Неділя, 3 Березня, 2024
Бiльше

    “Московський патріархат проклав шлях армії РФ”, – релігієзнавець Молочко

    Домінування Московського патріархату сприяло вторгненню Росії в Україну – таку думку в інтерв’ю висловив український релігієзнавець Віктор Молочко. На його переконання, МП фактично створював сприятливі умови для приходу російської армії.

    У розмові з агентством УНІАН експерт зазначив, що одним із чинників, чому війська РФ впевнено заходили в Україну, було саме домінування тут московського патріархату.

    Керівник відділу з питань релігій Чернігівської ОДА у 1992-2012 роках Віктор Молочко також розповів, як через церкву в Україні з’явився великий осередок Росії та чи можна заборонити зв’язок з РПЦ прийняттям відповідного закону.

    Вікторе Михайловичу, нещодавно Верховна Рада проголосувала у першому читанні законопроєкт про заборону релігійних організацій з центром у державі, яка веде агресію проти України. Тобто йдеться про релігійні організації, пов’язані з Росією. Як ви оцінюєте цей документ?

    Здобувши у 1991 році незалежність України, ми отримали у “спадщину” – залежну від Москви православну церкву, діяльність якої упродовж багатьох років викликала чимало питань і стала серйозною проблемою для суспільства й держави… Чи розв’яже цю проблему проголосований у першому читанні законопроєкт? На мою думку, на жаль, не розв’яже.

    Поява такого законопроєкту більше схожа на політичну акцію. Адже в ньому припинення діяльності релігійної організації (громади чи монастиря) покладається на рішення суду після проведення релігієзнавчої експертизи. Враховуючи, що таких юридичних осіб в Українській православній церкві (УПЦ МП) тисячі, розгляд судових справ затягнеться на роки.

    Тобто, розраховувати на суди не варто?

    Цей механізм, як на мене, наразі не виглядає дієвим і може призвести до юридичного колапсу. До того ж, майже в усіх єпархіях УПЦ є юристи, які будуть проводити відповідну роботу. Вже сьогодні бачимо активізацію в інформаційному просторі. Багато чого, особливо конфліктні ситуації, висвітлюється в соціальних мережах, російських медіа. Зрозуміло, з якої точки зору подається там інформація…

    І як бути?

    До чинного закону “Про свободу совісті та релігійні організації” вже вносилися зміни та доповнення щодо діяльності релігійних організацій, центр яких розташований в країні-агресорці. Але ж вони не виконуються! Законодавцям варто було б внести зміни та доповнення до чинного закону, і ними чітко регламентувати позбавлення відповідних громад права юридичної особи, тобто зняття з реєстрації їхніх статутів.

    Ми протистоїмо дуже потужному і підступному ворогу, який веде і гібридну війну, використовуючи чутливі теми, зокрема релігійні. Нам вкрай потрібна мобілізація всього суспільства, і в цій роботі об’єднана церква могла б зробити дуже багато. А якщо церква є частиною культури, пропаганди, навіть ідеології одурманення іншої, ворожої нам країни, то вона не буде нести ідеї єдності, стабільності для нашої держави.

    Цьогоріч чимало обласних рад ухвалювали рішення про заборону діяльності Московського патріархату у своїх регіонах. Але чи реально виконати ці рішення?

    У переважній більшості випадків обласні ради зверталися до центральних органів влади з вимогою “заборонити” Моспатріархат. Тому законопроєкт, про який ми говорили, можливо, і став, певною мірою, результатом тих звернень.

    Лише кілька обласних рад спробували заборонити на території області діяльність Московського патріархату. Але чи у них вийшло? Мабуть, що ні. Обласна рада не має повноважень заборонити діяльність релігійної організації. І приходи МП, монастирі продовжують працювати.

    При цьому, така картина не лише на Чернігівщині. Часом нам видається, що в західних областях України релігійна ситуація виглядає більш проукраїнською, але це не так. Точно знаю, що, приміром, на Закарпатті, достатньо багато парафій МП. І там часом трапляються відмови на відспівування загиблих на фронті українських воїнів…

    УПЦ (МП) заявляє про свою незалежність від центру в Росії. Чи варто цьому вірити?

    Хочу нагадати, що у листопаді 1991 року було проведено Помісний Собор УПЦ, який одноголосно схвалив звернення до Московського патріархату про дарування повної автокефалії УПЦ. Через деякий час предстоятеля УПЦ митрополита Філарета відсторонили від посади і оголосили йому анафему. А на Соборі, проведеному у Харкові, ті, хто раніше голосували за автокефалію і підтримували Філарета, під тиском Москви проголосували проти та обрали присланого з Ростова нового предстоятеля УПЦ. Причому раніше запевняли президента України Леоніда Кравчука, що жодних рішень не ухвалюватимуть…

    Думаю, керівництву УПЦ треба позбавитися лукавства і остаточно визначитися, з ким вони. Поки що є чимало прикладів і в діях, і в риториці, що вони перебувають в очікуванні.

