Підіймати українську церкву на Харківщині галичанин владика Митрофан (Володимир Бутинський) прибув десять років тому.
На той час у регіоні було всього чотири парафії УПЦ Київського патріархату, тому ця єпархія вважалася найменшою за масштабом і найскладнішою за рівнем проблем.
Дякуючи Богу і старанню подвижників архієпископа, число приходів тут зросло до 35, де вірою та правдою служать 45 священників.
Багато хто з них наразі перебуває у війську в статусі капеланів, надаючи нашим захисникам духовну підтримку.
За словами владики, війна змінила світогляд багатьох жителів регіону, тому вони легко перейшли на новий церковний календар.
У результаті храми істинної української церкви на Різдво і Йордан були переповнені.
До речі, позаминулого року заради експерименту в Харкові святкову службу правили і 25 грудня, і 7 січня. Парафіян прийшла фактично однакова кількість.
Але після офіційного об’єднання ПЦУ з цивілізованим християнським світом харківці зробили остаточний вибір.
Про теперішнє духовне життя регіону архієпископ Харківський та Слобожанський ПЦУ Митрофан розповів в інтерв’ю «Харківському пресклубу», передає Україна Молода.
«Ходив по руїнах і зумів забрати звідти лише дві вцілілі речі»
— Владико, єпархія ПЦУ постійно збільшується за рахунок нових приходів. Це результат вашої духовно-ідейної роботи чи наслідки повномасштабного вторгнення росії?
— Ми дуже миролюбна церква. Ми не закликаємо ні до політики, ні до агресії, а лише до миру. Агітацію за перехід теж не ведемо. Кожна людина має право на вибір. Коли переходять до нас, то з радістю приймаємо всіх і не запитуємо, чому це ви вчора були в російській церкві, а сьогодні вже тут?
Дякуємо Богу за те, що вони все ж таки зрозуміли, що ПЦУ — українська церква, яка молиться за українську армію, державу і народ. Особливо зміна світогляду добре відчувається на деокупованих територіях. Там люди на власні очі побачили, що таке «русскій мір» і чим займалося їхнє духовенство. Після звільнення нова парафія у нас відкрилася у Балаклії та в кількох селах.
— Культові споруди в регіоні дуже постраждали?
— Так, звичайно. Уявіть собі, ці сатаністи знищили чимало не лише наших, а й своїх храмів, що зайвий раз підкреслює рівень їхньої «духовності». По Харкову в нас було пошкоджено вісім церков. Ми звернулися з проханням до мерії, і нам допомогли прошити вікна.
А ось у Руських Тишках росіяни повністю розбомбили новісінький храм. Йому лише п’ять років. Я їздив туди. Ходив по руїнах і зумів забрати звідти лише дві вцілілі речі — пошкоджене блюдце від дискуса і архангела Михаїла, який стояв на семисвічнику.
Блюдце ми залишили собі для того, щоб у майбутньому показувати, що таке «русскій мір». Тобто показати те, як нас наші сусіди хочуть з любов’ю прийняти у свої обійми, встромляючи у спину гострий ніж.
А архангела Михаїла як речовий доказ злочинів окупантів — передали Вселенському патріарху. Знищили бузувіри і древній храм на території військової частини, збудований у 1885 році. Дві війни вистояв, а третю ні, бо цього разу окупанти закидали його авіабомбами.
«Зброя капелана — духовне слово»
— Сьогодні в Україні вже офіційно діє інститут капеланства. Багато ваших священників прийняли військову присягу. Якою ви бачите свою місію? Що розповідаєте нашим захисникам на передовій?
— З власного досвіду можу сказати, що у нашій роботі є велика потреба, бо війна йде важко, зростає озлоблення. Солдат не може командирові розповісти все, що у нього накипіло на душі. Якось до мене підійшов військовий і щиро розповів про наболіле, адже знає, що нікому нічого з почутого не розповім.
Я його вислухав, дав духовні поради, і він пішов. Для мене то була велика радість, адже, заїхавши туди на певний час, мав змогу його підтримати.
Капелани зброю до рук не беруть, бо наша зброя — це слово. Ми завжди кажемо, що перемога буде за нами, тому що ми є захисниками української землі. Ми захищаємо свою землю від тих сатаністів російських, які прийшли і знищують усе навколо — і людей, і будинки, і храми. Та й саме життя забирають. Тому ми впевнені, що Бог подарує нам цю перемогу. Ми знаємо: де правда, там Бог. А де Бог — там перемога.
Ми випустили невеличкі молитовники для військових, даруємо іконки, спеціальні вервечки. Це дуже важливо. Якось ми окроплювали наших захисників, благословляючи на новий похід. Один із солдатів підніс автомата з такою вервечкою і сказав, що та зброя його врятувала у важкому бою лише завдяки оберегу.
Сьогодні навіть ряса архієпископа
нагадує військову форму.
Фото з Вікіпедії.
— Сила віри у наших захисників міцна? Чи є серед них атеїсти?
— Невіруючих людей на передовій не буває. Коли військові повертаються з бою, то часто кажуть таке: «Я вчора у Бога не вірив. Але сьогодні я міг не вийти, але вийшов. Значить, Господь мене врятував».
Духовність там надзвичайно висока. Капелани бійців дуже підтримують — проводять молебні, освячення, відзначаються свята. Перед боєм обов’язково читають молитву. Хлопці довіряють їм і кажуть: «Якщо з нами духовна особа, значить, з нами буде все добре». Це велика духовна підтримка.
