На тлі війни та політичних торгів навколо «церковного питання» — українське православ’я ризикує опинитись у черговій пастці: коли церковну проблематику зводять до політичних інструментів.
Orthodox Times опублікував докладний аналіз про те, чому саме зараз, без затягування, Вселенський Патріархат має право, обовʼязок та інструменти втрутитися в ситуацію і повернути дискусію в рамки церковного права та канонічних механізмів.
Матеріал пропонує один із можливих кроків — тимчасовий Екзархат для тієї частини УПЦ, яка готова вийти з канонічної підпорядкованості Москві, але з певних причин не готова відразу приєднатися до ПЦУ. Без порушення Томосу. Без політичного тиску. І без ризику зацементувати розділення українського правослявʼя.
Нижче — переклад основного тексту Orthodox Times:
Якщо Вселенський Патріархат не втрутиться оперативно, ситуація в Україні ризикує стати пішаком у політичних іграх. Не порушуючи Томос про автокефалію та без зайвих конфліктів, Вселенський Патріархат міг би посередничити у остаточному вирішенні церковної кризи в Україні, створивши тимчасовий Екзархат для тієї частини пастви Митрополита Онуфрія, яка бажає остаточно розірвати зв’язки з Москвою, але відмовляється приєднатися до офіційно визнаної Церкви країни.
Українське церковне питання є точкою розколу всередині Православної Церкви і потребує не політичних гасел, а радше церковного розсуду Вселенського Патріархату, який несе відповідальність за збереження єдності Православної Церкви. Йдеться не про надання переваги одній місцевій стороні над іншою, а про відповідальність Патріархату зберігати єдність там, де можливості місцевих механізмів виявляються недостатніми або перестали функціонувати.
Тут природно виникає ідея тимчасового Екзархату під «омофором» Вселенського Патріархату, призначеного для тієї частини Української Православної Церкви, яка визнає Митрополита Онуфрія своїм Предстоятелем, готова припинити канонічне підпорядкування Москві, але з об’єктивних причин поки що не може приєднатися до Православної Церкви України.
Такий тимчасовий Екзархат міг би стати засобом припинення процесуального протистояння, не створюючи конкуренції з існуючою Автокефальною Церквою в Україні та не переглядаючи умови, викладені в наданому Томосі, а шляхом застосування встановлених церковних канонів, у ситуації, коли неупереджений арбітр зобов’язаний діяти з метою відновлення чіткого еклезіологічного порядку.
Ризик політичного втручання замість вирішення через церковні канони
В останні роки стало очевидним, що внутрішні тертя в українському православ’ї підживлюються взаємною недовірою, а місцеві конфлікти щодо церков та парафій множаться швидше, ніж справжні точки порозуміння. Законом 3894 українська держава чинить тиск на Українську Православну Церкву (під керівництвом Митрополита Онуфрія), щоб вона розірвала зв’язки з Московським Патріархатом, фактично намагаючись вирішити церковне питання політичними засобами. Ця структура також виявляється зручною для зовнішніх акторів.
Під час мирних переговорів, спрямованих на припинення війни, Росія просуває ідею надання «особливого статусу» структурі, підпорядкованій Московському Патріархату. Легко припустити, що такі положення можна було б включити до остаточних умов будь-яких мирних угод. Однак ці політичні формули не вирішують церковну проблему, а радше зберігають паралельні церковні структури на невизначений термін.
Якщо Вселенський Патріархат не запропонує власного канонічно обґрунтованого рішення, виникне спокуса замінити церковне зцілення політичними домовленостями. Саме цього слід уникати, і забезпечення цього є не лише правом, але й пастирським обов’язком Вселенського Патріархату.
Після Томосу про автокефалію: повна автокефалія досягнута, але єдність залишається недосяжною
Великий Собор 2018 року у Києві об’єднав частину православних вірян в Україні, які згодом отримали Томос про автокефалію. Це створило умови для подолання розділення: одні вийшли з розколу та утворили Автокефальну Помісну Церкву, інші ж, відкинувши запрошення та залишившись під керівництвом Московського Патріархату, втратили певні права, але продовжили бути духовенством Православної Церкви, залишаючись активними в Україні.
