь тільки два єпископи УПЦ МП – митрополити Олександр і Симеон. Софроній Черкаський не приїхав на Собор, пославшись на стан здоров’я. Однак пізніше стало зрозуміло, що, незважаючи на симпатії до автокефалії, розривати з РПЦ він психологічно не готовий. Аналогічною виявилася і позиція інших 8-ми підписантів. Підтримавши Томос «теоретично», в рамках індивідуальних прохань до Константинополя, вони з різних причин в роботі Собору не брали участь. У чому, без сумніву, мала місце історична заслуга перед єдністю УПЦ МП нардепа Андрія Деркача, якому (в форматі спецзнаній) вдалося знайти для них переконливі аргументи утриматися від зміни юрисдикції.

    Амбіції Філарета і їх наслідки

    Позиція єпископату УАПЦ виявилася цілком прогнозованою. Прихильники предстоятельства Філарета серед єпископів цієї Церкви були відсутні. Але в об’єднавчому процесі УАПЦ брала участь, до честі її Предстоятеля та єпископату, повністю. Чи не в якості «набору запчастин» (як хотілося б Філарету), а як цілісна церковна структура. На об’єднавчий Собор прибули всі єпископи УАПЦ, позиція яких виявилася консолідованою. Будучи категорично проти Філарета в якості глави нової, об’єднаної церковної структури, єпископат УАПЦ був згоден визнати будь-який інший вибір соборної більшості.

    Більш диференційованої виявилася позиція єпископату УПЦ КП. Як запевняв усіх Філарет, єпископи «його Церкви» навіть в страшному сні не можуть собі уявити, що їх Предстоятелем виявиться хтось інший. Але ситуація виявилася іншою. До Філарета дійсно ставилися з повагою, пам’ятаючи про його історичну роль в зміцненні автокефального руху. Але значна частина єпископату нудьгувала авторитаризмом Філарета, а його позиція – «або об’єднана Церква на чолі зі мною, або УПЦ КП виходить з об’єднавчого процесу» – зовсім не знаходила підтримки серед архієреїв. Пам’ятаючи про події липня 2008 року, коли Росії вдалося зірвати церковний проект Ющенка, єпископи КП поводилися вкрай обачно. «Втратити все заради одного» не хотів ніхто.

    У цій ситуації в делікатному становищі опинився «інтелектуальний штаб» Київської патріархії – Епіфаній (Думенко) і архієпископ Євстратій (Зоря). З одного боку, вони усвідомлювали свою історичну відповідальність і робили все можливе, щоб, завдяки Томосу, Українська Церква отримала канонічну автокефалію. З іншого – як довголітні і близькі співробітники Філарета зазначені єрархи намагалися послідовно захищати інтереси свого старого вчителя.

    Митрополит Епіфаній був лідером молодого покоління єпископів УПЦ КП, більшість з яких отримали освіту у відкритій в УПЦ КП в 1993 році Київській духовній академії. А його просування по єрархічній драбині і церковним постам свідчили, що Філарет нарешті визначився з кандидатурою наступника. Ставши єпископом в листопаді 2009 року, владика Епіфаній менш ніж через рік – в липні 2010 року – зайняв пост ректора Київської православної богословської академії. У січні 2012 архієпископ Епіфаній стає постійним членом Синоду. А через півтора року, в червні 2013, – митрополитом і патріаршим намісником, тобто офіційним наступником глави УПЦ КП.

    Не секрет, що в церковному середовищі існує така ж конкуренція, як і в інших структурах. У багатьох церковних структурах, як, наприклад, в РПЦ, де конкурують не стільки через ідей і програм, скільки заради доступу до необмеженого фінансового ресурсу, ця конкуренція носить досить жорсткий характер. УПЦ КП не жебракувала, але фінансового достатку тут теж ніколи не спостерігалося, внаслідок чого конкуренція в ній носила значно м’якший характер.

