Субота, 12 Листопада, 2022
Бiльше

    Мечислав Мокшицький розповів про любов до України та росіян у полоні ілюзій

    Римо-католицький архиєрей Мечислав Мокшицький в інтерв’ю Credo.pro відповів на критику щодо останніх висловлювань Папи Римського Франциска та самого Мечислава Мокшицького і поділився думками про ймовірні причини того, чому Папа Римський уникав називати агресора по імені, та чому вжив такий термін, як гуманізм, описуючи народ, більшість якого підтримала напад на Україну. А також про любов до ворогів, любов до України, про умови прощення, ймовірність примирення, мовне питання та Московський патріархат в Україні.

    — На початку війни українців обурювало те, що Апостольський Престол, а зокрема Папа Франциск довший час уникав називати агресора і нападника по імені. Хтось вважає, що Ватикан зайняв нейтральне становище, хтось називає це ватиканською дипломатією, є версія, що цього вимагають певні міжнародні протоколи. А як Ви прокоментуєте таку позицію Ватикану?

    — Така позиція Апостольського Престолу не є чимось новим, чимось, що з’явилося за Папи Франциска. Подібно висловлювалися й попередні Папи: св. Йоан Павло ІІ, Бенедикт XVI чи теж їхні попередники. Разом з тим, висловлюючись на тему війни, понтифіки говорили так, що світова громадськість знала, хто є агресор. Наприклад, Папа Пій ХІІ також не називав імені Гітлера. Це було продиктовано між іншим заявою Єпископату Голландії, на яку нацисти відреагували масовими репресіями. Наприклад, після тієї заяви було арештовано багато католиків, серед яких Свята Тереза Бенедикта від Хреста (Едита Штайн). Тому Пій ХІІ висловлювався обережно, однак з його промов чітко можна побачити, що саме Третій Рейх стоїть за мільйонами жертв. На мою думку Папа Франциск на початку повномасштабного вторгнення діяв подібно. Пішовши до російського посольства, Понтифік цим жестом вказав на головного відповідального за цю війну.

    — А як Ви особисто окреслюєте те, що відбувається зараз в Україні?

    — Це жорстока і несправедлива війна, яку розв’язала російська федерація проти України. Це війна, в якій українці борються за свободу і за право жити мирним життям у власній країні.

    — Не можу не згадати Ваше інтерв’ю для італійського часопису Avvenire. Деякі з озвучених у цій розмові тез прозвучали доволі контроверсійно і викликали нерозуміння в українських читачів. Чи готові Ви якось їх прокоментувати?

    — Так, звичайно.

    — Думаю, що найбільше обурення викликав той фрагмент інтерв’ю, в якому Ви погоджуєтеся з журналістом, що російська мова вписана в ДНК половини українців.

    — Я маю визнати, що це була моя помилка і хочу за це перепросити. Запитання журналіста я зрозумів дуже спрощено, як узагальнення того, що багато українських вимушених переселенців розмовляють російською, адже приїхали зі Сходу України, де велика частина мешканців російськомовні. Мені варто було перепитати пана Джакомо Ґамбассі, що саме він має на увазі.

    — Мовне питання — це чутлива тема, особливо зараз. Яка Ваша особиста думка з приводу місця російської мови в українському суспільстві?

    — Я переконаний, що дискусії на тему двох державних мов недоречні. В Україні державною мовою повинна бути українська. Це очевидно і не підлягає обговоренню. І коли я подавав як приклад Швейцарію, то мав на увазі радше мовну толерантність в межах однієї країни, а не те, що російська мала би бути другою державною мовою. У жодному випадку. А от на побутовому рівні громадяни можуть спілкуватися тією мовою, яку знають з дитинства і якою бажають спілкуватися. Це право закріплене в кожній демократичній країні. Так, сьогодні російська мова – це мова агресора і окупанта, її багатьом боляче чути, подібно як після ІІ Світової війни полякам було боляче чути німецьку мову, але ж ніхто її не забороняв, навіть держава Ізраїль. Думаю, що краще докладати зусиль до того, аби популяризувати українську мову, культуру, створювати відповідні умови для її вивчення, аніж забороняти російську.

    — Швейцарія, як приклад толерантності до різних мов у межах країни — це закид, що Україна у мовному питанні недостатньо толерантна?

    — Той факт, що Західна Україна приймає вимушених переселенців, більшість яких розмовляє російською, і надає їм всебічну підтримку та допомогу, власне свідчить про дуже високий рівень толерантності. Але війна дуже загострює сприйняття. Я розумію обурення і вороже ставлення багатьох людей до всього російського. Про це я теж говорив в інтерв’ю для Avvenire. Я їх розумію, але як єпископ, як душпастир, я хочу промовляти не з точки зору людських ран чи людського досвіду, а з точки зору Євангелія. Наш Господь закликав нас не стільки до толерантності, скільки до любові. Це на крок далі. Ісус не говорив толеруйте ваших ворогів, Він казав: любіть ваших ворогів. А категорія «вороги» для українців має сьогодні конкретну назву – російські агресори.

