Понеділок, 15 Липня, 2024
Бiльше

    Архім. Роман (Анастасіядіс): «Церковний фактор використовується пропагандою для виправдання варварських дій»

    В інтерв’ю для проекту “Християни проти війни” архімандрит Роман (Анастасіадіс) розповів про свою позицію щодо Українського церковного питання та ролі релігійного фактору у війні Росії проти України.

    Він зазначив, що церковний фактор використовується російською пропагандою для спроб виправдати та навіть ідеалізувати жорстокі дії проти українського народу. Архімандрит також розкритикував позицію Московського Патріархату, який офіційно підтримує агресію Росії. На його думку, Церква не може благословляти загарбницькі війни, оскільки проповідує мир та любов.

    Архімандрит Роман (Анастасіядіс) відомий своїми публікаціями на підтримку автокефалії Православної Церкви України, які перекладалися різними ресурсами російською мовою, наприклад «Архімандрит Роман Анастасіядіс: Чому Кіпр визнає нову церкву в Україні»«Митрополит Кіпрської Церкви, який виступає проти ПЦУ має піти у відставку» , «Ви думаєте, що Свята Гора — прохідний двір вашого дідуся?» – священик Вселенського патріархату митрополиту Запорізькому Луку».

    — Дорогий отче Романе, розкажіть коротко про себе, щоб читачі проекту «Християни проти війни» мали можливість познайомитися з Вами ближче.

    Я єромонах Патріаршого Ставропігійного монастиря святого Пророка Іллі в Рустиці, який знаходиться в Митрополії Ретимно та Авлопотама на острові Крит. У 2005 році відбувся мій чернечий постриг, а також висвячення в сан диякона і потім у сан пресвітера. До цього я протягом десяти років був послушником у монастирі Божої Матері Макаріотиси у Митрополії Фів. Тобто близько 19 років я перебуваю в єпархії міста Ретимно, неподалік якого я народився і виріс. Тут я виконую своє церковне служіння згідно з настановами місцевого Митрополита. На даний момент це вже третій Митрополит з часу початку мого служіння. Мене висвячував блаженної пам’яті Митрополит Анфім, після нього цю посаду обіймав Високопреосвященний Євген, який нині є Архієпископом Криту, і зараз ми працюємо і служимо під омофором Високопреосвященного Митрополита Продрому. 

    «За цією проблемою стоїть не лише небажання Російської Церкви втратити одну зі своїх Митрополій, а й прагнення поставити під сумнів суть привілеїв, які має Вселенський Патріархат».

    — Ви відомі слов’яномовній православній громадськості головним чином своїми публікаціями щодо Українського церковного питання (цікаво, що ці публікації здебільшого передруковують Ваші ідейні супротивники зі своїми коментарями). Що викликало у Вас інтерес до цієї гострої для православних слов’ян теми?

    Я спеціально не цікавився цією темою до того моменту, коли Вселенський Патріархат після багатьох років звернень українських православних християн, які перебували у стані розколу з єдиною на той момент канонічною на території України Православною Церквою, Московського Патріархату. Причини такого стану стосувалися не догматів віри, а питань адміністративного і національного характеру. Тут варто наголосити, що характеру саме національного, а не націоналістичного. Вони бачили, що Російська Церква в Україні не обмежується лише своєю пастирською місією, яка полягає у спасінні людей (від гріху, – ред.) та підготовці їхнього горнього Єрусалиму, а діяла як важіль політики Кремля проти інтересів України як незалежної держави, якою вона є з 1991 року. Таким чином, православні християни України хотіли повної юрисдикційної незалежності, щоб слідувати власному шляху, перешкоди якому створював Московський Патріархат, зловживаючи своєю духовною місією. Саме тому Вселенський Патріархат дуже вірно і без будь-якої поспішності, в чому його безпідставно звинувачують, після численних звернень вирішив використати свої канонічні привілеї і по-перше, відновити християн, які перебували раніше в розколі, зробити їх знову повноцінними членами Церкви, і по-друге , надати їм Томос про автокефалію, згідно зі своїми канонічними правами і наслідуючи приклад випадків, що мали місце в житті Церкви, на прохання церковної єрархії та віруючих, а також держави. 

