Від початку великої війни релігійні процеси в Україні сильно інтенсифікувалися. Відбувається те, що в мирному житті зазвичай триває сторіччями: активно розбудовується ПЦУ, до якої переходить усе більше парафій колишньої УПЦ (МП). Сама УПЦ заявляє про розрив з Москвою, хоча формально залишається підпорядкованою РПЦ.
Папа Римський спочатку запрошує до участі у хресній ході на Великдень росіянку та українку, які спільно несуть хрест, а потім називає пропагандистку Дугіну «безневинною жертвою війни». У цей самий час Патріарх Варфоломій докладає чималих дипломатичних зусиль, аби покласти край російському вторгненню.
«Вселенський патріархат в особі багатьох ієрархів долучається до збору благодійної допомоги для України. Це, зокрема, і архієпископ Елпідофор, архієпископ Вселенського патріархату в Америці, і владика Даниїл Зелінський, який є другою особою в УПЦ США. Вони збирають величезні кошти для того, щоб підтримати Україну саме гуманітарно.
Ну і, зрозуміло, що ця війна всіляко засуджується з боку Вселенської матері-церкви», – говорить екзарх Константинополя в Україні, єпископ Команський Михаїл.
На світський лад його можна назвати послом Патріарха Варфоломія. Владика був таким послом від початку активної фази набуття Україною Томосу. Нині він очолює ставропігію (посольство) Константинополя та служить в Андріївській церкві.
Попри високу посаду та серйозний вплив, екзарх рідко спілкується з пресою, хіба у форматі коротких коментарів. Шеф-редактор LB.ua Соня Кошкіна взяла для «Лівого Берега» у єпископа Михайла перше велике інтерв’ю, у якому він розповів про підтримку ПЦУ, суд Пентархії для Гундяєва та – що зараз особливо важливо – парафії для українців за кордоном.
«Чого ми прагнемо? Зберегти свої посади і статки чи користі для Церкви, для народу»?
Хочу розпочати з обговорення процесів в українському православ’ї. Зокрема, спробу колишньої УПЦ (МП) відокремитися від РПЦ. Ми знаємо, що в канонічному праві немає поняття «незалежна церква», як вони себе зараз називають. На ваш погляд, як можна визначити їхній статус? Хто вони сьогодні?
З якого боку ми це розглядаємо — з погляду букви закону чи канонічного права?
Давайте і так, і так.
З погляду канонічного права, звісно, вони залишаються невіддільною частиною РПЦ. Можна сказати, що самопроголошена автокефалія – це шлях владики Філарета (колишнього очільника УПЦ (КП). – С.К.) початку 90-х. Тільки дивно, що в теперішньому часі реакція на цей крок зовсім не така, як була тоді. Отже, ми бачимо також, що, на жаль, керівництво МП дозволяє собі подвійні стандарти в багатьох речах.
З погляду закону… По-перше, я не бачу опублікованого статуту…
Офіційно його ж не публікували – розіслали по єпархіях, і якась добра душа злила в мережу. Тобто очевидно, що документ справжній, але на сайт УПЦ його все одно не викладають.
Якщо його дійсно там не було, то я не можу коментувати. Але, на мою думку, це було придумано для того, щоб уникнути проблем із законодавством України, яка зазнала нападу з боку держави-агресора (мається на увазі проведення Собору. – С.К.).
Щоб не мати центру керівництва на території держави-агресора, так. Виглядає, що у них це якийсь тимчасовий, проміжний статус, і залежно від того, коли і як завершиться війна, надалі визначатимуться – вони з білими чи з червоними.
Цілком можливо. Тому що ми бачимо, що позиція багатьох ієрархів коливається залежно від успіхів ЗСУ.
У постанові за результатами Собору 27 травня, на якому власне було визначено, що УПЦ МП більше не МП, написано: вони визнають попередні рішення своїх соборів з 2011 року. Зокрема й ті, які підтримують розірвання РПЦ канонічного спілкування з Константинополем. А вже в наступному пункті постанови УПЦ пише, що вона готова до широкого православного діалогу. Як це корелюється? З одного боку – підтверджують розірвання стосунків, з іншого — «всьо нє так однозначно»?
Я теж ставлю собі таке питання і не можу знайти на нього відповідь. Оскільки багато разів прагнув зустрітися з ієрархами УПЦ, просто поговорити по-людськи, чаю попити. Але не знайшов розуміння.