    — І як нам любити тих, хто прийшов нас вбивати, катувати, нищити усе на своєму шляху?

    — По-людськи це неможливо. Ніхто не спроможний виконати цю заповідь без Божої благодаті.

    — І що саме треба зробити, щоб отримати цю благодать виконати заповідь «любіть ворогів ваших»?

    — Любити – це бажати людині добра. Найбільшим добром для людини є її спасіння. А спасіння неможливе без покаяння і навернення. Любити ворогів, у нашому конкретному випадку – російських агресорів, це молитися про їхнє покаяння і навернення. Щоб вони перестали сіяти смерть і спустошення, щоби вони навернулися до Господа Бога і відповіли за всі кривди, яких завдали.

    — Ще одне болюче для українського суспільства питання – діяльність в Україні Православної Церкви (Московського Патріархату).

    — Для багатьох вірян і священників УПЦ МП ситуація, що склалася, є дуже непростою. Багато з них розуміють, що відбувається і я знаю, що їхні ієрархи благословили своїх вірян захищати Україну у лавах ЗСУ, зі зброєю в руках. Але, на жаль, є також факти співпраці з окупантами окремих осіб, як серед вірян, так і серед духовенства. Думаю, що такі випадки мають розглядатися кожен окремо, щоб уникати узагальнення. Незважаючи на це, заборона Церкви, до якої себе відносить декілька мільйонів осіб, може бути небезпечною. Тут потрібен дуже розсудливий і виважений підхід.

    — Не можу залишити без уваги недавнє висловлювання Папи Франциска, у якому він схвально відгукнувся про гуманізм російського народу, про Достоєвського, як приклад цього гуманізму… Це мало ефект інформаційної бомби. Яка Ваша думка з цього приводу?

    — Мені зрозуміла позиція Святішого Отця, коли він намагається уникати звинувачення цілого народу у війні. Так, ми знаємо, що згідно статистичних даних більшість росіян підтримує збройну агресію росії проти України, але співучасть у цьому є індивідуальна. Ми також знаємо, що частина суспільства не підтримує цю війну. На жаль, це маленька частина суспільства. Та я думаю, що Святіший Отець таким чином намагається підібрати якісь ключі, намагається відкрити двері людських сердець, тому наводить, як приклад, авторів, що близькі тому народу. Безумовно така постать, як Фьодор Достоєвський був сформований своїм часом і менталітетом. З багатьма його поглядами важко погодитися. Разом із тим, він все ще вважається класиком світової літератури. Достоєвського любив читати Святий Папа Йоан Павло ІІ, але це ніяк не заважало йому любити і підтримувати Україну.

    — То я ще спитаю, а Ви особисто вважаєте російський народ «великим народом»?

    — Думаю, що російський народ опинився в полоні ілюзій щодо власної величі. Вважаю, що це народ, який має перед собою довгий шлях очищення і покаяння.

    — Після Другої світової війни мала місце зустріч двох Єпископатів: німецького і польського. Ця зустріч проходила під гаслом «Пробачаємо і просимо прощення». Як Ви вважаєте, чи у перспективі можлива подібна зустріч владик України і Росії?

    — Спершу був Лист польських єпископів. Лист був підписаний під час ІІ Ватиканського Собору, одним із єпископів, які підписали тоді цього листа, був Кароль Войтила. Варто зазначити, що це був 1965 рік, тобто 20 років після війни. Я так на цьому наголошую, бо варто розуміти, що одразу після війни усі рани, яких вона завдала, були ще свіжі. Польське суспільство поступово дозрівало до цього акту. Прощення – це дуже серйозно. Цього не можна вдавати. І перш ніж до цього дійшло, багато німців приїздило до Польщі, щоб просити пробачення, відвідували Аушвіц. Чи можлива така зустріч владик України і Росії? Думаю, до неї треба також дозрівати, треба молитися. Саме тому, ми, єпископи Римо-Католицької Церкви в Україні, хочемо оголосити наступний рік Роком Божого Милосердя — часом задуми над цією таємницею, якою є прощення. Будемо просити, щоб Господь поволі готував наші серця до пробачення.

    — Ваше служіння Україні розпочалося 15 років тому, 14 років тому Ви очолили Львівську Митрополію. Ви змогли полюбити Україну за ці роки?

    — Я полюбив Україну. Ця земля завжди була мені близька і я хочу залишатися вірним своєму служінню Церкві в Україні.

    Найсвіжіше

    Популярне