    Ця тема набула великого резонансу, внаслідок чого я нею зацікавився. І я побачив, що за цією проблемою стоїть не лише небажання Російської Церкви втратити одну зі своїх Митрополій, а й прагнення поставити під сумнів суть привілеїв, які має Вселенський Патріархат. Ці привілеї зовсім не сьогодні вигадав патріарх Варфоломій, як його звинувачують, вони виникли в результаті рішень Вселенських соборів і практичного застосування цих рішень у житті Церкви протягом століть. 

    У мене виникло і особисте, можна сказати, бажання, наскільки це можливо, підтримати своїми публікаціями канонічно вірну версію перед пропагандою, неправдою, спотвореннями як історії так і канонічної істини Церкви, за допомогою яких Московський Патріархат, на жаль, продовжує відстоювати свою точку зору.  

    Потім ця тема вийшла з виключно церковного простору і розпочалася війна, що стало доказом правоти дій Вселенського Патріархату, оскільки за діями Московського Патріархату стояла не турбота та любов про українську паству, а інші прагнення, головним чином експансіоністські. 

    З початком війни більшість православних християн України опинилися у дуже складному становищі. Перед ними постало питання, як можна продовжувати належати до Церкви, голова і більшість єрархії якої не тільки не засудили військове вторгнення та катастрофи, яке воно принесло, але й благословляє його. Мало того, якщо хтось висловлює незгоду з цим, то наражається на покарання і (церковні, – ред.) заборони. 

    Таким чином, віруючі отримали можливість мати ту Церкву, яка буде матір’ю, яка їм любить, а не мачухою. Оскільки Російська Церква показала, що вона насправді була для українців саме мачухою. Як тільки вони виявили бажання мати самостійність, вона почала цьому перешкоджати. Також вона благословляє те зло, яке вчиняється щодо них, смерті та руйнації. Православні українці змушені були вдатися до своєї справжньої Матері Церкви — Вселенського Патріархату, оскільки саме звідти християнство прийшло до Київської Русі. І внаслідок цього звернення вони здобули свою канонічну автокефальну Церкву на чолі з митрополитом Епіфанієм, яка має повну незалежність та самостійність, як і всі автокефальні Православні Церкви. 

    «Очевидно, що останні 20 років проникнення російської пропаганди на Захід було величезним»

    — Ви згадали про пропаганду. Ви маєте на увазі греко-мовну пропаганду в грецькому навколоцерковному середовищі?

    Оскільки, коли я зайнявся цією темою, щоб глибше зрозуміти її, я читав і російськомовні ЗМІ (за допомогою електронних сервісів перекладу, звичайно, оскільки я не знаю російської чи української мови). І я зрозумів, що пропаганда скрізь працює за одним і тим же принципом. Публікації російських інформаційних ресурсів, навіть офіційних, перекладаються або дослівно, або з незначними змінами, і публікуються у грецьких засобах масової «інформації» (у лапках) проросійської спрямованості. Те саме відбувається в країнах Західної Європи, але на Балканах це найвідчутніше, через російські зовнішньополітичні інтереси, а також через традиційно православне віросповідання населення багатьох країн. 

    Тобто поширена в Греції пропаганда певного штибу не створюється тут. Вона приходить ззовні, у деяких випадках навіть із посиланнями на першоджерела. Очевидно, що останні 20 років проникнення російської пропаганди на Захід було величезним, і тих, хто за цим стежив, не дивує сьогоднішній стан справ. 

    Ті, хто відчував себе комфортно з російськими грошима чи природним газом, були або дуже наївними, або не надто розважливими. 

    «Церковний фактор використовується пропагандою як аргумент при спробах виправдати і навіть ідеалізувати варварські дії, що здійснюються проти цілого народу»

    — Оскільки Ви давно стежите за подіями, скажіть, яке, на Вашу думку, місце займає церковний чи в більш широкому сенсі релігійний чинник у контексті війни Росії проти України, яка триває вже два з половиною роки? 

