РПЦ і надалі вважає УПЦ ( що в єдності з Московським патріархатом) своєю частиною та заперечує територіальну цілісність України. На це вказує аналіз нещодавно ухвалених документів та рішень Синоду РПЦ. Про це каже у своєму блозі релігієзнавець Дмитро Горєвой.
Наприкінці 2022 року, 29 грудня, відбулося підсумкове засідання Синоду РПЦ. Підводячи риску перед кінцем року, там було ухвалено низку рішень, які завуальовано демонструють справжню позицію Моспатріархії щодо України та УПЦ (МП). Ці рішення вкрай важливіші за заяви чи коментарі речників, адже це документи.
Слова спікерів завжди можна “списати” на їхню власну позицію, але обов’язковими для виконання є саме ухвалені рішення.
Заперечення кордонів України
Почнемо з того, що вже можна ствердно, апелюючи до документів, стверджувати, що в РПЦ не визнають територіальної цілісності України.
Де-факто, вони це робили задовго до анексії Криму, ухвалюючи у 90-ті декларації “Всемирного русского народа”, що “русские люди” є розділеною нацією у світі (маючи на увазі постання нових незалежних держав колишнього СРСР), які мають право на самовизначення, тобто на возз’єднання з Росією.
Але тоді це були дуже загальні та абстрактні заяви.
Зараз же ми прямо читаємо в журналі Священного Синоду РПЦ №125, що РПЦ надає гуманітарну допомогу “…біженцям із Донбасу, Херсонської та Запорізької областей, з України…”. Тобто Донбас, Херсонщина, Запоріжжя, не кажучи вже про Крим, не є, на думку Московського патріархату, частинами України. До 2022 року вони собі не дозволяли такого, вони завжди писали про єпархії УПЦ (МП). А тут таке свідоме виокремлення демонструє повну узгодженість із путінськими планами анексії.
Церковна анексія
Ще раніше 2022 року відбулася церковна анексія Москвою трьох єпархій у Криму та однієї на Донбасі – Ровенківсько-Свердловської (Луганська область). З боку очільника УПЦ (МП), в якого, вважайте, “віджали” до тисячі парафій, не було жодного публічного заперечення. Хоча агресивна інформаційна кампанія щодо тисячі громад, які перейшли до Православної церкви України (ПЦУ) триває вже вісім років. І тут одне з двох – або митрополит УПЦ (МП) Онуфрій підтримує цю анексію, або він не вважає перехід частини своїх єпархій під пряме підпорядкування патріарха РПЦ Кирила якоюсь зміною статусу. Тобто це все одно лишається одна і та сама церква – Московський патріархат. А отже, або Онуфрій колаборант, або визнає себе частиною РПЦ. Третього не існує.
Саме загарбання українських єпархій у Москві обґрунтовують тим, що начебто між Києвом та цими єпархіями “немає можливості постійного сполучення”. Однак це цинічна брехня, адже сучасні засоби дистанційного зв’язку давно вже використовуються і в самій РПЦ. Під час пандемії коронавірусу патріарх Кирило, який дуже переживав за власне здоров’я, проводив засідання Синоду онлайн. І неможливість сполучення чи зібрання не означала необхідність розпаду РПЦ на окремі єпархії.
Так ось, після завершення церковної анексії, усі справи Кримських єпархій вже навіть де-юре вирішуються у Москві.
Так, у журналі Священного Синоду РПЦ №145 мова йде про призначення нового ректора Таврійської семінарії у Сімферополі. Такі рішення має право ухвалювати Синод УПЦ (МП), але аж ніяк не Синод РПЦ. Це і є та сумнозвісна “незалежність та самостійність в управлінні”, на якій постійно наголошують в Онуфрія. Але де-факто і вона не працює, адже рішення, що стосуються Кримських єпархій ухвалюють не в Києві, а у Москві.
“Ваші попи – наші попи”
Ще одним красномовним свідченням належності УПЦ (МП) до РПЦ є постійне включення кліриків першої до різноманітних комісій чи робочих груп останньої.
Свіжий приклад: внесення до складу Видавничої Ради РПЦ протоієрея Володимира Савельєва з Видавничої Ради УПЦ (МП).
Сам Савельєв у коментарях під постом журналістки Соні Кошкіної стверджує, що не знав про його залучення і категорично протестує проти цього. Це вже не перший такий випадок.
Восени, 13 жовтня, Синод РПЦ вже залучав до комісії з діалогу зі старообрядцями митрополита Тульчинського (Вінничанина) Іонафана та архімандрита Ахіллу, намісника старообрядного монастиря у Києві. Заперечень з їхнього боку я не пригадую.
Ну, і нарешті, сам митрополит УПЦ (МП) Онуфрій публічно не звертався до Моспатріархії з вимогою виключити його зі складу Синоду РПЦ.
З точки зору церковного права таке залучення кліриків свідчить про те, що вони входять до складу РПЦ. Бо якби УПЦ (МП) була окремою і дійсно незалежною церквою, тоді б священників так активно не включали до внутрішніх робочих груп РПЦ, бо це б була зовсім інша юрисдикція.
Наприклад Москва самовільно не розпоряджається кліриками Грузинської, Болгарської чи Сербської церков.
За канонами питання співслужіння чи будь-якої іншої активності священників вирішується на рівні предстоятелів після письмового погодження, за офіційними запитами. В цій конкретній ситуації цього не було, а отже священники УПЦ (МП) є священниками РПЦ.
“Африканські пригоди”
У Москві також відповіли на позбавлення сану їхнього представника в Африці – “митрополита” Леоніда. Там довга передісторія, суть якої в тому, що після визнання ПЦУ Олександрійським патріархом, Кирило почав мститися. Вони відправили до Африки, яка є канонічною територією Олександрії, своїх представників і почали перекуповувати місцевих священників.
Це порушувало цілу низку канонів і Леоніда позбавили сану. В Москві це визнали недійсним, мовляв, заборона кліриків іншої церкви є перевищенням повноважень.
І це виглядає логічним, якщо…. ти погано вчив канонічне право. Адже в православ’ї воно прецедентне, по типу того, як в США. І відповідні прецеденти були ще за часів Вселенських соборів, на чому наголошує богослов о. Кирило Говорун. А отже давня Олександрійська церква таки має право позбавити сану представника РПЦ за вторгнення на свою канонічну територію.
Сигнали, на які треба реагувати
Усі ці рішення насправді є певними сигналами, які формуватимуть православну адженду на наступні кілька років.
По-перше, в Москві не визнають і не визнаватимуть незалежності УПЦ (МП).
По-друге, Онуфрій не буде цьому пручатися, а вдаватиме, що все і так добре, і нічого більше не треба. Ситуація гібридності в середовищі МП схоже заходить у максимальне піке.
По-третє, РПЦ продовжує курс на від’єднання себе від світового православ’я та перетворення на своєрідну етноконфесійну спільноту. Таку собі церкву одного народу.
І чим глибше паде російський режим після поразки у війні з Україною, тим менше шансів у цієї церкви залишитися інтернаціональною чи універсальною. А тому у виборі між такими етноконфесійними спільнотами, як Англіканська та Вірменська церкви, РПЦ все більше тяжітиме до останньої.
І врешті решт перетвориться на церкву росіян, а не церкву російської імперії.
