Неділя, 16 Червня, 2024
Бiльше

    «Головна цінність – це розрив з Москвою», – інтерв’ю з Юрієм Чорноморцем

    Філософ, науковець, волонтер, військовослужбовець, який був снайпером ЗСУ Юрій Чорноморець у інтерв’ю для Духовного Фронту України розповідає про Церковну ситуацію в Україні та світі і своє бачення діалогу між УПЦ (МП) і ПЦУ.

    Експерт дає поради керівництву УПЦ (МП) і зачіпає тему розриву із Москвою. У майже годинному інтерв’ю, ви почуєте бачення людини, яка між своєю науковою діяльністю встигає збирати гроші на сотні снайперських гвинтівок. Відеозапис інтерв’ю розміщений в кінці тексту.  

    Слава Ісусу Христу. Шановні слухачі Духовного Фронту України, з нами волонтер і військовослужбовець, наскільки я знаю, в минулому, снайпери Збройних сил України – Юрій Чорноморець, який також є доктором філософських наук, професором кафедри богослов’я та релігієзнавства.

    Пане Юрію, розкажіть трохи про свій шлях в Збройних Силах України і чим ви зараз займаєтесь?

    У Збройних силах України я опинився 27 числа, після Великого вторгнення. Тому, що в перший день мене жінка не відпускала. Далі я пішов, взяв снайперську гвинтівку і відповідно прийшов із снайперської гвинтівкою Remington 700 під ворота голосіївської тереборони. Мені сказали: “О ви із своїм, тоді ми вас беремо. Зараз приїдуть айдарівці, з них буде розвід. Ви будете їх супроводжувати”.

    Снайпери були дефіцитні, тому ми в перші дні виконували завдання в Києві, а потім 6 березня ми воювали на річці Ірпінь, біля Горінки. Потім воювали в Мощуні, коли противник прорвався. Ми воювали на дачі Жебрівського. Колись такий християнський демократ був. Після цього нас взяли, як таких, ну скажімо, досвідчених людей і нас 10 айдарівців, 20 із закарпатської Січі і 10 іноземців послали в тил ворога, в зону відчуження. Там ми виконували завдання до звільнення Київщини. Коли Київщина була звільнена, ми першими ввійшли в Іванків, якісь важливі мости захопили і відповідно там привели до ситуації, що не вдалося росіянам, щоб ці мости вибухнули. Ну непогано було там.

    Після цього, коли нас евакуювали звідти, з зони відчуження, то на третій день я себе дуже погано почав відчувати. Тиск піднявся до 220 і я поїхав в Інститут серця. Виявилося, що це наслідки такого радіаційного отруєння. В мого напарника теж, ще в деяких людей з групи. Ми дійсно там так непогано попали напевно що в полоній.

    Відповідно вже після цього служити я не міг. Десь через місяць, може більше, я був звільнений. Ще коли я знаходився в Інституті Серця, то почалась волонтерська діяльність, оскільки так виявилося, що я був практично єдиним снайпером, який опинився в місті Києві в той момент на постійній основі і снайпери з усієї України почали дзвонити і казати: “Дістань те, дістань інше. Ти ж на місці. Поїдь туди-то, проси, щоб дали”. А тоді все було в дефіциті, все коштувало в 4 рази більше ніж до війни. У два рази більше ніж зараз. І треба було діставати. І ми почали цю діяльність.

    На сьогоднішній момент нами куплено 165 далекобійних снайперських гвинтівок. Вони обладнані всі прицілами, патронами, дальномірами. Куплено майже 20 машин для снайперів. Передано. І багато іншого обладнання. Тобто це фантастичні такі кошти. Слава Богу, народ, українці, нас любить, підтримує і підтримують бізнесмени.

    Ваша наукова діяльність якось зберігається, чи ви зараз сфокусували саме на фронті Збройних Сил?

