Боротьба з російською агресією неминуче охоплює і роботу з історичною пам’яттю та національним самоусвідомленням. Упродовж століть росія привласнювала історію, церковну спадщину, назви й символи не лише України, а й інших народів, а тепер використовує наслідки цього привласнення для обґрунтування власних імперських претензій і виправдання війни проти України. Тому декомунізація, деколонізація й деімперіалізація є не даниною моді, а необхідною частиною нашого культурного та політичного звільнення.
Однак справедливість мети ще не робить правильним кожен учинок, здійснений від її імені. Історичну пам’ять не можна редагувати за принципом: «схоже на російське — отже російське». Поверховість, неосвіченість і гонитва за хайпом у цій сфері особливо небезпечні. Простий і гучний жест легко пояснити, зручно поширити в соціальних мережах і нескладно подати як прояв патріотизму. Але в масштабі культурної політики наслідки такого підходу можуть бути катастрофічними: автентичні пам’ятки втрачатимуть свій зміст або зазнаватимуть перероблення, складна історія поступатиметься політичним ярликам, а росія фактично визнаватиметься власницею всього, що колись привласнила.
Приводом для цього тексту стала акція активіста Степана Гавриленка, який у липні 2026 року самовільно завісив тканиною зображення двоголового Орла на Царських вратах Софійського собору. Він вимагав прибрати його як російський імперський символ і замінити тризубом. На цьому конкретному прикладі варто розібратися, чому сама зовнішня подібність ще нічого не доводить, як один образ набував різних значень у церковних і державних традиціях та що насправді означає Орел у композиції Царських врат Софії Київської. Йдеться не лише про правильне прочитання однієї пам’ятки, а й про те, якою має бути українська деколонізація: усвідомленою, відповідальною і заснованою на знанні.
Щоб відповісти на ці запитання, передусім потрібно відмовитися від уявлення, ніби двоголовий орел сам по собі є готовим російським символом. Він з’явився задовго до російської імперії. У пізньовізантійському світі цей образ був пов’язаний з імператорською та династичною символікою, а згодом увійшов до церковних і державних традицій різних країн. Єдиного усталеного зображення не існувало: змінювалися колір орла, кількість корон, предмети в його лапах, знаки на грудях і саме середовище використання.
Наведені нижче п’ять зображень — лише невелика вибірка, достатня, щоб розібратися в цій конкретній ситуації. Насправді відомо значно більше церковних, династичних і державних варіантів двоголового орла — афонських, балканських, грецьких, сербських, албанських, австрійських та інших. Почати варто саме з церковних прикладів, адже вони найвиразніше показують, що після Візантії цей образ продовжив жити далеко за межами московської та російської державної традиції.
На емблемі Вселенського Патріархату срібний двоголовий орел увінчаний трьома коронами й тримає хрест і державу; нижче розміщені Євангеліє та схрещені ключі (фото 1). Корони й держава зберігають пам’ять про ромейську імператорську традицію, тоді як хрест, книга і ключі надають образові виразного церковного змісту. Тут Орел означає насамперед тяглість Константинопольської Церкви з візантійською християнською спадщиною.
На Кіпрі той самий образ набуває дещо іншого звучання. На емблемі Кіпрської Православної Церкви Орел золотий, над його головами міститься одна корона, а в лапах — імператорський скіпетр і архієрейський жезл (фото 2). Це поєднання нагадує про особливе історичне становище Кіпрського архієпископа. За церковним переданням, імператор Зенон надав йому право носити імператорський скіпетр, пурпурову мантію та підписувати документи червоним чорнилом. Тому Орел тут поєднує образ церковного пастиря з пам’яттю про суспільну й етнархічну роль предстоятеля давньої автокефальної Церкви.
Уже ці два приклади показують, що однакова основа образу не означає однакового змісту. Проте в сучасній масовій свідомості українців двоголовий орел найчастіше асоціюється саме з росією, адже найвідомішим залишається його російський державний варіант. Щоб відокремити його від інших форм цього символу, потрібно коротко простежити, як Орел з’явився в москві та як змінювався надалі.
У державній символіці великого князівства московського двоголовий орел з’явився наприкінці XV століття. Одне з найдавніших відомих зображень міститься на звороті печатки Івана III 1497 року (фото 3). Орел має дві окремі корони, але ще не тримає скіпетра й держави, а на його грудях немає щита з московським вершником. Це не герб російської імперії, а рання форма московського державного знака, яка протягом наступних століть доповнювалася новими атрибутами.
