Про Максаківський Спасо-Преображенський монастир у Чернігівській області розказує “Чернігівщина туристична”.
Монастир розташований на лівому березі Старої Десни, у яку впадає річка Лош. У давнину тут було домонгольське городище. Неподалік – один із задеснянських хуторів. Кажуть, колись давно Десна розливалася настільки широко, що обитель перетворювалася на острів-фортецю.
Максаківський Спасо-Преображенський монастир – це унікальний об’єкт Сіверщини. Він був місцем декількох історичних подій й серцем релігійно-культурного, торговельного та військового життя регіону. За тутешніми переказами, Богдан Хмельницький загубив поблизу свою булаву, а один із ченців – сховав незліченні скарби. Що з цього правда, а що вигадка – історія приховала.
За переказами монастир був створений ченцями у XVI столітті, в розбудові якого сприяв Адам Кисель відомий діяч того часу. На той час монастир був православним, що робило його унікальним, тоді як більшість інших стали уніатськими.
Життя монастирського містечка поступово втягнулося в економічне середовище регіону – за ним було закріплено сусідні села Пагорби, Ядутин, Прачі, Високе, Красностав, Максаки, отримавши також визнання в релігійній сфері – 1776 року обитель стала притулком колишнього патріарха Константинополя Серафима ІІ. З’явилася велика бібліотека.
Історики мають у своєму розпорядженні різні документи, які докладно розповідають про життя і традиції того часу. Це і гетьманські універсали, що підтверджують права монастиря, і грошові розписки селян, і купчі заможних міщан.
1820 року у монастирі сталася велика пожежа. Внаслідок відновлювальних робіт собор позбувся барокових бань, отримавши нові, у стилі класицизму. Також до собору з західного боку було прибудовано притвор. Так після пожежі та відновлення монастиря обитель змінила свій статус, а саме з 1829 року монастир став жіночим і діяв під назвою: Максаківський Свято-Троїцький монастир.
У 1920-х рр. монастир закрили. 1922 року Сосницьке управління народної освіти видало розпорядження про взяття на облік і під охорону художньо-історичних цінностей обителі. Однак це не врятувало пам’ятки: протягом 1930-1950-х рр. більшість споруд – собор, трапезна церква – були сильно зруйновані.
До сьогодні збереглися лише залишки оборонних мурів, будинок ігумені та корпуси келій, а також дзвіниця без завершення.
Дзвіниця. Це те, що нині приваблює туриста. Це одна (а можливо, і єдина) з найстаріших дзвіниць Лівобережжя. За підрахунками фахівців, вона була побудована в 60-70 рр. XVII століття. Пізніше її перебудовували кілька разів – міняли верхній ярус і добудовували нове підбання з куполом. Нині дзвіниці бракує одного поверху. Цікаво, що фортечні мури були побудовані пізніше і зв’язки із дзвіницею у них немає. Ще одна особливість кріпосної стіни – відсутність кутових веж.
Цікавий факт:
У монастирі знайшов свій останній прихисток (і скоріше за всього закінчив свій земний шлях) менський сотник – Гнат Васильович Сахновський.