Ви намагалися зустрітися з ними після їхнього Собору?
Не після Собору, протягом усіх трьох років. Я не маю з ними особистих контактів, але через знайомих переказував своє бажання зустрітися з будь-ким, на будь-якому рівні. Не говорити про церковність, просто познайомитися по-людськи, сказати «добрий день, ось ми тут є». Проте не знайшов розуміння. Люди бояться навіть просто зустрітися. Така в них чомусь поведінка.
Ви є послом Константинополя в Україні. Чи правильно я розумію: якщо у вас немає з ними контакту, його немає й у ваших підлеглих? Тобто неофіційна комунікація в Києві між цими двома церквами не відбувається?
На вищому рівні, на жаль, ні. Але оскільки я тривалий час служив в УПЦ у Луцьку, залишилося дуже багато контактів – учні в минулому, куми, похресники. Деякі з них — священники. Служать в УПЦ в різних куточках України. І серед духовенства Києва є багато знайомих з тих часів. Тож ми підтримуємо теплі, щирі стосунки. Але, на жаль, не з ієрархами; не з людьми, які мають усі важелі для того, щоб цю ситуацію зрушити з мертвої точки.
З погляду канонічного права, якщо УПЦ МП формально залишається частиною РПЦ, але хоче, як вони кажуть, “дружити з Варфоломієм”, що їм робити? Вони ж не можуть це зробити напряму, вони не суб’єктні. Чи можуть? Поясніть, будь ласка.
На мою думку, це взагалі неправильний підхід від самого початку. Церква – вона одна, єдина, неподільна. Немає ніяких грецьких, українських, російських, грузинських. Є тільки одна Церква Христова. Те, що вона поділена на патріархати – це адміністративний устрій, адміністративні центри керування в конкретній державі чи на конкретній території, розумієте? Тому казати, що ми не спілкуємося з тією Церквою, це не значить, що ми посварилися із сусідами і от люди пішли. Церква від того не постраждала і не розділилася. Просто група людей у Церкві сказала, що вона не хоче спілкуватися з іншою групою людей у тій самій Церкві. Можливо, вони так знайшли для себе психологічно прихисток, що не спілкуються. Але ви спілкуєтесь опосередковано, тому що всі інші церковні ієрархи співслужать — і ті, що визнали, і ті, що не визнали. Вони спілкуються особисто, співслужать літургії, а ви співслужите з ними.
Так. Але ж євхаристичне спілкування Москви і Константинополя розірване.
Напряму його немає. Але це проблема не Константинополя, не ми розривали.
Звісно, це їхня проблема – РПЦ і УПЦ, яка зараз, мовляв, не МП. Тоді навіщо, якщо вони такі щирі і налаштовані на поновлення спілкування з Константинополем, було вносити в рішення Собору підтвердження своїх старих рішень?
Мені здається, що ці тенденційні рішення свідчать скоріше про небажання діалогу. Це моя особиста думка. Небажання зрушити ситуацію. Законсервувати її, як вона є, і посилатись на те, що “ми ж не можемо”. Усе ми можемо, просто треба набратися сміливості. І головне тут — бажання, бажання користі для Церкви. А для того треба сісти, поговорити, принаймні почати. На кшталт неофіційного діалогу в Софії Київській, який був нещодавно (5 липня на території Софії Київської відбулася неформальна зустріч духовенства ПЦУ та УПЦ. – С.К.). Давайте зустрінемося, чаю поп’ємо, подивимося одне на одного, хто ми такі є. Може, закладемо якісь підвалини для подальшого діалогу.
Ви хіба були в Софії, я щось не пам’ятаю?
Мене не запрошували. Я не можу ходити туди, куди мене не запрошували.
З погляду канонічного права все зрозуміло. А з погляду традиції?
УПЦ є частиною РПЦ, яка односторонньо розірвала спілкування з Константинополем, УПЦ ніби хоче його поновити і формально це декларує, але ж є й моральний аспект. Що вони мають зробити — якось пояснити, чому вони передумали, що стали на шлях виправлення, покаятися?
Моральний аспект? Гарне питання. Тут неможливо дати відповідь за когось. Кожна людина — індивідуальна. Але як мені вбачається, перш за все треба сісти і поставити собі питання: чого ми прагнемо? Зберегти свої посади, статки, становище, авторитет чи прагнемо користі для Церкви, для народу? Користь для Церкви, для народу є первинна, вона передує всім посадам, приватним інтересам тощо. Людина має правильно розставити пріоритети.