    Наукова діяльність, вона мінімальна. Ми зараз єдині в університеті виграли наукову тему від міністерства освіти – тему про єдність православних в Україні, пошуків моделей примирення. Я навіть є керівником цієї теми, тому що в мене є статті в Scopus і тому подібне. Університет примушує мене, щоб я повертався до науки. Але якось так весь час не виходить, бо кожен день коли ти думаєш, що зараз треба повернутися до науки, захистити 4 аспірантів на спеціалізованій вченій раді з богослов’я, релігієзнавства, що в нас є. І одного докторанта, здається, треба захистить. Коли ти намагаєшся повернутися до цієї діяльності, тут тобі шквал дзвінків, що треба те, треба інше. І ти сідаєш в машину, їдеш все це діставати. Це величезна така ділянка і дуже не вистачає часу на те, щоб приділити максимум уваги викладанню, або власне науці. На це зараз часу, сил, не вистачає катастрофічно. Ну слава Богу колеги з кафедри підтримують максимально і все що можуть допомагають, особливо з формальностями. Я їм за це дуже вдячний.

    Щодо питання єдності православних. Відомо, що зараз УПЦ Московського патріархату не бажає єднатися з Православною Церквою України. Ви як науковець, який працює над цією темою, як би ви могли порадити, що треба зробити Українській державі, чи суспільству, щоб цю єдність якось досягнути? Можливо, у вас є якісь ідеї з цього приводу, конкретні поради?

    Найперша, дуже проста установка має бути, що головна цінність – це розрив з Москвою. Тобто нам необхідно не стільки єдність, скільки розрив УПЦ з Москвою. Тому я вважаю, що в принципі, в ідеалі мав би бути прийнятий законопроєкт поданий Кабінетом міністрів, де всяка єдність з Москвою, вона є забороненою, в тому числі прихована, афільована, символічна. І вже виходячи з такої заборони, потім УПЦ мало б шукати власний спосіб існування, а відповідно держава могла б допомогти, якби УПЦ було необхідно. Але в принципі я тут хочу підкреслити, що я як людина, як релігієзнавець, як віруючий, я за те, щоби не було метою обов’язково єдність і так далі.

    Головне це розрив з Москвою. Тому, що мати єдність Москвою – це сьогодні злочин. Ясно, що з точки зору скажімо підтримування зв’язків з релігійним центром в країні агресорі. І друге, це дуже важливо, що це сьогодні просто по-моєму не по-християнськи, якщо настільки єретична концепція, я б сказав би, релігійного нацизму, яку проповідує сьогодні патріарх Кіріл, який підтримують всі єпископи РПЦ на території Росії, також на території зарубіжжя, знаходитися в спілкуванні з такими гіперєретиками, якимись новітніми маніхеями. Тобто я вважаю що це не просто одна з єресей, яка спотворює христологію чи тріадологію, чи ще щось і яка трішки, скажімо так, заважає правильній доктрині обоження, правильній практиці і тому подібне. Як це було в часи вселенських соборів. А це саме така древня єресь, схожа на маніхейство, схожа на гностицизм.

    Тобто, це свого роду альтернативна релігія, яка от під видом православ’я, там зараз проповідується. Тому коли, наприклад, починалася вся ця війна, спочатку з 14-го року потім от власне зараз, великий конфлікт вже, то тоді отець Кирило Говорун, він говорив, що доктрина “русского Міра”, вона не тягне на статус єресі. Ну зараз він вже говорить: “Ну десь можна сказати, що це – єресь”. 

    Я вважаю що це – гіперєресь насправді, схожа на гностицизм. Це виклик надзвичайно великий для всієї Христової церкви на сьогоднішній момент. І тому нам необхідно всерйоз, дійсно як християнам, турбуватися про те, щоби Українська Православна Церква не мала єдності з РПЦ, тому що на сьогодні це власне єдність із єретиками і тим більше це абсолютно аморально. Релігія все-таки, вона трошки про мораль, а мати єдність з тими людьми які проповідують геноцид твого народу – це є аморальна річ.