Тим, хто отримав Томос, було доручено місію об’єднання українського православ’я, проте обрані методи часто суперечили духу християнської етики та православної еклезіології. Автокефалія досягнута і є незворотною, але єдність ще не реалізована. Тому Вселенський Патріархат тепер має виконати свою місію: сприяти єдності Православної Церкви в Україні.
Канонічне право як інструмент Вселенського Патріархату
Вселенський Патріархат покликаний захищати єдність щоразу, коли їй загрожує небезпека. У православній традиції для цього існують чіткі механізми, прерогативи Вселенського Престолу: право розглядати апеляції до Патріархату та служити найвищим церковним судом, право остаточної апеляції (екклітос), а також право встановлювати ставропігії та екзархати (особливо в Україні). Ці прерогативи не нав’язують іноземну владу, але забезпечують неупереджений розгляд та пастирський нагляд там, де місцеві засоби вичерпані.
Ці механізми були встановлені та підтверджені як у сучасних основоположних документах Церкви, так і держави. Томос про автокефалію для України зберіг право на звернення до Вселенського Патріарха та чітко передбачав використання вищезазначених інструментів, прийняття звернень та створення Ставропігії та Екзархатів. Статути нової церковної структури в Україні визнають пріоритет Томосу та процедури звернення до Матері-Церкви — Вселенського Патріархату. Більше того, угода між Україною та Вселенським Патріархатом закріплює на державному рівні положення, що складають основу Томосу.
Отже, навіть з формальної точки зору, створення тимчасового Екзархату не ставить під сумнів остаточний акт автокефалії, а радше сприяє його повному впровадженню за складних обставин.
Природа та мета Тимчасового Екзархату
Суть запропонованого вирішення проблеми проста: Екзархат слугуватиме перехідним простором для тих, хто бажає добровільно вийти з Московського Патріархату, тих, хто готовий остаточно розірвати зв’язки з Москвою, але з об’єктивних, особистих чи історичних причин не може визнати владу Митрополита Епіфанія.
Мета зрозуміла: по-перше, досягти теоретичної єдності (взаємне визнання та примирення) та практичної єдності (євхаристичне причастя), а згодом встановити інституційну єдність в межах Українського православ’я.
Цей Екзархат мав би здійснювати пастирський нагляд, забезпечувати церковну дисципліну, гармонізувати освітні стандарти, переглядати статути, регулювати співпрацю в служінні там, де це не викликає конфліктів, та поступово загоювати давні рани.
Запропонований Екзархат не задуманий як постійна структура, а як тимчасова, структура, яка припинить своє існування після виконання своєї місії.
Переваги для вірян, Української держави та всього православного світу
Такий крок не применшить нікого. Ті, хто вже готовий до об’єднання, продовжать свій шлях. Ті, кому потрібен час і гарантії, отримають їх без ризику опинитися «в розколі» чи «під переслідуванням», стати об’єктом політичного торгу чи безрозсудних церковних санкцій.
Для держави це означатиме менше конфліктів та прозорі процеси без втручання у складні еклезіологічні питання, що покращить імідж України перед міжнародними моніторинговими органами, які контролюють релігійну свободу в усьому світі.
Вже висловлювалися занепокоєння щодо України, і спостерігалася негативна тенденція. У звітах USCIRF за 2024 рік було підкреслено ризики непропорційного застосування закону в сфері релігійної свободи, тоді як Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини у грудні 2024 року розкритикувало певні законодавчі зміни як такі, що потенційно встановлюють надмірні обмеження, закликаючи Україну привести свою правову практику у відповідність до міжнародних стандартів.
Таким чином, така ініціатива принесла б велику користь світовому православ’ю та самому Вселенському Патріархату. По-перше, вона значно зменшила б шкідливі дебати та поляризацію, що виникли навколо української автокефалії. Водночас вона послабила б зусилля Москви підірвати верховенство Вселенського Престолу.