    Ми маємо провести розмежування. Справа в тому, що після початку цієї війни інструменти російської пропаганди, у тому числі в Греції, всіляко намагалися переконати широку аудиторію в тому, що Томос про автокефалію, виданий Вселенським Патріархатом Православної Церкви України, спровокував війну. Тобто через надання Томоса і певні переслідування, які зазнає Українська Православна Церква Московського Патріархату, почалася війна, що, звичайно, є нонсенсом. У жодному сенсі не можна сказати, що ця війна спровокована церковними чи релігійними чинниками. Церковний чинник використовується пропагандою як аргумент при спробах виправдати і навіть ідеалізувати варварські дії проти цілого народу. 

    Розвиток військових подій оголив суть цих аргументів. Оскільки за винятком членів єрархії (архієреїв) та деяких кліриків, більшість віруючих, які поки що формально перебувають у юрисдикції Московського Патріархату, вважають себе такими, що відокремилися від нього. Вони більше не хочуть належати до Московського Патріархату. Відповідно, ми бачимо, що цей аргумент, про те, що Росія нібито прийшла захищати віруючих, які не хочуть відокремлюватися від Московського Патріархату, є абсолютно безпідставним. 

    Я в жодному разі не хочу заперечувати реальний стан справ, коли у Східних областях України, де з історичних причин живуть як українці, так і росіяни, є якась кількість людей, деяка меншість, яка симпатизує Росії та Московському Патріархату. Однак це в жодному разі не може бути виправданням війни. Їх не переслідували, вони не наражалися на смертельну небезпеку. Україна вже достатню кількість років перебуває під наглядом Європейського Союзу, який не дозволив би здійснюватися будь-чому подібному. Навіть упродовж війни ми бачимо, що Європейський Союз та західні країни висловлюють Україні свою критику з певних питань, оскільки вимагають беззастережного дотримання прав людини. 

    Звичайно, Україна — це в минулому одна з країн Радянського Союзу, але останніми роками, у зв’язку з бажанням України вступити до Європейського Союзу, країну відвідували різні спостерігачі, які стежили навіть за тим, щоб не відбувалося переслідувань проти російськомовного населення або на релігійному ґрунті. 

    Отже, церковний фактор використовується російською стороною у зв’язку з війною, щоб виправдати те, що не виправдовується ні з погляду закону, ні з погляду здорового глузду. 

    Саме тому зараз Російська Церква, на мою думку, перебуває в небезпеці. Вона може впасти в брехню. 

    «Церква, яка благовістить Христа, Який є Мир і Любов, не може виправдовувати війну».

    — Московський Патріархат з початку війни піддається серйозній критиці в церковному та богословському середовищі через ідеологічну підтримку російської держави у війні проти України. Якою є Ваша думка щодо подібної позиції церковної єрархічної структури, яка досі офіційно вважає українців своєю паствою? 

    Я думаю, що найкраща відповідь на це питання — це позиція тих, безумовно героїчних і гідних будь-якої похвали кліриків та віруючих Російської Православної Церкви, які протистали офіційній лінії Московської Патріархії. 

    Адже хтось може припустити, що ми злі греки, які ненавидять росіян, або представляємо інтереси злого Заходу. Але ті клірики, які під час війни зазнали переслідувань, були заборонені у служінні або перебувають під загрозою виверження із сану, оскільки не приймають подібну позицію, є найкращим доказом її хибності. 

    Деякі з цих кліриків були прийняті Вселенським Патріархатом завдяки використанню права апеляції. Вони були відновлені в дійсному сані і прийняті в клір. Варто зауважити, що серед них зразкові клірики, які служили настоятелями столичних храмів, користувалися повагою віруючого народу. Вони не прийняли дану офіційну позицію, а значить із нею не все гаразд. 

    Церква, яка благовістить Христа, який є Миром і Любов’ю, не може виправдовувати війну. Особливо агресивну загарбницьку війну. 

    Тут необхідно зрозуміти, що існує певна роль Церкви щодо народу і держави, в якій вона знаходиться, щодо того, яке саме благословення вона викладає збройним силам. Це стосується більшості держав. І тут ключовим є питання, чи йдеться про агресивну загарбницьку війну проти іншого народу, чи про оборонну війну за свою Батьківщину. Адже війна може бути різною. Одна річ бути агресором, і зовсім інша — захищатися від агресії. Церква дотримується цієї логіки. Вона не благословляє загарбницькі війни, на відміну від вимушеного захисту від нападу військовим шляхом. 