Ну, склалася ситуація, що ж тепер? Треба її вирішувати.
Є приклад, коли рядовий священник УПЦ (тоді ще МП Дніпропетровської єпархії) Андрій Пінчук звернувся до Патріарха Варфоломія із закликом віддати під церковний трибунал Патріарха Кирила. Під цим зверненням підписалися 400 рядових священників УПЦ, і це мало ефект вибуху. У тому числі тому зібрали травневий Собор – пару випустити.
Але якщо говорити процедурно, чи може взагалі звертатися до Варфоломія священнослужитель, церква якого розірвала спілкування з Константинополем, і просити покарати її очільника?
З погляду логіки, можливо, ні. Але ми говоримо про те, що в Константинопольської матері-церкви тисячолітній досвід спілкування зі всіма. Переживали і вселенські собори, і єресі. Масштабуймо трошки на минуле, нашу локальну історію — на більш глобальну.
Наприклад, на великій території різних держав виникає єресь. Усі пересварилися, пересудили один одного – усе, ми не спілкуємося. Але ж потім починався діалог…
Добре, всі пересварилися, така даність. Але це ненормально, треба говорити, якось переконувати, намагатися порозумітися для того, щоб досягти єдності. Віровченні істини — фундаментальні. З боку наших братів з МП немає заперечень фундаментальних, тобто догматика незмінна.
Якщо делегація УПЦ приїде в Константинополь, її приймуть, з нею будуть говорити?
З радістю приймуть.
То чи суб’єктні вони? Якщо з погляду канонічного права вони є частиною РПЦ, то не можуть провадити самостійну зовнішню політику.
Я не беруся прогнозувати… Вони ж об’єднані навколо свого предстоятеля в особі митрополита Онуфрія. Тобто він висловлює позицію тієї церковної спільноти, яку він очолює. Його приймуть, з ним будуть говорити… Але на ширше питання ваше не можу дати відповіді, на жаль.
…А перед тим вони могли б зробити перший крок — скасувати рішення свого Синоду, яке їм спустили зверху, про розірвання євхаристичного спілкування.
Чому вони цього не роблять?
Гарне питання.
«Люди самі собі обрали духовне рабство. Вони не допускають навіть думки, що ієрарх може в чомусь помилятися»
Майже рік обговорювалися можливі збори Пентархії (пʼяти представників найдавніших престолів. – С.К.) – через вторгнення РПЦ на канонічну територію Александрійського патріархату в Африці восени 2021-го. Скоро додалося українське питання та згаданий Андрій Пінчук зі своїм зверненням. Перші підготовчі збори, де вирішили б, чи запускати процес суду Пентархії, мали відбутися навесні. Вони відбулися?
Ні.
Чому? Скільки ці звернення можуть лежати й чекати?
Тут не так, як у якійсь установі — ви подали заявку, її мають розглянути в якийсь конкретний термін. Суд Пентархії — екстраординарне в історії Церкви явище. Ніколи такі рішення – навіть про підготовчі збори – не приймаються поспіхом, оскільки Церква не мислить миттєвими результатами, вона має прогнозувати наслідки певних кроків не тільки на десятиліття, на століття.
Але кейс Александрійського патріархату досить серйозний. Якщо дуже грубо перекласти на світську мову, то Москва вирішила йому помститися за визнання ПЦУ, приперлася в Африку – на канонічну територію Александрії – і спробувала влаштувати таку собі церковну “ДНР”.
Я не берусь оцінювати перспективи.
То чому не було навіть просто підготовчого засідання?
Не знаю. Цього не знаю.
Патріарх Кирило є одним з головних співтворців фашистської ідеології під назвою «рускій мір». Як росіяни військовим шляхом загрожують Україні і всій Європі, так патріарх Кирило своїми діями загрожує світовому православ’ю. Я розумію, що Церква мислить на сторіччя, але дії патріарха Кирила є надзагрозливими і вимагають реакції вже зараз.
Не уособлюйте предстоятеля Московського патріархату із Церквою. Ми відділяємо Церкву як тіло Христа від певних функціонерів, які очолюють певні структури управління в певний історичний період часу. І він не вічний. Він піде.