    І тут знову-таки ми стикаємося постійно із тим, що от цієї єдності насправді немає. Ну тут слід сказати, що була релігієзнавча експертиза. Я сам брав участь. Мене запросили, слава Богу. Я хочу сказати, що була пророблена велика робота, причому дуже швидко. Ми проаналізували власне ті норми документів які були.

    Змінений статут Феофанії ви проаналізували?

    В редакції яка була надана Державній Службі з етнополітики, тобто змінений. Той статут який був наданий митрополитом Онуфрієм. І два листи митрополита Онуфрія проаналізували. Тут дуже важливо, що там було проаналізовано 6 чи 7 документів. І тільки один з цих документів – це був статут РПЦ.

    Причому він аналізувався останнім. Тобто нам було важливо проаналізувати статут, проаналізувати документи, які є внутрішньоукраїнськими. Спочатку ми проаналізували і там були висновки по аналізу кожного документу. Кожен раз ми приходили до висновків, що УПЦ, на жаль, залишається частиною РПЦ. Просто є норма закону “Про перейменування” так званого, який діючий на момент релігієзнавчої експертизи. Конституційний суд саме розблокував його. Згідно з цією нормою треба було проаналізувати і статут, скажімо вищестоящої організації. Це діюча норма.

    Ми проаналізували лише документ, виконуючи закон. Зараз нам говорять, що на нас за це подадуть в суд адвокати з Лаври і тому подібне. Тобто ми мали не виконати закон, тому що Юлі Комінко, цьому адвокату не подобається, що ми виконали закони і проаналізували 7-м документом, чи 6-м, останнім щей статут РПЦ? І підтвердили, що статут РПЦ теж вказує на цю залежність. Бачите, яка залежність? Частини від цілого.

    І коли зараз, наприклад архієпископ Сільвестр, сам аналізує, він говорить, що “Ми заявили про намір в майбутньому мати автокефалію”. Якщо ви оголосили про намір в майбутньому мати автокефалію, якщо у вас предстоятель говорив в кінці минулого року, що ми автокефалію у Москви будемо просити, то який тут висновок? Якщо у вас немає автокефалії, то ви зараз є в стані якраз частини Російської Православної Церкви.

    Також ми проаналізували правозастосування. Тому що це дуже важливо. Наприклад могла б бути така ситуація, що скажімо ніби формальна залежність є згідно з документами, а реальної залежності немає. І це дуже важливо тобто, що правозастосування, от що воно показує нам з, наприклад, Харківського собору або з 91-го року і до сьогодні. Ми проаналізували правозастосування і потім випустили статтю окремо, ми вирішили в експертизу не включати, але правозастосування показало, що залежність є ще глибше ніж передбачає буква сьогоднішніх документів.

    І це однозначна така річ, що до цього часу ви є частиною РПЦ, значить ви є російська релігійна організація на території України і з цим треба щось робити. Тобто перш ніж єднатися, ви маєте від’єднатися від Москви.

    Грубо говорячи, для держави має бути все одно, після того як вони від’єдналися від Москви, приєднаються вони до ПЦУ, чи вони там будуть самостійними, ще щось. Для держави – це грубо говорячи, все одно. Для мене, як для людини, це все одно. Хочете зберігайте власну самостійність, хочете входьте до Помісної Церкви.

    Ми вільна країна – вільних людей. Ми нікого ні до чого не примушуємо. Головне не розповідати, що “Знаєте, давайте ви почекаєте ще, а ми поки будемо частиною Московського патріархату, ми поки будемо російською православною церквою”, яка називається українською і чомусь претендує на якісь права і тому подібне. І [УПЦ МП] дуже істерично ставиться до того, що хтось говорить: “Ви тут порушили закон. Ви тут винні. Тут ваші лідери винні і мають нести відповідальність”. Вони ж історично до цього ставляться. “Гоніння, гоніння” відразу кажуть.

    Тобто ідея полягає в тому, що ваші єпископи мають якесь право вето, вони мають право недоторканності? Вони що живуть зараз в часи Середньовіччя? Ви самі весь час говорите, якщо хтось в чомусь винний, то давайте пред’являйте звинувачення.