    «Вони виконували заповідь Євангелія, а не порушували якусь клятву» 

    — Після початку війни Московський Патріархат опублікував текст молитви за перемогу з патріаршим благословенням читати цю молитву на богослужіннях у всіх храмах Російської Церкви. Деякі священики відмовилися це робити і були піддані звинуваченням аж до виверження з сану церковним судом зі звинуваченням у «порушенні священицької присяги та непослуху архієрею». Як Ви можете охарактеризувати це формулювання звинувачення церковного суду? 

    Наскільки я розумію, йдеться про присягу, яку в Російській Церкві священики дають перед рукоположенням. Справа в тому, що в греко-мовних Православних Церквах, згідно з давньою традицією, не існує жодної присяги перед висвяченням у диякона чи священика. У Греції навіть світські суди дозволяють клірикам не складати присяги на Євангелії. Бо клятва забороняється самою євангелією. Клірик, якщо постає у якомусь якості перед судом, він дає запевнення чистоті своєї совісті, а не присягу, яку зобов’язані приносити миряни. Якщо Церква зобов’язує клірика скласти присягу на Євангелії, це є порушенням священних канонів і нецерковною поведінкою. Можливо, ця практика сягає тих часів, коли держава вимагала від Церкви гарантій лояльності кліриків. 

    У традиції Церкви немає жодної «священицької присяги». Звичайно, священик може бути заборонений у служінні або викинутий із сану, якщо він порушує священні канони, викладені святими отцями Вселенських Соборів, або показує такий ступінь непослуху своєму єпископу, який вводить у спокусу віруючих. 

    Тут виникає інше питання. «Непослух» цих кліриків спокусив чи, можливо, навпаки втішив віруючих, які також не згодні з цією позицією? 

    Формально, звісно, ​​єпископ чи церковний суд має рацію. Але подібне порушення не може бути приводом для виверження із сану. 

    Безумовно, для Церкви є важливим послух єпископу, і в свою чергу єпископ може вимагати послуху, але його вимоги не повинні порушувати вчення Церкви. Наприклад, єпископ не може вимагати, щоб священик проповідував єретичне вчення. Це свідчать і святі нового часу. Один із них — преподобний Никодим Святогорець, який написав тлумачення священних канонів, яке має авторитет у Російській Церкві, наскільки мені відомо. Так само і духовник не може вимагати від свого духовного чада чогось, що порушує вчення Церкви. 

    Як ще один приклад, єпископ не може вимагати від священика проклинати ворогів, оскільки Христос наказав любити їх. У подібній ситуації єпископ мав би бути сам підданий канонічним заборонам. 

    І якщо молитва, про яку йдеться, не ставить за мету досягнення любові, миру та братерства між народами, якщо вона містить прохання про те, щоб один народ був повалений іншим, то це абсолютно суперечить духу Євангелія. Отже, клірики, про які йдеться, діяли правильно, не погоджуючись читати цю молитву. Вони виконували заповідь євангелії, а не порушували якусь клятву. 

    Я читав, що зазнавали покарань і священики, які не відмовлялися читати молитву, а змінювали в ній деякі слова. Тобто вони виправили помилку єпископа у православному та євангельському дусі. 

    Звичайно, клірик повинен перебувати у послуху єпископу, але в рамках Євангельського вчення, догматів і канонів Церкви, мета яких полягає в спасінні людей і братньому примиренні народів, а не в потуранні ворожнечі одного народу проти іншого. 

    У православ’ї ніколи не було поняття «священної війни». Навіть за часів Візантійської імперії. Звичайно, імператори мали велику могутність і в різні часи просили Константинопольських Патріархів благословити якісь речі, пов’язані з війною або прославити загиблих воїнів як святих. Відповідь Церкви завжди полягала в тому, що вона не забороняла оборонну війну, однак і не могла зарахувати до лику святих тих, хто брав участь у кровопролитті. Навіть якщо це кров ворогів. 