Це зрозуміло. Але він має серйозний вплив на свою парафію. Там суцільний «рускій мір» у настроях…
Переважно так. Він (руський мір) займає домінантні засади. Але розумієте, людей можна пожаліти — вони самі собі обрали духовне рабство. Вони багато в чому не дозволяють собі не тільки не погодитись, а допустити думку, що ієрарх може в чомусь помилятися.
Коли спілкуються дві дорослі людини, вони — це є культура діалогу — навіть якщо у чомусь не згідні, поважають інакшість іншої людини. Вона може зі мною не погоджуватись, але вона не проявляє до мене ворожості, не намагається мене подавити чи нав’язати свою думку. Ми обмінялися, у чомусь зійшлися, у чомусь не зійшлися.
І ось ми бачимо, люди (росіяни. – С.К.) пристають саме на той бік, схильний до силового насадження своїх ідей. Мовляв, якщо ви з нами не погоджуєтесь, значить, ви нехороші, фашисти. Я не знаю, чому розвивається такий напрямок спілкування чи донесення ідей до своєї пастви у предстоятеля Московського патріархату. Навіть не берусь оцінити. Хоча ви праві, деякі люди часто дозволяють іншим думати за себе. Не висловлювати свою думку, не зіставляти факти, а сприймати готовий продукт. Їм сказали, що Україна нехороша, – вони в це повірили.
Якщо не суд Пентархії, то чи існують якісь інші механізми – на рівні симбіозу топів світового православ’я – щоб вжити заходів до Кирила?
Можна засудити його позицію, засудити його схвалення і благословення загарбників, які прийшли й убивають мирних людей. Принаймні почати з цього.
Якщо говоримо про засудження дій патріарха Кирила — ініціатива має йти від Константинополя? Я хочу процедурно розібратися.
Тут я маю бути трошечки обережнішим у висловах, зрозумійте мене правильно. Ми, як громадяни України, українці, все ж таки, говорячи на ці теми, мислимо трошечки тенденційно. Це зрозуміло – нам болить більше за інших.
Але з погляду канонічного права що робити в такій ситуації? Які є важелі? Можливо, тисячу років тому Вселенський собор уже на цю тему щось запропонував, просто всі забули? Або в Апостольських правилах щось таке записано? Я не знаю, кажу ж – питаю, щоб нарешті розставити крапки над «і».
Вселенський собор задекларував прономії Вселенського патріархату. Вселенський патріархат може приймати апеляції, скарги на всіх єпископів. Але це євангельський принцип — якщо тебе самого не послухають, візьми зі собою ще свідків і прийди, скажи своєму братові, що він поступає недобре. Це такий самий механізм, така сама Пентархія. Якщо одного не послухали, можемо зібратися в більшій кількості, засвідчити всі одному, що він вчиняє недобре.
Боюся, що Кирило чхати хотів на таке засудження. Він вже давно не про віру і не про Бога.
«Церква — це не тільки ієрархи, але й миряни. Їхній голос має звучати більш потужно»
Спостерігаючи за Генеральною асамблеєю Вселенської ради церков (щось на кшталт ООН. – С.К.), яка відбувається раз на 9 років і от щойно закінчилася, виникають великі сумніви щодо того, що світ засуджує дії РПЦ. На початку засідання була дискусія про те, чи залишати російську делегацію в залі – і її залишили. Причому під шквальні оплески. Представництво Константинополя було доволі чисельним. Що зробили ваші колеги, щоб не допустити такої ганьби? Принаймні тих оплесків.
Тут у мене немає відповіді, я з ними поки що не спілкувався.
ПЦУ запросили до участі в Генасамблеї Вселенської ради церков як спостерігача. І якщо оцінювати ситуацію загалом, видається – тут я трохи повторюсь – що у світового православ’я (якщо не брати найстаршу Матір-Церкву) немає усвідомлення, які загрози становить «рускій мір». Чи є? Якщо оцінювати конкретно роботу цієї Генасамблеї?
Я думаю, можливо, люди не до кінця розуміють, поки їх це не торкнулося. Але розумієте, річ у тім, що ми умовно назвали цю ідеологію «рускій мір», але конкретно в чомусь її осудити наразі неможливо, вона не має маніфесту.
Не має фізично десь надрукованого маніфесту «руского міра»?