Його появу традиційно пов’язують зі шлюбом Івана III із Софією Палеолог — племінницею останнього візантійського імператора. Проте прямих доказів того, що саме вона «привезла» Орла до москви як успадкований герб, немає. Серед інших можливих шляхів запозичення називають ширше балкансько-візантійське середовище, контакти зі Священною Римською імперією та діяльність північноіталійських майстрів. Тому точне походження московського варіанта залишається дискусійним.
Оцінка правомірності такого запозичення виходить за межі цього тексту. Для нашої теми важливо лише те, що на той час двоголовий орел уже використовувався в різних державних і династичних традиціях. Однак шлюб із Софією Палеолог не надавав Іванові III ані титулу ромейського імператора, ані виключного права на візантійську спадщину. Проблема виникла пізніше, коли московський варіант Орла стали подавати як доказ того, що москва є єдиною спадкоємицею Константинополя – «Третім Римом», а відтак нібито має особливі права на історію та церковну спадщину інших православних народів. Саме тут запозичення перетворилося на імперське привласнення.
Упродовж наступних століть ранній московський знак поступово набував тих рис, за якими його впізнають сьогодні. У чинному гербі російської федерації двоголовий орел має три корони, скіпетр і державу, а на грудях — червоний щит із московським вершником, який уражає дракона (фото 4). Саме конкретне поєднання цих елементів, а не лише дві голови орла, робить зображення російським державним гербом. Корони, скіпетр і держава передають ідею суверенної та імперської влади. Показово, що російська федерація, формально будучи республікою, зберегла монархічні регалії як знак спадкоємності щодо імперської традиції.
Після цього порівняння відмінності софійського Орла стають помітнішими. Він також має три корони й державу, але на його грудях немає московського щита, а замість скіпетра в лапі міститься полум’яний меч (фото 5). Проте вирішальною є навіть не ця відмінність, а місце зображення: перед нами не самостійний державний герб, а частина Царських врат, побудованих як Дерево Єссея. Отже, його потрібно читати не окремо, а в межах усієї композиції.
Для цього слід звернутися до історії самих врат. Їх виготовили у 1747–1750 роках київські золотарі Петро Волох та Іван Завадовський за моделлю Семена Тарановського. Роботу розпочали за митрополита Рафаїла Заборовського й завершили за митрополита Тимофія Щербацького. Це твір київського бароко, створений місцевими майстрами в середовищі, що мало власну богословську, книжну та мистецьку традицію.
Місцеве походження врат важливе, але саме по собі ще не пояснює змісту Орла. Цей зміст розкривається через загальну богословську програму композиції. Центральна вісь врат зображає земний родовід Христа: внизу бачимо царя Давида, вище — старозавітних царів, праведних Йоакима й Анну, Богородицю та інші постаті, пов’язані з історією Втілення. Завершує цю вісь двоголовий Орел, над яким розташований голуб Святого Духа. Уже саме його місце показує, що перед нами частина цілісного богословського задуму, а не державна емблема, випадково вставлена в іконостас.
Чому саме Орел завершує Дерево Єссея, пояснює київська богословська традиція. У виданні Варлаама Ясинського «Три вінці молитовні» 1688 року Христос — Бог і людина у двох єствах — уподібнюється до двоголового орла. Три корони тлумачаться як вінці милості, істини та премудрості. Відповідно, на Царських вратах Орел постає алегоричним образом Христа — Царя Слави і Великого Первосвященника.
У цьому прочитанні дві голови вказують на божественну і людську природи Христа, держава — на Його царську гідність, а полум’яний меч відсилає до біблійного образу входу до Едему. Своєю смертю і воскресінням Христос долає перешкоду між людиною та раєм і знову відкриває шлях до життя. Отже, кожна деталь, яку при поверховому погляді можна прийняти за частину державного герба, у межах Царських врат підпорядкована іншому — христологічному — змісту.