    Таким чином я вважаю, що для заборони у служінні або виверження з сану цих священиків не було жодних вагомих причин. Тому вони правильно були відновлені у служінні Священним Синодом Вселенського Патріархату. Якби вони були піддані звинуваченням канонічно справедливо, але вони не були б відновлені. Синодальне рішення прямо говорить про те, що клірики, які звернулися з апеляцією, були покарані не канонічно, за мирськими критеріями, які суперечать духу Церкви. Відповідно, це недійсне покарання. 

    Також я хотів би наголосити на одному аспекті, що стосується ситуації з церковними покараннями православних кліриків у Литві, які нині належать до Литовського Екзархату Вселенського Патріархату. Вони були звинувачені в тому, що нібито збиралися вчинити розкол. Але Церква ніколи не карає за наміри. Таке не можна навіть уявити. Навіть світське право не засуджує людину за наміри. 

    — Деякі з кліриків, які зазнали від Московського Патріархату заборон, звернулися з апеляцією до Вселенського Патріарха, який разом зі Священним Синодом відновив їх у священстві. Серед відновлених у служінні священиків були ті, хто раніше критично ставився до обдарування Томоса про Автокефалію Православної Церкви України. Ви можете якось прокоментувати таку зміну позиції щодо Вселенського Трону?

    Можу сказати, що це знаходиться в рамках властивої будь-якій людині поведінки. Всі ми, згідно зі своїми власними уявленнями, можемо мати помилкові судження. Коли ж трапляється так, що Бог припускає якусь спокусу, Він показує нам те, що ми помилялися. Саме такий зміст Євангельських слів «не судіть та не судимі будете». Ми можемо засуджувати іншу людину, але потім коли самі опиняємось на її місці, розуміємо, наскільки були неправі. Ці отці могли мати іншу точку зору, могли бути недостатньо поінформовані, але коли вони зрозуміли, хто винуватець ситуації, що склалася, і самі зазнали заборон з його боку, вони зрозуміли, що робили помилку і виправили її. Це абсолютно по-людськи. 

    Проблеми виникають коли хтось упирається в оману. А коли хтось виправляє свої помилки, то це Боже благословення. 

    «Церква ніколи не благословляла участь священиків у збройній боротьбі»

    — Окрім російських священиків, які протистоять офіційній лінії підтримки війни, є чимало тих, хто відкрито та активно висловлює свою підтримку російській армії, їздить на фронт із гуманітарною допомогою та для духовного опікування військових. Деякі з російських священиків, які приїжджають на фронт, беруть до рук зброю, беруть участь у військових діях і після цього повертаються на свої парафії. З історії ми знаємо про схожі випадки під час Грецької революції та національного спротиву. Чи є якась відмінність у цих ситуаціях?

    Я спочатку наведу приклад із житія святого. Думаю, що російським православним добре відомий преподобний Паїсій Святогорець . Він відмовлявся від висвячення у священний сан, хоча він не мав до цього канонічних перешкод. Причиною він називав свою участь у Другій світовій війні проти нацистів. Він був зв’язківцем, тобто не брав участь у бойових сутичках. Проте він припускав, що у зв’язку з тими даними, які він передавав, міг бути убитий якийсь чоловік. Тому він відмовлявся бути висвячений у священний сан. Незважаючи на це, він був прославлений Церквою як святий. Я думаю, що це найкраща відповідь на поставлене запитання. Відповідь з позиції людини Божої. Навіть ті, хто опосередковано причетний до загибелі людей, як-от ті, хто віддають військові накази, є прямими співучасниками вбивства. І для церкви це є на заваді священству. Тобто мирянин після участі у військових діях не може бути висвячений, а якщо клірик бере до рук зброю, то згодом він не може продовжувати служіння. Такий церковний порядок. 

    Під час Грецької революції 1821 року священики, які брали до рук зброю, не продовжували своє священнослужіння. Наприклад, Папафлессас , героїчна особистість, перестав священнодіяти, оскільки під час війни вбивав турків. Незважаючи на те, що це були вороги, окупанти та загарбники, проте після участі у збройній боротьбі він більше не служив як священик. 

    Також на Криті ми знаємо випадки військового героїзму священиків під час визволення острова від ярма Османа в 1866 році. Відомою особистістю є Папакраньотіс (батько Ніколаос Коккінос), який командував озброєним загоном. Також відомим прикладом є отець Іоанн Скулас з Аногейя, який під час Другої світової війни після спалення нацистами села, де він служив, став десантником-парашутистом і більше ніколи не одягав рясу. 