Так. Ми бачимо ці агресивні тези у висловах, в інтерв’ю, а от окремо сформованого документа, який був би маніфестом, який декларував би всі позиції, немає. Те, що ми зараз засуджуємо – вибірка з виступів значущих осіб.
Хіба для того, щоб засудити, обовʼязково реагувати на офіційний документ?
З юридичного погляду – так. Поодиноко ми формуємо просто певну ідею протистояння «рускому міру», який дуже розпорошений, так би мовити, проявляється у висловах і діях конкретних політичних діячів, церковних у тому числі.
Якою мала б бути позиція Генасамблеї щодо України?
На мою думку, треба було засудити вторгнення (фактично було прийнято загальну «заяву по Україні» з вельми розмитими формулюваннями. – С.К.).
А як думаєте, чому цього не зробив Папа Римський? Розумію, що питання не зовсім до вас, але його реакція на українські події вимагає пояснень. Я маю на увазі реакцію на Дугіну, історію, коли на Пасху українка і росіянка несли хрест тощо.
Мені здається, повертаючись до того, що ми вже зазначали, люди по-різному сприймають однакові факти. Ми — українці. І люди, які не в контексті подій, живуть не на війні, вона їх не так стосується.
Вони хотіли зробити те, що, на їхню думку, було б добре — заклик до примирення, що люди не повинні розділятися. Це ніби гарне послання. Але, зрозуміло, в Україні інші реалії. З огляду на те, що ми живемо в цій війні, переживаємо смерть наших людей і невідомо, скільки ще постраждаємо, ми лютуємо. Це різні точки сприйняття.
Згадаймо Другий Ватиканський собор 1960-х років, який став дещо запізнілою реакцією католиків на зміни в суспільстві, які відбувалися після Другої світової війни. Багато в чому саме з причин такої неквапливості католицькі храми в Європі значно спорожніли. Сьогодні може статися щось подібне.
Моя позиція: люди, які перестають ходити в церкву через те, що Церква не реагує якось на виклики часу, намагаються зняти із себе відповідальність. Церква — це не тільки ієрархи, але й миряни. І голос мирян має бути чутний все сильніше і сильніше. Якщо ієрарх робить щось неправильно, мирянин має підійти і з повагою сказати: «Святий отче (чи святий владико), ви робите недобре». І не чекати, поки церковна адміністрація буде організовуватися. Треба йти до тої адміністрації, доносити свою думку.
Церква – це не тільки священнослужителі. Люди, які входять у церкву, які причащаються, мають зрозуміти свою персональну відповідальність. Мовиться не про те, що як священник навчив (навіть якщо він помиляється), так воно і має бути, ні. Треба думати. Оце тоді буде справжнім церковним життям, живим церковним життям.
«У нас немає бажання зробити якомога більше своїх церков. Це притаманно нашим братам»
Наразі представництвом Константинопольського патріархату в Україні є Андріївська церква. Служба в ній відбувається на свята або в неділю. Теоретично ви могли б розширитися. Наприклад, мати представництво у Львові. Але цього не відбувається. Чому?
У цьому немає потреби. Заснування ставропігії і розширення відбувається виключно за потреби. Нащо нам більше представництв? У нас у Києві стільки роботи, що вистачає з головою.
В історії, ми знаємо, багато церков, монастирів були саме ставропігіями Вселенського патріарха, але тоді були такі обставини, що для церковних громад було легше жити, з огляду на політичні події, саме ставропігіями. Наразі немає такої потреби, тому що в Україні постала помісна Православна церква України. І тепер, якщо доведеться і знадобиться щось тут відкривати, все одно це вирішуватимуть двоє предстоятелів між собою, це їхній рівень.
У нас немає бажання зробити якомога більше своїх церков. Це притаманно нашим братам. У них завжди показник — це найбільший хресний хід і в кого найбільше людей на службі. Ми за це не боремося, та і немає потреби, адже сама по собі ставропігія – це представництво, не парафіяльна церква. Це умовно, так би мовити, церква, що має характер церковної дипломатичної установи в певному сенсі.
Посольство, я ж кажу.
Ставропігії засновуються в тих місцях, де є потреба чи потенційна необхідність великої кількості контактів, щоб не збільшувати занадто документообіг. Деякі питання можна вирішити на місці. Тому ставропігія потрібна для того, щоб, по-перше, пожвавити стосунки між місцевою церквою і Матір’ю-Церквою. По-друге, полегшити Матері-Церкві життя, вирішуючи багато питань на місці.