    У Передсоборний період конкуренція всередині єпископату КП погіршилася. По-перше, свої претензії на пост Предстоятеля об’єднаної Церкви до останнього не знімав сам Філарет. Своє право балотуватися на пост Предстоятеля він захищав навіть на самому Соборі. І це незважаючи на те, що раніше Філарет дав письмову обіцянку Вселенській Патріархії, що не висуватиме свою кандидатуру. «Відповідно до Вашого звернення, – писав глава УПЦ КП в конфіденційному листі на ім’я Вселенського Патріарха, – я прийняв рішення не висувати свою кандидатуру на Соборі для обрання Предстоятелем Української Православної Церкви». І відразу ж уточнював, що робить це на певних умовах: на посаду Предстоятеля рекомендувався митрополит Епіфаній, а за собою Філарет планував залишити титул «почесного патріарха» з правом головування на засіданнях Священного Синоду об’єднаної Церкви … По-друге, свого бажання стати Предстоятелем об’єднаної Української церкви не приховував впливовий і енергійний митрополит Михайло (Зінкевич), який останні 14 років очолював Волинську єпархію УПЦ КП.

    Ситуація досягла критичної точки напередодні Помісного об’єднавчого Собору. 13.12.2018 року відбувся Архієрейський Собор УПЦ КП, на якому було прийнято рішення про участь цієї структури в прийдешньому об’єднавчому Соборі, причому на тих умовах, які пропонувалися Константинополем (тобто не в Архієрейському Соборі, як того хотів Філарет, а в Соборі Помісному – за участю єпископату, кліриків і мирян). Обговорювалося на Архієрейському Соборі КП і «найголовніше» питання – про кандидатуру єдиного кандидата від КП на пост Предстоятеля. У роботі Собору взяли участь 42 архієрея. При цьому 34 з них за пропозицією Філарета підтримали кандидатуру митрополита Епіфанія. Решта 8 єпископів надали підтримку альтернативному кандидату – митрополиту Луцькому Михайлу. Але Філарет не був би собою, якби він до останнього моменту не залишав собі можливості вибору – висуватися самому або висунути кандидатуру митрополита Епіфанія. Тому, за відомостями що заслуговують на довіру, офіційних паперів про єдиного кандидата від КП на руках у Філарета було два. В одному з них вказувалося ім’я митрополита Епіфанія, а в іншому … ім’я самого Філарета …

    У журналістських колах курсували чутки про те, що митрополитів Епіфанія і Михайла нібито лобіюють різні політичні сили … Разом з тим, надана митрополиту Михаїлу підтримка багато в чому пояснювалася не політичними факторами, а ситуацією всередині самої УПЦ КП. З одного боку, тут грали роль особисті симпатії: вибираючи між митрополитами Епіфанієм і Михайлом, архієреї КП керувалися звичайною людською логікою, тобто віддавали перевагу тому, кого краще знали. З іншого – тут знову-таки негласно був присутній фактор Філарета. Глави Церков обираються шляхом голосування. Але не на 4-5 років, подібно лідерам демократичних держав, а довічно. Тому в церковному середовищі, а тим більше – в єпископаті, не прийнято кидати виклик Предстоятелю. Особливо якщо цей Предстоятель сконцентрував в своїх руках величезну владу і може без будь-яких пояснень відправити тебе «на спокій за станом здоров’я» на найближчому засіданні Синоду …

    Філарет отримав повноту влади в УПЦ КП після смерті патріарха Володимира (Романюка), в 1995 році. І з тих пір фактично одноосібно керував цією церковною структурою протягом 23 років. Чи варто говорити, що збереження лояльності до Філарета було умовою виживання в структурі, яка ним очолювалася? Хтось робив це цілком щиро, розуміючи, що працює поруч з фігурою історичного масштабу, у якій є чому навчитися. А хтось – пристосовуючись до сформованих обставин … В результаті, дізнавшись, що Константинополь наполегливо «не рекомендував» главі УПЦ КП балотуватися в предстоятелі, частина єпископів з полегшенням зітхнула.