    Церква ніколи не благословляла участь священиків у збройній боротьбі. 

    На сьогоднішній день у Греції священики можуть бути покликані до армії, вони не зобов’язані брати до рук зброю та проходити військову підготовку зі зброєю. 

    У разі війни мета священика в армії – це не бойові дії, а душпастирські обов’язки. Все це, зрозуміло, у контексті оборонної війни за віру та вітчизну. У жодному разі не йдеться про військову агресію. 

    Усі вищеописані випадки сталися під час оборонних війн чи опору загарбникам. І значні героїчні особистості з-поміж священиків після участі в бойових діях перестали священнодіяти. Тобто вони мали повагу до церковних канонів. 

    «Вони протистоять режиму, який насамперед руйнує саму Росію, і вже потім Україну та інші країни. Це дуже гідні люди і я молюся, щоб Господь дарував їм Свій покров»

    — Сьогоднішня політична ситуація у Росії часто характеризується як диктатура. У Греції Церква мала досвід протистояння до диктаторського режиму. Наскільки, на вашу думку, аналіз цього досвіду міг би допомогти вірному усвідомленню місця Церкви в суспільстві? 

    Не можу судити, наскільки корисним є аналіз досвіду Церкви в Греції в період семи років диктатури. Можливо, корисніше проаналізувати, як діяли освічені Святим Духом єрархи, клірики та прості віруючі в період комуністичних гонінь на Церкву в Радянському Союзі, коли атеїзм був офіційним державним «віросповіданням». У Греції православні віруючі особливо шанують святителя Луку Кримського, на його честь навіть будують храми, за його молитовним заступництвом відбуваються чудеса та зцілення. Це особистість, яка проявила себе в найгірший період російської та східнослов’янської історії. У роки насаджуваного атеїзму ця людина проповідувала Євангеліє Христове, зазнавала гонінь, йому не віддавалися почесті, якими оточені єрархи в сьогоднішній Росії. Але він став святим. І святитель Тихон, перший Патріарх Московський 20 століття, який не пішов на співпрацю з безбожним комуністичним режимом. Цікаво, що ми бачимо шанування святих, усіх новомучеників, убитих більшовиками. І ці святі судять нинішню позицію Російської Церкви. Звичайно, В. В. Путін та члени його уряду можуть називати себе віруючими. Але віра пізнається не тільки зі слів, а й з дій. Ми не просто теоретично заявляємо, що ми віруючі, це має відображатись у діях, які ми робимо. Дії нинішнього Кремля для мене не дуже відрізняються від дій Сталіна. 

    Приклад того, як могла б повести себе Російська Церква сьогодні дають уславлені російські святі 20 століття. Святі єрархи, клірики та прості віруючі. Новомученики, яких прославила сама Російська Церква після падіння Радянського Союзу. 

    Також хочу сказати, що вважаю великими героями (чи є вони святими — нехай судить Бог, але по-людськи вони безумовно герої), тих небагатьох, хто насмілюється і виходить на акції протесту, незважаючи на те, що знає, що згодом може очікувати. Як це було в перший день війни та з деяких інших приводів. Вони протистоять режиму, що насамперед руйнує саму Росію, і вже потім Україну та інші країни. Це дуже гідні люди, і я молюся, щоб Господь дарував їм Свій покров. 

    Також, звісно, ​​різняться ступеня відповідальності мирян та кліриків. Клірики приймають на себе повністю Хрест Христів і мають бути сповідниками, вони не можуть узгоджуватися з анти-євангельськими діями влади. Також клірики не можуть вимагати від віруючого народу бути сповідниками, якщо самі не є прикладом. 

    «Російська Церква залишається канонічною Церквою. Вона не перебуває у розколі. Отже, треба залишатися у Церкві»

    — На Вашу думку, як можуть вести своє церковне життя православні християни в Росії, які виступають проти війни і не беруть офіційної позиції Московського Патріархату? 

    Це найскладніше для мене питання. І, можливо, найсерйозніший. На нього складно відповісти, оскільки ми зараз розмовляємо, перебуваючи у вільній демократичній країні, де нам не загрожує переслідування будь-якої диктатури. Проте відповісти на нього потрібно. 