Ставропігії можуть виконувати дорадчі функції для місцевої церкви, бо ми не перетинаємося, не змішуємося, не втручаємося в справи одне одного. А для держави, в якій є ставропігія, це статус честі. Бо наразі таких ставропігій загалом дев’ять. Українська була восьмою, дев’ята — на Мальті.
А де ще вони є?
В Америці, в Греції, у Великобританії.
«Згідно з Томосом, ПЦУ не може мати парафії за кордоном. Але може послати священнослужителів. Не ми маємо цим займатися»
Важливий момент — закордонні парафії. Згідно з Томосом, ПЦУ не може їх мати. Цим питанням опікуєтеся ви. Але коли затверджувався Томос, неможливо було передбачити нинішні події – те, що дуже багато українців опиняться за кордоном. Як сьогодні Константинопольський патріархат працює з українськими біженцями, як збираєте паству за межами України?
У мене є запитання до того духовенства українського, яке ще за часів Київського патріархату було там (за кордоном. – С.К.). Чим вони займаються?
Зачекайте. Київський патріархат було розпущено Філаретом у день Собору – 15 грудня 2018 року…
Ось ми підходимо саме до Томосу. Згідно з Томосом, усі парафії закордонні колишнього КП переходять під владу місцевого єпископа Вселенського патріархату. Відповідно, україномовних священнослужителів там має бути дуже багато. Де вони? Чому вони не можуть прийти до місцевого єпископа, сказати: “Владико, ось ми з парафією приходимо, будь ласка, приймайте”. Вони ж є на місці. Тому я думаю, що ця проблема трохи надумана.
У ваших, як Константинопольського патріархату, особистих політичних інтересах максимально залучати зараз до себе українських біженців. Як саме – ваші внутрішні питання.
Я з вами не погоджуся, це не наше. Ми робимо все, що ми можемо. Але ініціатива цього процесу не в Константинополі. Константинополь відкритий для всіх. Точка ініціативи саме цього процесу має бути в Україні, у Михайлівському Золотоверхому (де розташована резиденція митрополита Епіфанія і фактично головний офіс ПЦУ. Тож виглядає так, що мається на увазі «ініціатива має йти від ПЦУ. – С.К.).
Згідно з Томосом, ПЦУ не може мати парафії за кордоном. Але може відрядити своїх священнослужителів до місцевого митрополита. То хто про це має думати? Невже ми повинні прийти (в Михайлівський. – С.К.) і сказати: “Дайте нам своїх священників”? Такі питання потрібно вирішувати через безпосередні контакти з місцевими ієрархами, адже в різних країнах різна ситуація і шаблону не існує.
У вас є місцевий єпископ десь у Франції, скажімо, і він розуміє, що в нього пастви нової – сотні тисяч. Просто гріх її не залучити. Логічно, він сам має думати, як, у який спосіб.
Нічого він не повинен.
То це ж у його інтересах!
Ми не міряємося інтересами. Ми служимо.
Але людям потрібна пастирська підтримка. А йти їм нема куди, тому що ви між собою не хочете розібратися.
Я з вами не погоджуюся, що їм немає куди йти. Не в тому справа. Православних парафій у Європі дуже багато, треба докласти зусиль і ретельно поцікавитися, пошукати. Священники є. Треба інших – хай пришлють. Але ініціатива повинна виходити від людей, які зацікавлені в наявності саме україномовного священника.
Якщо священник з КП від 2018 року до вас не дійшов, а зараз передумає, це буде дивно виглядати.
Людям необхідно організовуватися. Громада має цим займатися, і не важливо, як це виглядає.
Припустімо, ПЦУ відрядить священника з Бучі у Францію, з Ірпеня – в Німеччину, але загалом цей процес має хтось координувати. Це не може стихійно відбуватися. У тому числі, щоб ПЦУ потім не звинуватили в самоуправстві і порушенні Томосу.
Координуватися цей процес має місцевим ієрархом. Але ініціатива необхідна від самих людей. До того ж якщо відряджається священник, громада повинна його забезпечувати. Або він повинен йти там на роботу і себе забезпечувати, це дуже поширена в Європі практика (коли священник, окрім служби в церкві, ще працює). Адже священник також людина з потребами, тим більше, якщо він одружений і має сім’ю. На жаль, не існує фондів, які займалися б утриманням духовенства.
