“Заповідь любові – пріоритет для українців у часи війни. У своїй недільній проповіді митрополит Епіфаній наголосив на актуальності заповіді любові саме зараз, коли в Україні точиться повномасштабна війна.
Далі повний текст проповіді Предстоятеля ПЦУ:
Притча про милосердного самарянина, яку ми нині чуємо з читання Євангелія, нагадує нам щонайменше про три речі, які кожному християнину слід твердо пам’ятати і які слід втілювати у своєму житті.
Перша з них – нагадування про заповідь любові, як найвищу і найголовнішу. Виконання цієї заповіді відкриває людині шлях до життя вічного. І навпаки: як свідчить апостол Іоан Богослов, «хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов» (1 Ін. 4:8).
Однак слід підкреслити, що заповідь любові має дві нерозривно пов’язаних між собою складових, на які вказує Спаситель: це любов до Бога і любов до ближнього, як до самого себе. Тут ми маємо звернути особливу увагу саме на такий порядок. А саме, що любов до Бога стоїть на першому місці. Чому так? Бо вона є джерелом любові до ближнього і надає цій останній правдивого сенсу і значення.
Часто серед людей є певне нерозуміння значення слів Писання про любов, або навіть і свідоме їхнє викривлення для виправдання гріхів.
Той же апостол Іоан свідчить: «Бог є любов, i хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог у ньому» (1 Ін. 4:16). Однак ці слова зовсім не означають, що всяке почуття і всяка дія, яким серед людей дають іменування «любов», насправді мають божественне походження і Господнє благословення.
Зажерливого і скупого називають грошолюбним. Але хіба грошолюбство – чеснота? Зовсім ні, навпаки, вона є одним з важких і найбільш поширених гріхів проти справжньої любові до ближнього. Любов до багатства і грошей стоїть на перешкоді милосердю і ділам праведним.
П’яниця любить вино, горілку чи інші подібні напої. Але хіба це справді є та любов, якої навчає Господь?
Людина гордовита і егоїстична любить саму себе. Але хіба Божественне одкровення не засуджує таку любов не просто як гріх, а як його першоджерело, бо від гордості Денниця впав і став сатаною?
Розпусник віддається плотським насолодам, як це робив блудний син із притчі. Але хіба заповідь Божа ясно і прямо не забороняє перелюб і розпусту, називаючи їх гріхом?
На цих та багатьох інших подібних прикладах ми можемо переконатися, що не все те, що люди називають любов’ю, насправді нею є.
Тому Господь не просто заповідає нам любов, але дає більш розлоге і конкретне витлумачення, вказуючи, що на першому місці для нас повинна бути любов до Бога. Саме у світлі цієї любові, у світлі відданості Господу, у світлі Його заповідей ми можемо відрізнити правдиву любов від омани, розрізнити праведність та гріх.
«Якщо любите Мене, – говорить Спаситель до нас – то дотримуйтесь Моїх заповідей» (Ін. 14:15) Так само навчає і апостол Іоан Богослов, кажучи: «Це є любов до Бога, щоб ми дотримувалися заповідей Його; i заповіді Його не тяжкі» (1 Ін. 5:3). Отже, все, що суперечить заповідям Божим, не є істинною любов’ю, але є гріхом, який приховує себе, користуючись одним іменем любові, але порушуючи її сутність.
Навчаючи любити Бога, Спаситель також навчає любити ближнього, як ми любимо самих себе. Адже наш ближній є образом Божим, є нашим братом чи сестрою, улюбленою дитиною Божою. Тому все, що ми робимо доброго або злого щодо наших ближніх, Господь, як про це сказано в Писанні у розповіді про кінець світу і Страшний суд, приймає як зроблене щодо Нього Самого.
Любов має дві сторони – внутрішню і зовнішню. Як почуття вона залишається невидимою. Але коли любов справді існує, вона обов’язково виявляється в ділах. І одним з таких, заповіданих нам, діл любові до Бога є любов до ближнього, яка виявляється, зокрема, і у справах милосердя.
