В ексклюзивному інтерв’ю “Духовному Фронту України” архімандрит Онуфрій, який перейшов з УПЦ (МП) до ПЦУ, розповідає про маніпуляції з боку Московського патріархату та недостатню відповідальність їхньої єрархії. Ці фактори стали ключовим поштовхом до вирішального кроку – переходу до Православної Церкви України. У своїх пошуках відповідей він переконався, що правда лежить на боці нової української Церкви.
Скажіть, будь ласка, як ви прийшли до того, що ви стали священником, монахом і яке ваше духовне життя?
До священства я прийшов, мабуть, змалечку. Я ходив до церкви і це була така дитяча мрія – стати священником. Вже в семінарії я зрозумів, що я хочу стати саме монахом, а сам родом із Донецька. Там ходив до церкви і потім поступив в Одеську духовну семінарію, яку закінчив. Після неї вчився в Санкт-Петербурзькій духовній академії. Постриг і рукопокладання мене звершено було в Санкт-Петербурзі при академії. Потім повернувся в Україну. Був насельником Свято-Успенського чоловічого монастиря м. Одеси.
Це вже був 2017-й, вже йшла війна. Я був в Успенському монастирі, а потім, за два роки до того, як я перейшов у ПЦУ, мене перевели з Успенського монастиря в Пантелеймонівський монастир міста Одеси, де виконував обов’язки благочинного монастиря.
Весь цей період перебування в Україні, вже коли була створена Помісна Православна Церква України, коли був наданий Томос патріархом Варфоломієм, думки були. Бажав чи не бажав, але замислювався над цим. Ставив собі питання, на які згодом шукав відповіді. Особливо ці питання були актуальні, коли зі сторони Московського патріархату їх задають щодо єрархії Православної Церкви України. І коли ти вже знаходиш відповіді на ці питання, то ти розумієш, що це якесь маніпулювання з боку Московського патріархату в Україні. Тому що відповіді дуже часто лежать зверху і їх дуже довго шукати не треба. І були ці такі думки і постійно це все збільшувалось.
А також на перехід в Православну Церкву України більш всьому посприяв Московський патріархат і знаходячись там всередині…
Саме УПЦ (МП)?
УПЦ Московського патріархату. Знаходячись там всередині, ти розумієш, що ті питання, які вони ставлять до ПЦУ, в першу чергу, їм потрібно було ставити до себе. Ось. А коли вони вводять своїх вірян в оману, питають щось про єрархію, про Томос…але самі не дуже часто відповідають на ці питання.
Як братія монастиря сприйняла ваше рішення перейти до ПЦУ? Ви їм попереднього сказали, що будете переходити?
З напруженням. Хтось мене зрозумів. Хтось навпаки сприйняв це категорично, з прокляттями, з прокльонами. Мій перехід був в період Великого посту, тому там такі були стихири з великого четверга, мені писали…: «Іуда, раб, льстєц» і так далі. Хтось навпаки – спокійно.
Багато не тільки братії (монастиря, – ред.), але і духовенство після мого переходу, вони дзвонять, пишуть і запитують: «Як?». Тобто, треба розуміти тих, хто там знаходиться. Особливо давно.
В них, дуже такі установки, що тут з’їдять. Тут ти будеш нікому не потрібен. Тут тебе будуть гнобити. Тобто перше питання від одного священника, який мене набрав після переходу: «А с тєбя всє награди снялі?». Ну ось такий стереотип навіть кліру Московського патріархату в Україні.
І коли мене запитують: «А може ти жалкуєш? Чи не жалкуєш? А може в тебе є така думка, що колись ти повернешся в Московський патріархат?». Коли мене спитали, чи жалкую я, я кажу: «Жалкую. Жалкую, що я так довго зволікав з цим рішенням. Що все думав, думав, як це буде».
Ви були благочинним монастиря, а тут ви просто єромонах. Трошки по церковній кар’єрі, можна сказати, пішли вниз?
Так, адміністративної діяльності поки ніякої.
Послух тут вам, якийсь назначили?
Поки що ні.
І як вам тут в монастирі?