Принцип «відсутності примусу» як передумова взаємної довіри
У 2018 році, зокрема в комюніке Священного Синоду від 11 жовтня, було чітко наголошено на неприпустимості насильства та примусу в регулюванні церковного життя в Україні. Скрізь, де адміністративний тиск замінює пастирське керівництво, результатом є формальні «переведення», що розділяють громади, частини яких продовжують існувати окремо та перетворюються на непримиренних супротивників.
Там, де панують поспіх і стигматизація, виникають рани, які спонукають деяких людей до певної форми «опору».
Все це має бути виключено з процесу. Запропонований екзархат, навпаки, зберігає особисту гідність усіх сторін і повертає процес до рамок, у яких єдиним справжнім мірилом успіху є не статистичний зиск, а відновлення спільноти віри та життя.
Чому потрібно діяти зараз: відповідальність та наслідки зволікання
Зволікання з вирішенням українського церковного питання створює ризики, які згодом буде набагато складніше, або навіть неможливо, вирішити. Якщо проблему не вирішувати на церковній основі, вона неминуче буде вирішена за принципом політичної доцільності. У такому разі «спеціальні статуси», нав’язані з метою інструменталізації Церкви, можуть увічнювати розкол на десятиліття.
Такий результат зашкодить усьому світовому Православ’ю: він послабить взаємну довіру між Церквами, спричинить внутрішні розбіжності всередині Стародавніх Патріархатів та Автокефальних Церков, підірве прерогативи та авторитет Вселенського Патріархату та обмежить можливість скликання Всеправославних зібрань.
Найголовніше, це залишить напризволяще тисячі вірян, які готові вийти з-під впливу Москви, але бояться втратити свою церковну легітимність.
Вселенський Патріархат завжди діяв у таких ситуаціях і повинен діяти зараз не як сторона конфлікту, а як охоронець єдності та порядку на службі миру.
Технічна основа для впровадження без політизації
Технічно це можна зробити обережно та просто. Вселенський Патріарх визначить принципи тимчасового Екзархату: добровільність участі, часові рамки, правила взаємодії з уже існуючою помісною Церквою в Україні, механізми еклезіологічного та дисциплінарного нагляду, а також правила вирішення майнових питань виключно правовими засобами.
Для початку, для тих, хто вже готовий розірвати зв’язки з Московським Патріархатом, можна було б створити пілотні структури під безпосереднім керівництвом зі статусом тимчасових ставропігійних установ. Пізніше більше єпархій зі своїми адміністративними структурами могли б претендувати на статус Екзархату. У міру дозрівання взаємної довіри буде розроблено план інтеграції — не на папері, а на основі реального сопричастя. Коли необхідні критерії будуть виконані, Екзархат завершить свою місію, а єдність набуде інституційної форми.
Ця пропозиція не ставить під сумнів те, що вже досягнуто, і не переносить церковне питання на політичний рівень. Натомість вона повертає політику на її належне місце: гарантувати умови безпеки та повагу до свободи совісті без прямого втручання держави у справи Церкви.
Найголовніше, що це унеможливлює експлуатацію релігії та Церкви. Це не породжує «переможців чи переможених», а створює спільний простір, де зникає потреба в «спеціальних домовленостях» та хаотичних угодах, що ігнорують еклезіологію та Священні канони.
Єдність — це не технічний акт, а стан Тіла Церкви. Її не можна досягти поспіхом чи тиском. Але до неї можна наблизитися, коли Вселенський Престол візьме на себе відповідальність діяти як Перший серед рівних (Протос) — не через наказ, а через розсудливість; не через силу, а через мир; не через виключення, а через турботу, яка зближує всі сторони.
Тимчасовий Екзархат – це виважений, але рішучий крок у цьому напрямку. Якщо його буде здійснено сьогодні, то завтра ми будемо менше говорити про «статуси» і більше про спільну Чашу. Саме такого служіння світ очікує сьогодні від Вселенського Патріархату, служіння, яке зберігає єдність не в теорії, а в житті.