    Он ваш владика Іосаф, права рука митрополита Антонія (Паканича), довірена особа його на виборах 14-го року. Цей митрополит взяв… фактично ж він же ж погодився з вироком, що цей вирок справедливий і визнав свою вину. І всі інші хочуть не хочуть, вина абсолютно доведена буде. Цей процес я думаю необхідно продовжувати.

    На мою думку, близько 90% їхнього єпископату, конкретно підпадають під різного роду статті кримінального кодексу. Починаючи від розпалювання релігійної ворожнечі, виправдання російської агресії, співпраця, колабораціонізм і так далі. І я вважаю — це така їхня історична катастрофа. І чому люди ведуть себе так, ніби нічого не сталося — це для мене дивно, це другий раз я спостерігаю в житті своєму таке явище.

    Перший раз я це бачив на комуністичній партії Радянського Союзу. Тобто був уже 91-й рік, було вже видно, що все йде до розвалу, а люди продовжували в своїх власних газетах публікувати великі дискусії, якою має бути міра демократії в комуністичній партії Радянського Союзу і так далі. Я дивився на ці газети і думав: “Боже, в якому світі ви живете? Люди взагалі вже… просто з вас сміються. Вже ви нікому не потрібні. Вже з минулим прощаються сміючись. Ви вже посмішище для всіх”. Але люди продовжували в якомусь такому дивному світі жити. І це я вдруге спостерігаю. Люди не відчувають, що вже вони живуть десь, я не знаю…, після Августівського путчу. Вже мав би бути підписаний закон про їхню заборону, аналогічно цілком тому, як колись забороняли комуністичну партію.

    З іншого боку Вони ж говорять, що розрив з Московським патріархатом для них означатиме церковний розкол, а це для них теж ще страшніше ніж єдність із вбивцями тими самими, які благословляють на злочини проти України. Тому тут така ситуація. Як їх переконати в тому, що розрив з цими вбивцями для них не буде таким страшним, як ця єдність, яку вони на цей час мають?

    Ну тут слід навіть послухати митрополита Феодосія, який знову-таки наближений до Антонія (Паканича) і який проповідував прямо, що він страждає за те, що він є прихильником єдності тієї церкви, яка от єдина з часів Володимира охрещення ще щось. 

    Мені дуже дивно. Організаційні форми на цьому просторі, який колись був – Київської Русі, були найрізноманітніші. Чому слід вважати що якийсь єдиний духовний простір обов’язково має зберігатися.

    І от він за це страждає, що це наша мета – збереження ось цього духовного простору. Людина прямо говорить те саме, що і патріарх Кіріл, тільки іншими словами. Навіть маючи на руках підозру від СБУ.

    І це показує рівень безграмотності. Вони не знають дуже простої речі, що самостійна Церква в самостійній державі. Так 34 апостольське правило пише. Є самостійна православна держава із тисячолітньою традицією, з достатньою кількістю єпископату, храмів і тому подібне, семінаріями власними. Чому тут не повинно бути своя Церква Помісна? Це абсолютно незрозуміло. Тобто ясно, що вона має бути. Ясно, що всі єпископи мають знати свого предстоятеля. Предстоятель має діяти згідно з усіма єпископами. 34 апостольське право, ніхто його не відміняв.

    Тут дуже просто. Крім того, що вони безграмотні, вони вибирають єдність із сусіднім нордом, з церквою сусіднього народу, а не вибирають єдність свого народу, не вибирають єдність своєї церкви. Це дуже важливо. 

    Тобто для мене, ще до цієї війни, завжди це було дуже дивно. Чому ви не вибираєте єдність православних українців? Чому ви вибираєте обов’язково якусь більшу єдність? Кому вона потрібна? 