Бог є дух невидимий. А ближній наш – людина видима, з плоті й крові. Тому хоча любов до Бога, як було вже сказано раніше, справедливо поставлена на перше місце, однак перевірити її справжність можливо через любов до ближнього. Так нас навчає і апостол Іоан, засвідчивши у своєму посланні: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20).
І тут ми переходимо до другої істини, яку християнам слід твердо пам’ятати, а саме – хто є наш ближній. Адже саме таке питання поставив законник, бажаючи виправдати себе. Хто є наш ближній? Чи це лише людина, пов’язана з нами родинним зв’язком? Чи це людина одного з нами національного походження? Однієї віри? Чи це лише та людина, яка нам відома і яка знає нас?
Господь через притчу, над якою ми сьогодні розмірковуємо, вказує, що ближній наш – це всяка людина, яка трапилася нам на життєвому шляху. Ані родинні зв’язки, ані мова, національність, релігійне сповідання чи будь-що інше, що розрізняє людей у світі цьому, не є підставою, щоби людину не вважати своїм ближнім.
Господь не вимагає від нас нездійсненного. Зараз людей у світі живе вісім мільярдів, і більшість з них для нас є невідомими, з ким ми ніколи не перетнемося на життєвій дорозі. Тому Бог не вимагає від нас неможливого, щоби ми любили тих, кого не знаємо і не бачимо. Але кого знаємо, кого бачимо, з ким взаємодіємо в нашому житті, тобто тих, хто є близько до нас – до них ми повинні виявляти любов, бо це є наші ближні.
Третя істина, якої навчає нас євангельська притча – це важливість чесноти милосердя. Природа милосердя – це жертовна любов. І виявляється воно не за приписом чи з обов’язку, але саме як внутрішнє добровільне спонукання. І цим милосердя відрізняється від інших видів любові.
Батьки зобов’язані любити своїх дітей, а діти – любити батьків, і це накладає на них взаємний обов’язок піклування. Так само чоловік і дружина мають обов’язок любити одне одного.
А милосердя – це вияв любові не з обов’язку, а лише тому, що хтось потребує нашої уваги, підтримки, допомоги, хоча, можливо і не заслуговує на них. Самарянин, який побачив пораненого розбійниками, не був зобов’язаний піклуватися про нього. Бо ця людина для нього була чужа – він не був ані його родичем, ані навіть знайомим, це людина іншого релігійного сповідання та національної належності. Але саме тому, що між подорожнім самарянином і постраждалим від розбійників не було ніякого зовнішнього зв’язку, окрім одного, що обидва вони є люди, діти Божі, – великою є чеснота милосердя, яку самарянин виявив.
Він не мав підстав очікувати від пораненого винагороди за турботу. Навіть більше – сам він заплатив власнику заїжджого двору за опіку пораненим. Він не очікував і вдячності, яку поранений міг і не виявити до нього, як до чужинця. Але у своєму вчинку він керувався «золотим правилом»: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6:31). Він поставив себе на місце пораненого, адже і на нього могли напасти розбійники і він сам міг опинитися у такому скрутному становищі. Чи хотів би він, щоби про нього попіклувалися, щоби йому допомогли? Звісно, що так. Тож він, маючи спонуканням любов до ближнього, виявив до нього милосердя і через діла показав, як слід чинити. А через притчу, в якій Христос подає нам для наслідування образ милосердного самарянина, Бог навчає і кожного з нас бути милосердними і виявляти діяльну любов до всіх, хто її потребує.
Тож, дорогі брати і сестри, завершуючи наші міркування над притчею, покладімо собі на серце три речі, про які щойно було сказано. Першою є любов до Бога і до ближнього, як головна Божа заповідь, виконання якої відкриває нам двері до вічного блаженного життя. Друга річ – що ближнім нашим, якого Господь заповідає любити, є всяка людина, яка трапляється нам на життєвому шляху. І третя річ – що чеснота милосердя, тобто безвідплатної, жертовної любові, є важливою складовою християнського життя і кожному, в міру можливого, слід плекати її в собі.
Амінь.