    Ці «зітхнувші» і були серед тих, хто наполягав на кандидатурі владики Михаїла. Митрополит Епіфаній підходив на роль Предстоятеля за цілою низкою критеріїв. Він добре освічений, знає новогрецьку і, що важливо, зарекомендував себе «командним гравцем», вміючи правильно розподіляти повноваження і працювати в команді з обдарованими, талановитими людьми (якість, на жаль, рідко властиве пострадянському типу керівника). І все ж, з точки зору частини архієреїв КП, у нього була своя «фатальна вада» – надмірна довіра до свого вчителя – Філарета.

    Поширенню цієї думки сприяв і сам лідер КП, який протягом багатьох місяців перед Собором марнував «своїм» і «чужим» меседж про те, що навіть якщо Предстоятелем об’єднаної Церкви стане митрополит Епіфаній, то всі владні повноваження залишаться у «почесного патріарха». Схема розподілу повноважень, яку намагався нав’язати єпископам КП і об’єднаної Церкви в цілому Філарет, виглядала таким чином. «Почесному патріарху» відводилися права канонічної та літургійної першості: він повинен був головувати на Синодах і Архієрейських Соборах, а також користуватися першістю честі під час спільних богослужінь. Для чого в об’єднаній Церкві навіть пропонувалося ввести особливу посаду / титул «прототронія» (= першо-престольніка).

    Що ж стосується митрополита Епіфанія, то його роль в цій схемі зводилася до того, щоб бути Предстоятелем для «зовнішніх», тобто для Константинополя та інших Церков світового Православ’я … А стати повноцінним главою Церкви він міг лише після смерті «почесного патріарха» і «прототронія». Схема мала дотепний характер, однак входила в протиріччя з канонічної традицією, розмиваючи статус Предстоятеля ПЦУ як першого за честю єпископа (див. 34-е правило святих апостолів: «Єпископам всякого народу належить знати першого в них та визнати його як главу, і нічого, що перевищує їх влада не творити без його міркування … »). Суперечила така управлінська модель і побажанням Константинополя, а також позиції УАПЦ і єпископів УПЦ МП, які брали участь в об’єднавчому процесі.

    У цій ситуації і зійшла зірка митрополита Михайла, який не побоявся відрито опонувати Філарету. Причому головними аргументами на користь Луцького митрополита стали його цілеспрямованість і вольовий характер, спираючись на які, як сподівалися його прихильники, владиці Михайлу вдасться в майбутньому відстояти свої повноваження від посягань владного старця.

    Статут як інструмент десовєтизації

    Поки Філарет розробляв сценарії, як зберегти свою владу в об’єднаній Церкві, в Константинополі думали про її майбутнє … Розуміли важливість подолання радянської спадщини в Церкві і на Банковій, де державним «уповноваженим з Томосу» був Ростислав Павленко – політолог і інтелектуал, без енергії якого український автокефальний проект міг би і не відбутися.

    На Фанарі і на Банковій розуміли: після видання Томосу РПЦ буде робити все можливе, щоб українська автокефалія історично не відбулася. Використовуючи для цього всі доступні інструменти – від інформаційної війни та інспірації розколів усередині ПЦУ до спроби розколоти світове Православ’я. У цій ситуації потрібно було не тільки домогтися об’єднання різних груп в православному єпископаті України, а й допомогти ПЦУ стати центром тяжіння для церковного більшості.