Біженці – це переважно жінки з дітьми. У них проблем вдосталь, і навряд чи вони будуть організовуватися, шукати собі священника. Тобто точно не будуть. Це я вам як біженка кажу. Складається патова ситуація.
І?
Тобто люди, які починають життя з нуля, з батьками, дітьми, котами, без знання мови, на пустому місці, сидячи часто на виплатах, мають ще й шукати собі священника. Серйозно?
Ну, якщо він їм треба, то так, треба шукати варіанти вирішення питання, виходячи з місцевих реалій. Повторюся, шаблону не існує.
Дуже дивна позиція.
Чому дивна. Люди повинні проявляти ініціативу. Навіть якщо вони на виплатах і їм важко. Зараз важко всім. І з такою ситуацією всі зіткнулися вперше.
Однак підсумуємо. Проблема в чому? Що немає священників, так? Я правильно зрозумів?
Проблема в тому, що українським біженцям, які є вірними ПЦУ, за кордоном часто нема куди піти до церкви. Не до РПЦ ж іти.
Дивіться, ви кажете, що є потреба. Для її вирішення потрібні ресурси людські. Де їх брати? Якщо є громада, люди відчувають потребу, приходять до місцевого єпископа і просять, мовляв, хочемо зорганізуватися, дайте нам священника. Він каже: “Де я вам його візьму?” – “В нас є в Україні”. Тоді треба звернутися до Києва, хай його командирують до того митрополита, в митрополії якого виникла потреба у служінні україномовного священника. Розумієте? Окрім того, вірянин, що перебуває на території іншої митрополії, автоматично стає духовним чадом місцевого єпископа. Отже, він не є вірним саме ПЦУ, так би мовити кріпаком, він православний парафіянин місцевої Православної церкви, на території якої він опинився. А православних парафій в інших країнах є багато.
Якщо ви не хочете цим займатися, внесіть якісь юридичні правки, видайте спеціальний наказ, я не знаю. Але дозвольте Михайлівському самому це робити, а не кивайте на нього просто так. Це нечесно.
Має бути ініціатива, узгоджена з місцевим архієреєм. Але треба визначитися, що ми хочемо? Парафій ПЦУ за кордоном чи духовної опіки українців, що вимушено опинилися в екзилі?
Та я не проти ініціативи! Але зрозумійте, неможливо порівнювати ситуацію, коли громада вже сформована, живе собі компактно і – для повного щастя – їм тільки свого батюшки не вистачає, якого вони ще й утримувати готові. Зовсім інше – розгублені жінки-біженки з дітьми, батьками, котами тощо.
Добре. Яке рішення бачите ви?
Ви сказали, що є проблема і ви не погоджуєтеся з тим, що робиться. Як, на вашу думку, має це робитися? Прошу озвучити вашу позицію.
Константинопольський патріархат має свої єпархії. Ви розумієте, де скільки біженців, у якій країні. Ви маєте максимально, наскільки можете, в кожному конкретному випадку долучатися. Десь є священник, десь нема. Десь католики дають право співслужити, десь не дають. Це все вирішується. Ви маєте самі пропонувати якісь варіанти рішень. Це ваша відповідальність.
Де є потреба, де люди звертаються, їм пропонують.
Назвіть мені три приклади. Де ви це зробили? Три приклади, географічно.
Можу сказати, що в митрополії Іспанії, Португалії організовують парафії для українських біженців. Там, де є в цьому потреба. А власне Ставропігія в Україні шукала та скомуніковувала православних українців з україномовними священниками в Туреччині.
Останнє питання, яке стосується — з огляду на актуальну ситуацію — безпеки. У перші дні війни була спроба проникнення у Михайлівський собор, сьогодні він охороняється, як військовий об’єкт. Андріївська церква — оплот Константинопольського патріархату, тобто ви для росіян теж вороги. Ви не поїхали з Києва в перші дні, але чи мали якісь конкретні попередження про небезпеку, про загрозу особисто вам чи, можливо, Андріївській?
Чесно кажучи, ні. Я досить спокійно сприйняв те, що може бути. Звісно, всі розуміли, що може бути загроза будь-кому, незалежно від посади, від особи. Але сказати, що я якось хвилювався, такого не було, і я вирішив залишитися в Києві та продовжувати виконувати свої обов’язки.