Позачергове засідання Синоду єпископів Російської православної церкви, скликане у зв’язку з визнанням Православної церкви України з боку Елладської ПЦ, нагадало приказку про гору, що народила мишу. Однак не варто розслаблятися: миші іноді приносять багато занепокоєння.
Заява, ухвалена єпископами РПЦ, дивує, в першу чергу, своєю багатослівністю – слів дуже багато, і створюється враження, що це не просто так. За ними – як ліс за деревами – мало ховатися головне: РПЦ не може нанести удар відплати по Елладській церкві. Власне, там відкритим текстом сказано: ми не можемо розірвати спілкування з ЕПЦ тільки тому, що «деякі єпископи» (нагадаю, переважна більшість) погодилися з визнанням ПЦУ. Більш того, навіть розрив спілкування з предстоятелем ЕПЦ архієпископом Ієронімом, який вніс пропозицію визнати ПЦУ і несе за це рішення основну, персональну відповідальність, віднесено до майбутнього часу і умовного способу – якщо він почне згадувати «розкольників» під час богослужіння.
В цілому, РПЦ обмежилася введенням персональних санкцій проти єпископів, які будуть помічені в близьких контактах з «розкольниками». А всіх інших «помилують».
У Заяві висловлені співчуття щодо того, що єпископи Еллади не звернули належної уваги на ті факти «гонінь на канонічну церкву», які наводили їм з Москви. Простіше кажучи, в Москві образилися, що греки відкинули брехню, яку їм пропонували використовувати як привід. Також греки відкинули ту інтерпретацію історичних подій і канонічних претензій, які їм наполегливо – занадто наполегливо – пропонували з Москви, переважно, устами єпископів, які благоволять Московському патріархату.
При цьому по документу помітно, що грецька «зрада» глибоко ранила Москву. І там не втрималися, вдалися до улюбленого аргументу: а ми за вас кров проливали! Греки – як і всі інші народи, звільнені від турків – повинні до скону. Дарма, що Москва і Туреччина тепер союзники. Важливо тільки те, що було. Або, вірніше, тільки те, що вигідно. «Російська кров», пролита за чужу свободу, виймається з патріаршого кишені і тикається в ніс співрозмовнику при кожному зручному приводі.
Москві не звикати торгувати кров’ю власного народу (а заодно і всіх прилеглих). Але останнім часом, здається, цей товар впав в ціні навіть більше, ніж нафта.
Можливо, тому в Моспатріархаті вирішили притримати коней і замість килимового бомбардування – повного розриву євхаристійного спілкування – вдалися до точкових ударів персональними санкціями.
Рішення не те, що «м’яке» – мабуть, навіть безпорадне. Особливо в порівнянні з тими громами і блискавками, які були випущені на адресу Константинополя. І на їх фоні виглядає абсолютно нелогічно. Якщо РПЦ розірвала спілкування з Константинополем на тій підставі, що він «заразився розколом», вступивши в близькі стосунки з «українськими розкольниками», то чому грецьких єпископів каратимуть санкціями тільки «за ПЦУ»? Логіка речей вимагає карати їх також за спілкування з Константинополем, раз він теж виявився «в розколі».
Але в Москві розуміють, що це «трохи занадто». І взагалі, Москва виявилася цього разу така «тямуща», що навіть на себе не дуже схожа. Там на весь голос говорять, що «все розуміють» – розуміють, в якому нелегкому становищі перебувають Елладські єпископи і вся їх ЕПЦ. Яка навіть не «церква», по суті-то. А «набір єпархій». Досить строкатий, до того ж. До речі, цікаво, що тоді в московському розумінні «церква», якщо це не «набір» єпархій, парафій та монастирів?
Якщо щось і насторожує в документі, ухваленому Синодом, то саме це: мова йде як би про «множинність ЕПЦ», частина якої знаходиться під великим впливом Константинополя. Та й сама ЕПЦ, як вона є, вкрай «несамостійна». Лінія можливих розділень і раскольчіков районного масштабу проведена як би пунктиром, але досить жирно. Розділяти й володарювати – стратегія дуже давня, але працює до цих пір. Те, що РПЦ у випадку з греками відмовляється від жорсткого протистояння в форматі «стінка на стінку» зовсім не означає, що вона відмовляється воювати в принципі. Це може означати, що греків – як і нас – чекає не чесний поєдинок, а підла і виснажлива гібридна війна.
Спроби розв’язати таку війну будуть. Питання лише в тому, наскільки послідовно і принципово вона буде проводитися. А в цьому є сумніви.
Санкції, як відомо, зброю двосічна. Від них страждає не тільки той, на кого вони накладаються, але і той, хто накладає. Розрив з Константинополем для РПЦ не загрожував серйозними втратами – у Константинополя немає нічого особливо «цікавого» для РПЦ, навпаки, розрив давав додаткові можливості. Греція і греки – зовсім інша справа. Тут так багато «цікавого», що повний розрив важко було б порівняти з пострілом в ногу – тут були б зачеплені куди більш важливі органи. Починаючи з величезних сум – і РПЦ, і світських «спонсорів», «закопаних» в Афон, околиці і взагалі святу (і цілком секулярну) нерухомість, продовжуючи мощами святих, які періодично гастролюють по Росії з незмінним фінансовим успіхом, закінчуючи безпосередніми персональними контактами, які забезпечують і політичну вагу, і профіт. По-справжньому воювати з греками занадто багатьом в РПЦ і, ширше, в Росії «не цікаво». Це зайвий раз нагадує, як важко буває проводити послідовну і принципову політику тим, у кого занадто особистих «інтересів», «закопаних» в різних частинах світу. У підсумку, це кейс про те, чому нинішня Росія – не СРСР, скільки не надуває щоки.
М’яка реакція на грецьке «відступництво» досить небезпечна для РПЦ. Не тільки в Москві зрозуміли, що ультиматум і загроза «вселенського розколу» – аналог ядерного удару в церковній політиці – це тупикова тактика. Греки подали приклад, що ПЦУ визнавати можна і вам за це нічого не буде. «Персональні санкції» в разі «якщо будуть себе погано вести» – досить незграбна спроба «зберегти обличчя», особливо після фанфар попереджувальних пострілів і криків «тримайте мене семеро», які цьому «почесному відступу» передували.