Порівняння цих зображень показує, що дві голови — лише основа образу, а не готове пояснення його значення. На Фанарі Орел уособлює церковну тяглість, на Кіпрі — особливе становище предстоятеля, у московській і сучасній російській державній символіці — суверенну владу, а в Софії — Христа. Значення визначають конкретні атрибути, час, середовище та місце у ширшій композиції. Тому зараховувати софійського Орла до імперських символів, що залишилися сучасній Україні від часів поневолення, — примітивно й історично неграмотно.
З цього випливає ще один важливий висновок. Софійського Орла не слід прямо ототожнювати з «емблемою» Вселенського Патріархату, адже це різні зображення з різними наборами атрибутів. Водночас його присутність свідчить про тяглість у Києві візантійської церковної культури, у межах якої двоголовий орел міг набувати церковного, а в київській богословській традиції — і христологічного значення.
Цю культурну тяглість не можна заперечити простим посиланням на події 1686 року. Тодішні документи надали московському патріархові право звершувати поставлення обраного в Києві митрополита за визначених умов, зокрема за обов’язкового першого поминання Вселенського патріарха. Це не тотожне повному й безумовному канонічному переданню Київської митрополії москві. Сама пам’ятка, звісно, не є юридичним аргументом у канонічній суперечці, однак її символічну мову не можна зводити до російського імперського контексту. Через київську богословську й мистецьку традицію Царські врата продовжують спільну візантійсько-православну спадщину, історичним осередком якої був Константинополь.
Коли первісний зміст композиції відновлено, стає зрозумілою і хибність пропозиції замінити Орла тризубом. Тризуб Володимира належить до іншої історичної та символічної мови. Це давній княжий знак і основа сучасного малого Державного Герба України, але він не пов’язаний ані з Деревом Єссея, ані з двома природами Христа, ані із загальною композицією Царських врат. Давність тризуба тут нічого не змінює: автентичність визначається не віком символу взагалі, а його місцем у конкретній пам’ятці. Заміна Орла тризубом була б не відновленням історичної справедливості, а переробленням твору XVIII століття відповідно до політичної реакції нашого часу.
Іконографічна безпідставність такої заміни — не єдине заперечення. Софія Київська входить до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а Царські врата є музейним предметом. У самому обґрунтуванні цінності Софії ЮНЕСКО називає її винятковим свідченням багатовікової візантійської культурної традиції. Навіть якби софійського Орла помилково зарахували до символіки російської імперської політики, деколонізаційний закон окремо передбачає виняток для зображень на об’єктах всесвітньої спадщини. Історичні пам’ятки належить досліджувати, зберігати й пояснювати, а не редагувати за допомогою тканини.
Саме поєднання інтелектуальної поверховості з упевненістю у власному праві розпоряджатися пам’яткою і становить певний рагулізм згаданої акції. Проблема не в самому незнанні складної іконографії — цього не можна вимагати від кожного, — а в переконанні, що таке знання взагалі не потрібне. Богословський образ було сприйнято як невдалу вивіску, яку можна закрити, а потім замінити іншою. Особистої політичної реакції виявилося достатньо, щоб привласнити собі право вимагати перероблення історичної пам’ятки.
Ця історія повертає нас до питання, з якого починався текст. Значною мірою російська імперська політика будувалася на привласненні чужої спадщини та проголошенні її винятково російською. Якщо Україна визнаватиме російським усе, на що колись заявила права москва, вона лише закріплюватиме наслідки цього привласнення. Розумна деімперіалізація має усувати те, що імперія справді нав’язала, але не віддавати їй те, що вона сама запозичила й оголосила своїм. Тому софійського Орла потрібно не ховати й не замінювати, а повертати йому властивий контекст — київський, візантійський і христологічний.
Підписи до зображень:
* Фото 1. Двоголовий орел — емблема Вселенського Патріархату; варіант, розміщений над входом до Патріаршого храму святого Георгія у Фанарі.
* Фото 2. Геральдична емблема Кіпрської Православної Церкви.
* Фото 3. Двоголовий орел на звороті великокнязівської печатки Івана III, 1497 рік. Графічний прорис.
* Фото 4. Державний герб російської федерації. Сучасна багатоколірна версія, запроваджена 1993 року: золотий двоголовий орел із трьома коронами, скіпетром і державою; на грудях — червоний щит зі срібним вершником, який уражає дракона.
* Фото 5. Двоголовий орел у верхній частині Царських врат головного іконостасу Софійського собору в Києві, 1747–1750 роки. Фрагмент.