Дуже подобається в монастирі. Знову ж таки. В Московському патріархаті в усіх уявлення про монастирі ПЦУ, що це – «такі гуртожитки для нежонатого духовенства, в яких немає ніякого духовного життя. Ніякої строгості нема…Все дуже в такому запущеному стані. Все дуже погано і насправді ніяких монахів в ПЦУ нема». Я можу свідчити, що монаше життя в Православної Церкви України є. Воно живе, доволі цікаво подивитись…
Порівняти. Чим відрізняється монаше життя…
Порівняти. Так. Знаєте, я навіть не про монаше життя. Те, що я відчув, знаходячись тут, просто на богослужінні. З предстоятелем (ПЦУ, – ред.), з намісником (архиєпископом Агапітом, – ред.), з братією, з духовенством, яке співслужить тут в Михайлівському монастирі. Тут є якась, якщо можна так сказати свобода. Тобто нема такого, якогось напруження у вівтарі, при архієрейському богослужінні. Хоча тут перед тобою стоїть предстоятель Церкви. Так і якщо взяти там не те, що Кіріла в Москві, Онуфрія, чи місцевих правлячих архієреїв, то напруження, нерви у духовенства, вони набагато більше витрачаються.
Тут ти спокійно маєш можливість молитись.
А не думати про якісь протоколи.
А не думати про те, куди ти станеш. Чи можна, чи ні. Чи так ти зробив, чи не так ти зробив. До когось звернутись? А можна до нього звернутись з цим чи іншим питанням, чи не можна? І так далі. По-простіше. Більше відчувається Церква, любов, якесь християнське відношення один до одного.
Після переходу до ПЦУ, ваше духовне життя змінилось?
Молитовне правило в мене залишилось те, що і було з моменту мого постригу і прийняття чернецтва. Чи змінилось, якось моє духовне життя, я поки не можу сказати. Але воно стало спокійніше.
Мир на душі?
Так. Я зрозумів, що я тут знаходжусь там, де я повинен бути.
На своєму місці?
Так. Тобто не так, що займаєшся двоєдушністю. Ти там знаходишся, а розумом, думками, в іншому місці. Тут все ж таки, в якомусь мирі такому.
Ваше спілкування із парафіянами зберігається?
Деякі парафіяни, деякі люди з ким я спілкувався, авжеж…я їх також розумію, бо 30 років їм вливали у вуха одне – вони відвернулись, нажаль.
А деякі продовжили спілкування, навпаки питають: «Чому ви так вирішили»? Тобто я їм пояснюю свою позицію, вони дослуховуються.
Є така жіночка, яка спочатку не сприймала, відійшла. Потім, через іншу жіночку, яка продовжила спілкуватись зі мною і та їй вже мої аргументи подала в зрозумілій формі і вона нещодавно мені зателефонувала і відновила спілкування.
Процес відбувається…
Так.
З братією Києво-Печерської лаври ви контактуєте? Які в них настрої?
Вони чекають…
Чого?
Ждуни… (сміється)
Хто, що чекає… Хто чекає того моменту, коли їх нарешті виселять, тому що вони, хто адекватний, вони розуміють, що рано чи пізно, все ж таки це відбудеться, а хто більш такий зашорений, як то кажуть, то можливо чекають і Росію. Хтось просто не розуміє, що відбувається. І їм здається, що вони залишаться в Лаврі.
Я часто чую таку риторику, навіть від архиєреїв УПЦ (МП), що це «гоніння, якби на Христа». Хоча, з іншого боку, ми знаємо, що є окремі випадки колабораціоністської діяльності і СБУ діє в таких рамках законних, що воно переслідує саме тих людей, які мають причетність і зв’язки з росією і працюють на неї. Водночас вони кажуть, що це все «переслідування Христа» і так далі. Як в цій ситуації бути? Держава з однієї сторони не може закривати на це все очі, а УПЦ (МП) продовжує говорити про «Гоніння на Христа».
Так. Продовжує таку політику.
Як це змінити?
В них є така, як кажуть, установка. Вони заміняють Христа, чи то патріархом Кірілом, чи то митрополитом Онуфрієм, чи місцевими архиєреями, яких викликають на допити.
Культ особистості?
Так. І заміняють саме Христа, заміняють саме Церкву. І чомусь подають це парафіянам і взагалі всім, що виклик на допит того чи іншого єрарха є викликом на допит самого Господа Ісуса Христа. Ось. Але ж ми бачимо все те, що відбувається в УПЦ (МП, – ред.).
Ми ж всі бачимо, як проукраїнських священників, чи священників, які перейшли до ПЦУ, заборона йде в служінні за дві-три години, але є цілі митрополити-колаборанти, котрі з росіянами поїхали в Росію, але чомусь їм дали відпускні грамоти, ніби вони писали якісь прохання.
Ігнорування йде їхніх злочинів.