    По-перше, принаймні на даний момент, згідно з позицією Вселенського Патріархату, Російська Церква залишається канонічною Церквою. Вона не перебуває у розколі. Отже, треба залишатися у Церкві. Тобто брати участь у Таїнствах, Причащатися і т. д. Якщо можна знайти парафії, де священик принаймні провокаційно не виступає на підтримку війни, навіть якщо він обмежується тільки прописаною молитвою, то краще брати участь у богослужіннях у такому храмі за потреби «закриваючи» вуха» (у духовному розумінні, звичайно, не буквально). Якщо священик у проповіді підтримує війну або відтворює пропаганду, можна читати в умі молитву «Господи Ісусе Христе помилуй нас і просвіти нашого священика». Але не треба відокремлюватись від Церкви. Оскільки Російська Церква була засуджена як розкольницька чи єретична і є канонічною Церквою. Так, у ній є проблеми на адміністративному рівні, але Вселенський Патріарх поминає Московського Патріарха, тому не можна заперечувати канонічність Російської Церкви та її Таїнств. На жаль, вона страждає на ідеологізацію своєї проповіді.

    На мій погляд, віруючі повинні відвідувати храми згідно з покликом свого серця та з почуттям, що приходять до Самого Христа. Відхід з Церкви в жодному разі не може бути відповіддю на ситуацію, що складається, оскільки це буде перемогою диявола. 

    «З того моменту, як уряд та армія моєї країни з метою виживання ведуть оборонну війну проти агресора, висловлення необґрунтованих звинувачень на адресу держави виглядає як зрада»

    — Щодо ситуації, в якій знаходиться православ’я в Україні, ми знаємо, що триває поділ на дві юрисдикції, і мають місце спроби діалогу на рівні мирян та кліриків. Обидві юрисдикції надають підтримку Збройним Силам України, а також Українська Православна Церква, предстоятелем якої є Митрополит Онуфрій, оголосила про своє відокремлення від Московського Патріархату та висловлює скарги про несправедливе ставлення з боку держави, посилаючись на свободу віросповідання. Проте держава надає клірикам цієї юрисдикції можливість виїжджати до країн Європи, де вони засновують парафії. Як ви можете охарактеризувати таку ситуацію?

    На мою особисту думку, у них могли б бути і причини, і право стверджувати, що вони зазнають переслідувань з боку держави у мирний час. Тобто на початок російського вторгнення. Я, можливо, міркую з погляду грецької моделі відносин Церкви та держави. І для мене, з того моменту, як уряд та армія моєї країни з метою виживання ведуть оборонну війну проти агресора, висловлювання необґрунтованих звинувачень на адресу держави виглядає як зрада. Тоді як до них проявляється терпимість, вони звинувачують на міжнародному рівні українську державу, яка борониться від агресора. Вже тільки цей факт показує, що вони не зазнають переслідувань. Якби справді була мета переслідування, то вони відбувалися б за подібні звинувачення у воєнний час. У мирний час ми можемо сперечатися та висловлювати незгоду з державною політикою з різних питань. Під час війни головною метою є об’єднання народу. І всі представники народу повинні підтримувати ватажка оборонної армії, незалежно від того, голосували за нього на виборах чи ні. Після закінчення війни знову можна буде проголосувати за іншого кандидата. 

    Твердження Митрополита Онуфрія та його церковної юрисдикції про те, що вони незалежні від Московського Патріархату, не мають жодних підстав. Держава не дурна. У нього є радники з релігійних питань і вони знають, що частина великої церковної юрисдикції не може сама по собі стати незалежною, автономною чи автокефальною. Хто наділив їх самостійністю? Вони навіть формально не вимагали автокефалію у Московського Патріархату. Оскільки їхня незалежність є самопроголошеною, то очевидно, що держава розуміє, що це лише видима незалежність. Ні церковно, ні канонічно вони стали незалежними. Вони продовжують перебувати у підпорядкуванні Московського Патріархату. І вимоги держави не полягають у тому, щоб хтось відмовився від віри у Святу Трійцю та інші догми Православної Церкви. Держава вказує, що цінності, що проповідуються, не повинні підкорятися ідеологічним цілям іншої держави, яка до того ж здійснює збройну агресію.