    Але чому в умовах російської агресії ходити до храмів, які якщо не фізично, то духовно пов’язані з центром, що благословляє російську зброю, продовжують самі українці?

    Віра – тонка духовна субстанція: якщо людина у чомусь впевнена, то складно її переконати у чомусь іншому. Впливає також інертність, звичка, небажання щось змінювати. Багато православних – це люди обрядів, для них головне – похрестити, повінчати, освятити, відспівати. Про інше вони не замислюються. Має місце релігійне невігластво. Далі – дуже слабенька просвітницько-роз’яснювальна робота. А з іншого боку – залякування і лжесвідчення від батюшок і матушок, яким не хочеться нічого міняти. Багато кому важкувато у служінні переходити на українську мову…

    Крім того, у православ’ї реальних громад немає. Настоятель парафії і кілька людей, які допомагають у служінні, ремонті і т.п. Всі інші – так звані прихожани. Тому в більшості випадків питання переходу до Православної церкви України залежить від священників. І саме на них сьогодні величезна відповідальність!

    Тривалий час РПЦ і РПЦ за кордоном були непримиренними ворогуючими конфесіями, а у 2003 році Путін зустрівся з ієрархами РПЦ за кордоном у Нью-Йорку і переконав їх у тому, що “нет высшего блага для церкви, нежели служение отечеству”. Саме цим, а не порятунком душ людських, займається зараз московська церква разом з російською армією і ФСБ, вбиваючи православних в Україні… Питання до служителів УПЦ: “Якому “отєчеству” служите ви?”.

    Чимало монастирів УПЦ в Україні мають ставропігію – пряме підпорядкування патріархові РПЦ, тобто Кірілу, а також спеціальні права. І такі рішення в тому числі схвалювалися депутатами обласних рад.

    Ще в часи ухвалення ставропігії для одного з монастирів Чернігівщини я говорив, що це – небезпечна справа. Пряме підпорядкування патріархові в іноземній державі точно не на користь нам. Це було схожим на спецоперацію наших “братів”. Вони тонко і глибоко “копали” ситуацію в Україні і готували вторгнення.

    Пригадую, як десь у 2012-2013 роках до нашого відділу приходили дві жінки з Росії, вони мали візитівки наукової установи з Москви і вивчали релігійну, демографічну, політичну ситуацію в прикордонних з Росією областях. Їхній візит був узгоджений вищим керівництвом, а тому вони скрізь безперешкодно отримували інформацію, яка їх цікавила. Я знаю, що вони не тільки в Чернігові працювали, а в Києві, відвідували Лавру.

    Православ’я позиціюється як один із символів російської держави, як складова “руського міра”, потужний та небезпечний канал донесення російських сенсів не тільки в Україні, а й інших державах.

    Концепція “руського міра” розроблялася і впроваджувалася московською патріархією багато років. Якщо проаналізувати зміст газет, журналів, книжок, які видавалися УПЦ в Україні, то побачимо зневажливе ставлення до української мови до української держави, її історії.

    Один приклад: увесь тираж газети “Троїцький вісник” – видання Чернігівської єпархії УПЦ – у 2000-х роках було знищено через згадку про універсал Івана Мазепи, наданий архімандриту Димитрію Тупталу (Ростовському). Часто доводилося чути, що українською літургію служити не можна – тільки церковнослов’янською. І, на жаль, спекуляції щодо вживання української мови в церковному житті ще й сьогодні мають місце.

    Мені видається, що одним із чинників, чому російська армія так упевнено заходила в Україну в лютому 2022 року, було домінування у нас московського патріархату.

    Богослужіння національною мовою – одна з ідей епохи Реформації, якамала місце у європейських країнах у XVI столітті. Чому ж через 500 років у нас існують сумніви щодо богослужінь українською мовою?

    Мартін Лютер у XVI столітті оголосив протест проти норм і правил, за якими діяв Ватикан як центр католицької церкви. У процесі Реформації був зроблений переклад Біблії німецькою мовою, що стало духовним підґрунтям для подальшого формування німецької нації і держави.

    Якщо ми подивимося на сучасні європейські держави, то в більшості з них богослужіння ведуться саме національними мовами. І наша сусідка Польща завдяки костьолу, тобто провідній ролі католицької церкви, доволі швидко звільнилася від радянської спадщини. Церковні служби там ведуться латиною і польською, звісно, з домінуванням польської мови.