    Текст Томосу в той час був уже в цілому розроблений. Але головною метою цього документа було визначити статус Православної Церкви України в структурі світового Православ’я. А Фанар хотів ще допомогти Українській Церкві виробити канонічну модель управління. Або, кажучи світською мовою, дати українським єрархам, кліру і мирянам якісь базові «правила гри». Правила, дотримуючись яких, вони могли б не тільки безконфліктно об’єднатися на Соборі, а й створити нову, європейську модель церковного життя – модель, яка б якісно відрізнялася від пострадянської …

    Теза про соборний устрій автокефальної Української Церкви був присутній вже в тексті Томосу, де сказано, що Блаженніший Митрополит Київський і всієї України «є і головою Священного Синоду, який щорічно скликається з архієреїв, яких запрошують по черзі по їх старшинством, з числа тих, чиї єпархії перебувають в географічних межах України». Але важливо було, щоб соборність не тільки декларувалася, але й була захищена в ПЦУ інституційно – за допомогою конкретних канонічних механізмів.

    З цією метою був розроблений документ, який регламентує канонічний лад ПЦУ, – проект її Статуту. Написаний цей документ був грецькими вченими-каноністами – професорами Власієм Фідасом і Костянтином Деліконстантісом. В основу документа було покладено канонічний Статут Елладської Православної Церкви. А його головним, історичним досягненням було створення такої моделі церковного управління, в якій був би максимально відображений один з найдавніших принципів церковного життя – соборність (= колегіальність в управлінні Церквою).

    За радянських часів діяльність Православної Церкви жорстким чином контролювалася КДБ. А її статутні документи були такої ж формальністю, як і брежнєвська Конституція. Незалежно від того, що було записано в її Статуті, всі важливі рішення по РПЦ реально приймалися не в Чистому провулку, а на Луб’янці. З падінням комуністичного режиму РПЦ отримала обмежений (гібридний) суверенітет. Однак навіть цю малу «дозу» свободи єрархи Московського Патріархату зуміли звернути на шкоду. Прикладом цього може служити церковна адміністративна реформа патріарха Кіріла. Про людське око патріархом було сказано чимало модних слів про «соборність», більше того, з його ініціативи були навіть створені її (соборності) інституційні симулякри (= підробки) – Міжсоборна присутність і Вища церковна рада. Однак на справі РПЦ патріарха Кіріла – це структура, що нагадує КПРС або ЛДПР Володимира Жириновського, тобто структура недемократичного, вождистського типу …

    Створити повний аналог РПЦ в Україні до сих пір нікому не вдавалося. І справа не в тому, що глави УПЦ КП, УАПЦ чи УПЦ МП були природженими демократами. В Україні просто інший менталітет. Метою Філарета, втім, і не було створення аналога кірілівської РПЦ. Він лише хотів, щоб церква (я навмисне пишу зараз це слово з маленької літери) залишалася такою, якою він її звик бачити, тобто (пост) радянською. З безправними мирянами, дисциплінованою армією священиків, керованої єпископським корпусом, і головне – харизматичним вождем на чолі (в ролі якого Філарет, ясна річ, бачив виключно самого себе).

    Свою місію Фанар бачив в зворотному. Там, звичайно ж, були проти закріпити в Томосі і Статуті особливий канонічний зв’язок між Києвом і Константинополем (як це, втім, має місце і в інших новітніх автокефалії, дарованих Вселенським Патріархатом, – починаючи з автокефалії Елладської Церкви (1850)). Але свою головну історичну задачу Фанар бачив в іншому. Там хотіли, щоб в Україні, нарешті, зжила себе радянська церковна епоха, тобто стався перелом, в результаті якого Українська Церква відбулася б як явище європейського Православ’я. УПЦ обох Патріархатів втілювали в своєму устрої «президентську» церковну «республіку». А підготовлений грецькими каноністами проект Статуту стверджував ПЦУ як «республіку парламентську», в якій би спостерігався «мінімум особистої влади і максимум влади колективної» (архімандрит Кирило (Говорун)).

    Проект Статуту припускав відому «соборноправність», тобто владу Собору / Соборів. Таких Соборів проект Статуту ПЦУ припускав три:

    · Збори кліру і мирян;

    · Священний Архієрейський Собор;

    · Річний Священний Синод.