    У Митрополитів Онуфрія та Епіфанія одна віра, як і в їхньої пастви. Тобто держава не переслідує віросповідання. Абсолютно необґрунтовано порівнювати сьогоднішню ситуацію з тими самими радянськими гоніннями. Щодо тих кліриків, які переслідувалися в судовому порядку, проти них було зібрано докази їхньої провини, згідно з державним законодавством. 

    «Можна сказати, що ці парафії створюються відповідно до так званого «права необхідності»»

    — Автокефальна Православна Церква України з початку війни створює парафії поза канонічними межами своєї юрисдикції. Яка ваша думка про це? 

    Я точно не знаю, але думаю, що мав місце відповідний запит про подібні церковні дії в порядку ікономії (за поблажливістю). І я не знаю, яке саме вирішення питання було знайдено. 

    Томос про Автокефалію, який було надано Україні, вперше говорить про межі юрисдикції. Справа в тому, що в минулому не було потреби уточнити, що Помісна Церква не має юрисдикції за межами держави, де вона знаходиться. Наприклад, Елладська Церква знаходиться в межах Греції, Болгарська Церква — Болгарії тощо. Питання про діаспори було порушено в 20 столітті, разом з хвилями імміграції і для Церкви це є новим викликом. Раніше не було великих діаспор у різних країнах Європи та Америки, а також само собою зрозуміло, що Томос видається на території певної держави. І про це говорять усі Томоси. Межі Помісної Церкви збігаються із межами держави. Ніколи Томос про церковну автокефалію не було дано якомусь етносу. Етнофілетизм (визначення церковної юрисдикції за національно-етнічною ознакою) було засуджено на церковному соборі (Константинопольський Собор 1872). Томоси не давалися за принципом «де греки, там Грецька Церква» чи «де румуни, там Румунська Церква». І щодо цього моменту всі автокефальні церкви, не тільки Російська, роблять помилку. Усі Православні Церкви, крім греко-мовних, роблять канонічну помилку, створюючи власні парафії за кордоном. Класичний приклад – Кіпрська Православна Церква. Кіпр є окремою незалежною державою, хоча там мешкають греки. Багато кіпріотів залишили острів і живуть у Великій Британії, але в них ніколи не виникало думки створювати там парафії своєї юрисдикції. Церква Кіпру є однією з найдавніших, затверджених Вселенськими Соборами. І її юрисдикція не розповсюджується за межі острова.   

    Православна Церква України – перша, у Томосі якої було зроблено уточнення, що її юрисдикція не поширюється за межі державних кордонів. Але треба розуміти, що під час війни це досить складно дотриматися повністю. Тому що немає впевненості, що люди, які вимушено переміщуються до інших країн, залишаться там назавжди. Коли закінчиться війна і повернеться більшість біженців, це питання може бути врегульоване. 

    Також варто зазначити інший аспект. Є країни, в які перемістилася велика кількість біженців із України. Наприклад, Польща. Але Польська Православна Церква прямує до лінії Московського Патріархату і не допускає до Таїнств віруючих Православної Церкви України. Їх вважають розкольниками. Тобто там зовсім інший характер пастирської потреби. Люди не можуть залишатися без Причастя, без Сповіді, не можуть не хрестити дітей. Тому цілком справедливо неофіційно дається благословення на пастирське окормлення цих людей. Можна сказати, що ці парафії створюються відповідно до так званого права потреби. Метою Церкви завжди є служіння людині та її спасінню. Не слід судити з однаковими критеріями Церкву, паства якої переживає війну, і Церкву, паства якої насолоджуються миром. У Греції, оскільки Елладська Церква визнала автокефалію Православної Церкви України, після відповідних офіційних письмових запитів, було започатковано парафію для окормлення українських біженців в Афінах. Але це є прихід Елладської Церкви. 

    — Отче Романе, дякуємо Вам за щиру бесіду. 

    Я дякую за запрошення та можливість звернутися до людей доброї волі, які читають проект «Християни проти війни». З Богом! 

    Найсвіжіше

    Популярне