    Чому ж в Україні і нині існують сумніви щодо богослужінь національною мовою? Річ у тім, що тривалий час будь-які спроби “українізації” церковного життя зводилися нанівець. У процесі поглинання церкви, що діяла в Україні, московським патріархатом, відбулося зросійщення церковнослов’янської мови. Щойно у XIX столітті зʼявився український переклад Біблії, одразу почався наступ на українську мову. На початку – у першій половині XX століття спроби створити українську церкву переслідувалися. Упродовж століть Росія привласнювала не тільки культурні надбання України, а й навіть святих.

    На сьогодні є підстави для переходу на богослужіння українською мовою навіть в УПЦ. Я маю на увазі існування перекладів необхідної літератури – богослужбових книг. Інше питання – бажання як окремих душпастирів, так і в цілому ієрархів церкви. Можливо, потрібен якийсь перехідний період, щоб був час для опанування всього матеріалу.

    Ви згадали про привласнення Росією навіть святих…

    Ми знаємо, що Московія приватизувала і святого Володимира, і Ярослава Мудрого, і Анну Ярославну (яка стала королевою Франції) і т. д. Все це робиться для того, щоб утвердити думку, що історія Росії виходить від землі української, на яку вона, Росія, ніби має якесь право.

    Нещодавно Путін розповідав, чому канонізований російською церквою Олександр Невський зрадив православну віру, отримуючи ярлики на княжіння в Орді. І виправдав це тим, що, мовляв, Орда захищала тодішню Московію від заходу. Як ви оцінюєте такий новий погляд на історію і на виправдовування зради “святим”?

    Така оцінка поведінки цього “святого” тільки підтверджує антихристиянську сутність московської церкви і аморальну сутність “загадкової руської душі”.

    У 1246 році перед вибором стояв і чернігівський князь Михаїл, який після спалення ординцями Києва, змушений був прибути до Орди. На вимогу підкоритися хану Батию та виконати поганські обряди князь Михаїл та його боярин Федір відповіли відмовою, пригадавши настанову свого духовного отця: “Великий гріх молитися по-християнськи і водночас чинить діла поганські!”. Тож обидва були страчені, а їхні тіла перевезли до Чернігова і зберігалися в одній з церков…

    Це був, можливо, перший мученицький духовний подвиг у православ’ї на Русі. І це добре зрозуміли наші північні сусіди…

    У 1578 році цар Іван (Грозний) написав у Чернігів до загиблих в Золотій Орді мучеників послання, запрошуючи їх “яко живих” до Москви… Станом на сьогодні мощі замуровані в Архангельському соборі Кремля.

    Перехід до ПЦУ в окремих громадах супроводжується протистояннями – чому так відбувається? Іноді складається враження, ніби для пропагандистів спеціально створюється картинкапро “переслідування православʼя”.

    Як і будь-які питання, перехід громад до ПЦУ має ретельно готуватися. З моєї точки зору, має вестися діалог, активна й ефективна розʼяснювальна робота. Робота з “батюшками-матушками” в тому числі. Якщо протистояння виходить в публічну площину, значною мірою перехід провалений. Так це виглядає збоку.

    Набагато краще, коли громада на чолі зі священником переходить до ПЦУ. Але таких масових переходів, на жаль, ми не спостерігаємо.

    З моєї точки зору, діяльність ПЦУ має бути більш завзятою. Бо поки вона не настільки активна, як має бути з боку провідної релігійної сили в країні. До того ж, можемо спостерігати завищені очікування до влади різних рівнів, яка ніби має щось забезпечити чи чомусь сприяти. Але Україна – світська країна, церква відокремлена від держави. Про це не варто забувати.

    На Чернігівщині є цікава історія про рішення громади перейти до ПЦУ, а храм виявився… приватизованим. Що відомо про практику приватизації культових споруд, особливо, якщо вони є історичними памʼятками і розташовані не в приватних володіннях, а в центрі міста?

    Я не володію інформацією, чи є ще такі прецеденти. Але історія в Носівці, дійсно, цікава. Крім того, що дім молитви має належати людям, приватизований храм є памʼяткою архітектури і збудований у XVIII столітті.

    Рішення про приватизацію стало можливим через сприяння збоку місцевої влади. І це ще раз підтверджує мої слова, що МП навчився дуже добре працювати з владою. Потрібних людей стимулювали, підтримували, а вони, своєю чергою, лобіювали необхідні рішення – від дозволів на будівництво чи виділення земельних ділянок до фінансової допомоги.

    У незалежній державі має бути незалежна церква – ця думка ніби очевидна і не може мати дискусій. Проте в Україні за стільки років незалежності шлях до єдиної церкви виявився вкрай непростим. Чому?