    Збори кліру і мирян – це орган, сформований з усіх архієреїв і делегованих на нього єпархіальними зборами кліриків і мирян. Саме цей Собор є елекційним, тобто обирає простою більшістю голосів з трьох кандидатів митрополита Київського.

    Священний Архієрейський Собор – це, по суті, головний орган управління Церквою, що складається з усіх правлячих архієреїв. До компетенції даного Собору віднесено більшість питань управління – від канонічного нагляду за діями архієреїв до визначення відносин з іншими християнськими Церквами та державою. При цьому, як зауважив вже цитований нами о. Кирило (Говорун), відповідно до Статуту, роль Київського митрополита в роботі Архієрейського Собору «більше схожа в ньому на роль спікера в парламенті – модерування дискусії» (Елладська модель).

    Річний Синод – щось на кшталт «виконкому» при Архієрейському Соборі. Формується на ротаційній основі, повністю оновлюючись раз на рік (в дві черги). Аналогічний орган управління в РПЦ – Священний Синод. Однак, російська синодальна модель менш демократична і, скоріше, профанує соборність, ніж її втілює (на ротаційній основі туди потрапляє лише ⅓ учасників, а решта ⅔ є «постійними членами Синоду» за посадою).

    Проект Статуту Філарету, м’яко кажучи, не сподобався. Адже соборність була для нього порожнім словом. Протягом усього життя у Філарета практично не було друзів ні серед єпископату, ні серед духовенства. Рівні йому за впливом і сану сприймалися ним як конкуренти. А підлеглих потрібно було «тримати на належній відстані» … Грала свою роль і інформація про кліриків, що стікала до Філарета з різних джерел – від скарг віруючих до відомостей, отриманих від радянських державних структур, включаючи КДБ. В результаті в свідомості Філарета жива людина часто ототожнювався зі своєю «особистою справою» (читай: компроматом). При цьому останній часто носив напіввигаданий, а то і цілком міфологічний характер – знаючи, що Філарет завзятий «колекціонер компромату», цим користувалися, і в результаті чутки і домисли отримували статус «перевіреної інформації». В результаті чого мало не всі єпископи в свідомості Філарета перетворювалися в таємних грішників. Соборність? Дати можливість, щоб Церквою «керували заблудлі вівці»? ..

    «Філаретівщіна» – презирливо іменували спікери РПЦ автокефальний рух після 1992 року, коли до нього приєднався колишній Предстоятель УПЦ. Але якщо навіть визнати, що таке історичне явище існувало, то днем ​​його офіційної кончини став день, коли проект Статуту був погоджений спеціальною комісією, що складається з представників Константинополя і трьох церковних груп, що об’єднуються. У Статут було внесено кілька змін. Зокрема, в нього додали тимчасовий інститут «постійних членів» Синоду для колишнього глави УПЦ КП, Предстоятеля УАПЦ і старшого за хіротонією єпископа УПЦ МП, який візьме участь в Соборі (= митрополита Вінницького Симеона). Однак «коригування під місцевість» не змінила головною закладеної в Статут ідеї: «Вся влада – Соборам!»

    Новий Статут став інструментом дерадянізації церковного життя. Звичайно, якби Бог попустив зайняти пост Предстоятеля об’єднаної Церкви Філарету, то, отримавши Томос, він, швидше за все, запечатав б «грецький Статут» в конверт і відправив його «за зворотною адресою» – в Константинополь. І цей жест по-своєму був логічний. Адже бути церковним диктатором в рамках здійсненої грецькими каноністами «парламентської реформи» було вже неможливо. А бути демократичним церковним лідером 90-річний Філарет просто не хотів, та й банально не вмів.

    Протоєрей Православної церкви України Богдан Гулямов, LB.ua

    Найсвіжіше

    Популярне