— На передовій сьогодні працюють капеланами представники різних конфесій. Чи мирно ви співіснуєте? Зокрема рашистська пропаганда запевняє, що ПЦУ переслідує іновірців.
— Ви знаєте, війна об’єднала в Україні представників багатьох церков. Ми тісно співпрацюємо з католиками, греко-католиками, протестантами, мусульманами. Якщо у когось біда, допомагаємо одне одному.
Часто разом виїжджаємо на деокуповані території, аби вивезти людей з-під обстрілів. На Куп’янщину, наприклад, їздили з протестантами і, до речі, не запитували у місцевих жителів, з якої вони конфесії. Забирали всіх бажаючих.
А з католиком владикою Павлом у перші місяці війни (окупанти стояли під Харковом і знищували місто) їздили по блокпостах і військових частинах, щоб спілкуватися з нашими захисниками. Коли зустрічаємося у мерії чи обласній військовій адміністрації з представниками влади, то обговорюємо гуманітарні проблеми жителів регіону, а не питання розширення власних конфесій. І ось що цікаво. Немає серед нас лише представників московського патріархату, тому коментарі тут, як кажуть, зайві.
«Якщо Господь мене має зберегти, то збереже»
— Владико, ви родом з Галичини. Якби орки захопили Харків, то вас точно не помилували б. Чи важко далося рішення залишитися зі своєю паствою?
— Коли перші прильоти були, то одразу подумав: «А що далі? Що робити з собою?». Родичі телефонували й просили, аби виїхав. Але я був керуючим єпархією і ніхто мене не звільняв. Значить, повинен залишитися тут душпастерем і бути з народом.
Я також подумав таке: «Якщо Господь мене має зберегти, то збереже. А якщо маю загинути, то загину з тією паствою, яку Господь мені дарував». Дехто з парафіян мені казали таке: «Якщо ви не залишаєте місто, значить, ви щось знаєте». А я, звісно, нічого не знав.
У перші дні ми спускалися в метро, проводили богослужіння. То був той випадок, коли не люди йшли до храмів (церкви стояли порожні), а священники до людей. Чомусь особливо запам’яталися дві речі — відчайдушний дитячий крик у підземці та руки тих же діточок, які підбігали й обіймали тебе, як батька. Сльози навертаються на очі, і ти розумієш, що мусиш бути саме тут.
У нас кілька священників потрапили під окупацію, але, дякувати Богу, всі живі. А колеги з окупованого Сватового пішли у капелани. Їм пропонували переїхати на Західну Україну, бо зараз там тривають великі переходи з московського патріархату і є потреба у священниках. Але відмовилися. Кажуть: «Якщо наші парафіяни пішли до війська визволяти Сватівщину, то мусимо бути з ними». Схожа ситуація і в Куп’янську.
— Владико, окрім духовної служби, ви ще займаєтеся й гуманітарною діяльністю. Як вас на все вистачає?
— Рятує те, що я — монах. У мене немає сім’ї, тому все життя присвячую Богові і людям. Живу за графіком. На цю годину треба бути там, а потім знову тут. Але такий графік мені подобається. Це мій духовний шлях.
— Ви дуже освічена людина, маєте три вищі освіти. Отож прийняти постриг вам, мабуть, було непросто?
— Я був п’ятою дитиною в сім’ї і виріс у храмі, ключі від якого були в нашому домі. Мама розповідала, що до обіду в печі готувала їсти, а потім кидала ключі у попіл, бо радянська влада весь час приходила з обшуками. Коли мама йшла прибиратися до церкви, то маленьким я просто спав там на лавці.
У шкільному та юнацькому віці прислуговував священнику. Мені дуже подобалася та атмосфера. В іншому місці себе не бачив. І коли після школи вступив до університету, то одразу зрозумів: це не моє, тому обрав навчання у Львівській духовній семінарії. Згодом таки закінчив Чернівецький та Київський університети і Київську православну богословську академію, оскільки дуже люблю вчитися.
Але час ішов, і переді мною постав вибір — одружуватися чи обрати чернече служіння Богу. Я довго розмірковував над цим, але, будучи насельником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, все ж прийняв постриг у монахи.
— До приїзду на Слобожанщину ви служили у храмах та монастирях столиці і західних регіонів. Чи довго звикали до Харкова?
— Загалом часті переїзди даються важко. Ти приїжджаєш, знайомишся з людьми, і вже треба їхати далі. Але що поробиш, ти цей шлях обрав сам. А ось у Харкові я вже одинадцятий рік. Коли приїжджаю додому на Львівщину, то кажу, що я вже не галичанин, а слобожанин. Я знайшов спільну мову з харків’янами. Мені дуже подобається тут спілкування з людьми.
Подобається і місто, і область. Якби ж тільки не ця війна. Коли до 2022 року об’їжджав регіон, то не міг намилуватися місцевою красою. А зараз їжджу і розумію, що з цією великою руйнацією приходила смерть.
Саме тому я хочу всіх закликати до щирої молитви перед Богом за наших захисників і захисниць. Хлопці і дівчата, які стоять сьогодні на передовій, роблять усе можливе, а часом і неможливе для того, аби ми мали життя у звільненій процвітаючій Україні. З Богом — до перемоги!