    На час здобуття Україною незалежності домінуючими в країні були парафії УПЦ в єдності з московським патріархатом. Діяли нечисленні парафії Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Пізніше була створена УПЦ Київського патріархату, якій постійно доводилося мати справу з дуже сильним спротивом з боку УПЦ (МП). Якщо якась громада прагнула зареєструвати статут УПЦ (КП), починалася шалена кампанія залякування, звинувачення у всіх гріхах. Ініціаторів створення громади називали “безбожниками”, “розкольниками”, “католиками” і т. д. Все робилося для того, щоб ніхто нічого не зареєстрував, або нікуди не переходив. Крім того, відсутність у УПЦ (КП) культових будівель, священнослужителів, безгрошів’я… Київський патріархат розвивався в силу своїх можливостей і тодішніх реалій.

    Як ви ставитесь до впровадження нового церковного календаря?

    Новий літургійний календар новий тільки для двох церков в Україні: ПЦУ і УГКЦ. Переважна більшість християн світу вже давно живуть за таким календарем. У нас літочислення ведеться від Різдва Христового, тому для християн (підкреслюю – для християн) першим і головним повинно бути свято Різдва Христового, а вже потім новоліття. Зрозуміло, що змінюються дати відзначення багатьох інших християнських подій.

    Не буде сприйматись логічна і закономірна дата відзначення Різдва Христового для певної частини населення, яке звикло готуватись до цього християнського свята не в спокої і молитві, а в суєті підготовки до Нового року – феєрверки, шампанське, всілякі наїдки. І після активних гулянь – до храму…

    Передбачаю, ті, хто залишаться прихильниками відзначення Різдва “за старим стилем”, будуть гордо посилатись на “сакральність” дати, а наші “брати з півночі” розпалюватимуть ворожнечу між українцями, підкидаючи у вогонь розбрату все більше снарядів, ракет, шахедів та інших “різдвяних подарунків” для наївних православних. Вибачте за гірку іронію.

    А як бути, коли людина позицює себе як патріота України і водночас вірного вірянина УПЦ? Якось одне суперечить іншому.

    У ваших словах логіка є. Подивіться на відомих українських спортсменів, яких окормляли священники московського патріархату. Водночас маємо приклади, коли віряни московського патріархату воюють за Україну. І серед священників МП не всі є поборникам Гундяєва (патріарх РПЦ Кирило, – УНІАН).

    З моєї точки зору, найнебезпечніше рабство – це рабство духовне. Крім того, наразі деякі віряни – прихильники МП – поширюють антиукраїнські наративи. Зі свого досвіду роботи з релігійними організаціями мушу визнати, що кожна з них формує у своїх вірян певний етноетопсихотип (поєднання етнічних та етичних характеристик у вірян, – термін, запропонований Молочком).

    І який етноетопсихотип формує УПЦ (МП) у своїх вірян?

    За моїми спостереженнями, у багатьох проявлялося конфліктне мислення, нетерпимість до вірян інших віросповідань, забобонність, переконаність, що треба молитися тільки російською мовою. Серед певної частини були помітні прояви православного фанатизму та космополітизму. Якщо в інших країнах віряни є відповідальними громадянами і релігійні організації там посилюють громадянську позицію, то у нас спостерігалося тяжіння до “Русі святої” з чітким посилом, що це – Росія.

    Наслідок такого впливу на свідомість людей в Україні — в часи війни значна кількість зрадників, колаборантів, ухилянтів, “ждунів”. Зрозуміло, що на це й розраховував наш віковічний противник. Хотілося б вірити, що зараз, після завданих нам страждань, горя, знущань, знищених домівок, сліз матерів і дітей, у багатьох вірян і священнослужителів УПЦ відкрилися очі і прийшло розуміння, що “руський мір” — це не християнство. А росіяни та їхня церква не склали найважливіший тест на вірність Богу-Творцю – тест на людяність…

    Я припускаю, що чимало священників МП до цього часу не усвідомлюють, яку місію вони виконують. Ця робота часто ґрунтується на ворожій пропаганді, сіє сумніви і зневагу до власної держави серед вірян. Цікаво, чи будуть потім вони каятися? Що вони відповідатимуть на питання: “Чи підтримували ви свій народ? Чи захищали свою землю? Що зробили для перемоги?”.

    Під час війни значення віри, а відтак і церкви, важко переоцінити. І слід реально оцінювати внесок церкви у справу перемоги України. Завдання церкви полягає у тому, щоб рятувати людські душі, а не поширювати меседжі пропаганди.

    Що має статися, скільки років пройти, аби громади ПЦУ стали домінуючими в Україні? Щоб церква не мала ніяких звʼязків з країною, яка веде проти України війну?

    В Україні домінуючою є православна віра. Але церкви не мають конкурувати між собою (хіба в добрих справах, допомозі та підтримці своїх вірян). Тому нам потрібен міжцерковний діалог – без образ, звинувачень, лише з урахуванням трагічності нинішньої ситуації – і порозуміння в релігійній сфері.

    В Україні має бути єдина православна українська церква. І головне – має бути Христова церква, тобто вона має ґрунтуватися виключно на християнських цінностях.

    Найсвіжіше

    Популярне