Так. Вони і далі служать. І також ми бачимо, що багато священників, які підозрюються в колабораціонізмі і на деяких вже є доказова база про те, що вони співпрацювали з росіянами, але ніяких церковних прещеній (заборон, – ред.), нічого такого нема.
Чому? Це ж по суті гріх проти ближнього. Підтримка злочинів.
Це не мені треба питання ставити, а до синоду Московського патріархату в Україні.
Парафіяни УПЦ (МП) кожного разу очікують щось від Синоду. Якихось заяв, але нічого не відбувається. Ставлять нових єпископів, переміщають ігуменів, вікаріїв.
27 травня, минулого року відбувся цей доленосний Собор. Одні кажуть, що це автокефалія, «відстаньте від нас. Ми незалежна Церква». А з іншого боку Климент (Вечеря) каже, що «Ми автокефалії не проголошували, бо якби ми її проголосили, то був би розкол». Це виглядає збоку, як якесь лукавство.
Це і є лукавство. Це є брехня. Обманювання людей, які проукраїнськи налаштовані і які ніяк не налаштовані. Тобто вони кажуть, що вони не з РПЦ, але і не автокефальні. А як так?
Вони не в розколі з РПЦ але…
Так. Мені задавав таке питання, один мій знайомий священник і я йому кажу… Він так наполягає, що УПЦ (МП, – ред.) – це незалежна автокефальна церква, що вони відійшли від Московського патріархату і тому він не розуміє, чому «ганєнія». Я задав йому одне питання: «Хто з інших предстоятелів автокефальних православних Церков, хоча б один, на великому вході (урочистий момент під час Божественної Літургії, – ред.) поминає митрополита Онуфрія, як рівного собі?». Ніхто.
І УПЦ (МП, – ред.) загнали себе в такий глухий кут, з якого навряд чи вони виберуться. Тому, що навіть, якби вони проголосили автокефалію і навіть, якщо вони б розіслали ці мирні грамоти, то навряд чи були якісь відповіді. Бо є Церкви, які вже визнали Православну Церкву України і вони не будуть вже визнавати ще одну автокефалію. А ті Церкви православні, які знаходяться, так сказати в фарватері російської православної Церкви, вони не визнають, бо російська Церква не визнає.
Тобто їх не визнає ніхто.
З іншого боку, якщо автокефальні Церкви визнають, то вони ставлять під сумнів власний Томос про автокефалію, який виданий Вселенським патріархатом.
Так.
ПЦУ в єднанні із Вселенським патріархатом, а Вселенський патріархат з Румунською Церквою, а Румунська Церква в єднанні з РПЦ. Тому виходить що всі Церкви в єднанні через інші.
Якесь канонічне безглуздя у свідомості, як єрархії, так і духовенства, парафіян, що РПЦ, що УПЦ (МП), бо вони все одно знаходяться в спілкуванні з ПЦУ.
Через інші Церкви?
Так. Ви ж подивіться, навіть був такий указ Кіріла, що парафіянам Російської православної Церкви дозволяється приймати участь у таїнствах у російському Свято-Пантелеймоновому монастирі на Афоні, який знаходиться у Вселенському Патріархаті. Але через те, що там стоїть слово «російський»…
Тобто якісь подвійні стандарти. Інші 19 монастирів гори Афон і в них правлячий архиєрей Константинопольський, Вселенський патріарх Варфоломій. Так і в російського Пантелеймонівського чоловічого монастиря правлячий архиєрей Вселенський патріарх Варфоломій. Але ж такі подвійні стандарти.
Як з Елладською Церквою, вони взагалі почали ділити по митрополіях, єпархіях і так далі. Між собою в будь-якому разі єпископи, митрополити спілкуються.
Діалог між УПЦ МП і ПЦУ. Він зараз, здається, зайшов у глухий кут, через те, що УПЦ (МП) не визнає священства ПЦУ. Як на вашу думку це можна зрушити з мертвої точки, щоби одні одних визнавали і почався хоч якийсь діалог, а не просто: «Ви миряни, ви ніхто, а ми канонічні, супер правильні».
На жаль, я не бачу зараз якогось прагнення від єрархії УПЦ (МП), – ред.), бо там дуже єрархічна Церква. Тобто там нема якогось волевиявлення парафіян самих. Там є волевиявлення єрархії і якщо вона щось запроваджує, то потім парафіяни повинні це підтримати. Тому, для того, щоб почати діалог, треба бажати його почати. Але ми бачимо, що саме єрархія не бажає.
Знизу священників багато розуміють, що рано чи пізно, цей діалог потрібно починати і взагалі цей діалог потрібний як ніколи. Зараз суспільство показало таке єднання по всій Україні. Тобто нема вже ніяких східняків, західняків і так далі. Зараз всі єдині, всі українці, українська потужна нація. Тобто на такому прикладі. А Церква не бажає.
Виходить, що Грецька Церква, чи Вселенський Патріархат ближче до українців ніж брати з УПЦ, які не хочуть єднання
Так.
І вони ж досі не скасували всі ці рішення про розрив із патріархом Варфоломієм і про продовження поминання патріарха Кіріла. Вони ж досі його поминають?
Так. Митрополит Онуфрій його поминає. Вони зробили таку хитру штучку, що він його поминає серед інших предстоятелів, але ще цікаво те, що Диптих (список православних автокефальних Церков, – ред.), то московський. Тобто Онуфрій поминає всіх предстоятелів за Московським диптихом. Тобто ось така ремарочка.
У кожній єпархії є парафії, на яких продовжили поминати патріарха Кіріла і знов таки, правлячі архиєреї нічого не роблять, щоб припинити це. Я знаю випадки, що за те, що священник поминав Кіріла, його просто перевели на іншу парафію, де його поставили настоятелем і він з’явився вже з розв’язаними руками і він може вже поминати хоч на кожній єктенії.
Ви кажете, що рух за об’єднання має йти саме з єрархії, бо УПЦ (МП) єрархічна Церква…
Для УПЦ (МП, – ред.) так. Нажаль там ніхто голос звичайного народу, парафіян не буде чути.
Я знаю, що митрополит УПЦ (МП) у Львові Філарет, наче як звертався, чи говорив про те, що треба звертатись до Вселенського Патріархату і священник Андрій Пінчук, який заборонений зараз в служінні, теж цю ініціативу підносив серед духовенства.
І серед духовенства були навіть підписанти, які навіть писали листа до патріарха Варфоломія, щоби була організація суду пентархії над Кірілом. Знову ж таки, це йде знизу, а єрархія максимально, як вона це може, вона це просто тормозить.
Тобто митрополита УПЦ (МП) у Львові у цій думці не підтримує, чи боїться, чи ігнорує його слова?
Я не знаю, як там справи з львівським митрополитом, але маємо те, що маємо. Бо ніхто за рік повномасштабної війни, ніхто ніяких кроків не робив, окрім Феофанії, яка ні до чого не привела…
ПЦУ зараз перейшла на новий календар. Чи стане це якоюсь додатковою перешкодою для єднання з УПЦ (МП)?
З боку ПЦУ, я гадаю, що ні. Бо предстоятель сказав, що перехід – це добровільно. І в нас є такий термін, коли спокійно парафії і навіть монастирі в єпархії можуть обирати самі, будуть вони на Новоюліанському календарі, або на Юліанському календарі. Тобто для всіх є можливість як вони бажають. Це для того, щоб уникнути тих старостильних розколів, які були в Греції і в Румунії.
Ви ж бачите, як приподносять цю новину проУПЦ-шні телеграм-канали, сайти, що «ПЦУ переходить на католицький календар». Люди забувають сказати, що багато православних Церков, ще століття назад перейшли на новоюліанський календар і що на юліанському календарі, на старому календарі, залишилось не так багато Церков.
Російська, Сербська, Грузинська, Єрусалимська. То зрозуміло, бо вони знаходяться і служать в одних і тих же церквах де служить Західна Церква і тобто вони не зможуть одночасно служити на те чи інше свято в одному храмі, так як і побудовано на якомусь біблійному місці. Але всі інші Церкви, вже століття на новому календарі.
І на останок, щоб ви сказали тим братам із УПЦ (МП), які вагаються як їм діяти?
Не боятись. Перше. Бо багато хто із священства УПЦ (МП) на кухні з іншими священниками це (об’єднання, – ред.) обговорюють, але на загал вони це не виносять. Бо вони бачать того ж отця Андрія Пінчука, якого за його критику Синоду і єрархії Московського патріархату в Україні – заборонили.
Тому не боятись виходити шукати того єднання і розуміти, що рано чи пізно воно відбудеться. І історія дасть свою оцінку і я думаю, що оцінка буде явно не на користь московської Церкви в Україні.
До речі, вас у заборону дали?
Аякже. При тому, що заборона, в якій немає жодного посилання на канонічне правило, ані на апостольське правило. Просто текст, який я поганий і все. Ну до того моменту я вже знаходився в юрисдикції Православної Церкви України.
Розмовляв священник ПЦУ Іван Петрущак.