    Православна еклезіологія не передбачає, щоб це було. І вони постійно посилалися: “От ви знаєте в Африці там, цілий континент і єдиний патріархат і у нас так має бути”. Тобто ви до нас ставитися, я перепрошую, як я не знаю… до якихось нігерійців, яким Александрійський патріархат проповідував, поставив для них єпископів, чи що? В чому логіка, я не розумію. Тобто ми самостійна давня православна культура. У нас свої православні традиції. Будь-яка людина, яка об’єктивно мислить, просто може поїхати в Росію і подивитися наскільки там все зазомбовано, погано і так далі, ще до патріарха Кіріла і зробити висновок, що тут в Україні своє православ’я. Не таке кондове як там.

    Коли патріарх Кіріл почав проповідувати про “русскій мір”. Це був листопад 2011 року, вже він назвав цю доктрину, яку він весь час проповідував. Тут він назвав її “русскім міром” і він вже сказав: “у нас єдина русская православна традиція”. Я думаю, як єдина? Вибачте у нас в Україні своя традиція. В нас купа регіональних традицій. Ми дуже різноманітні, ми не такі як ви зі своєї росії.

    Потім він сказав “простір русского языка”. Вибачте, але це абсолютно не так. Ідіть в баню. Ця мова використовується для абсолютно різних цілей і немає жодного простору. 

    Ви там у себе не можете єдиного культурного простору знайти. Одна річ це Ольга Седокова із її “русским языком” інша, це вагнерівець який з його “русским языком” – це два абсолютно різні культурні світи, які між собою ніколи ніяк не перетинається взагалі. І таких культурних світів там безліч.

    Потім він сказав, що це єдині традиції державності, громадського життя. Вибачте у нас традиції громадського життя абсолютно інші. Вони не можуть на Уазік місяцями зібрати, а у нас тут нація, раз і всю армію забезпечує.

    Я вже не говорю державне життя. У нас ніколи не було цих російських традицій. Якогось ні вождизму, ні царизму. Ми абсолютно інакші були. 

    Починаючи з часів Київської Русі у нас відповідно ця демократія. У них вона була в Новгороді і фактично там була окрема політична нація Новгородська. Вона була знищена. Більш ніде вона не була. У них в Московії цього не було ніколи. Говорити що в нас єдині [традиції]…вони протилежні просто. Розумієте.

    З часів класичної праці Костомарова “Дві народності”. Він писав про те, що це не просто дві окремі народності, які типологічні трошки різні. Він чітко написав, що вони протилежні по головним характеристикам.

    Росія – це обрядовір’я, Україна – це Євангелія. Росія – це безрелігійна безграмотність. Україна – це всі грамотні, всі співають і так далі. В мене один з прапрадідів був регентом двох хорів в селі Вітачів. Просте українське село, ну трошки велике. Там були два величезні хори, які займали там місця на конкурсах міжнародних, виконували Леонтовича, Кошиця, ще навіть до революції. Про що ми можемо говорити? Де в Росії таке було? Ніколи ні в якому селі не було такого. Це просте село. 

    Мене завжди це дивувало, що вони бачать, що ми в всьому протилежні ніж вони – це їх бісить і вони хочуть нашу самостійну традицію всіляко задушити і завжди починають говорити: “Ви такі самі як і ми”. І тут з’являються оці манкурти, які говорять, “Не все так однозначно, а ми і вашим і нашим” і тому подібне.

    Мене це завжди дуже, звісно, засмучувало, тому що я завжди вважав. що між нами немає нічого спільного. І відповідно тому необхідно відгородитися для того, щоб уникати культурної війни. А раз вже культурна війна була реальністю, то треба було її вести весь час. 

    Я намагався. “Релігія в Україні” була і богословський портал і так далі. Все це я осмислював, що це акти релігійної війни, так щоб якось відстоювати наш духовний простір. Що я міг те і робив. Ясно, що церкви недооцінювали значення всього цього, але оскільки, на жаль, ми не виграли культурну війну то ми зараз ведемо війну реальну і маємо її виграти.

    Потім подивимося, може повернемося до культурної війни, після цієї війни.

    Кінець першої частини текстової версії. 

    Розмовляв священник ПЦУ Іван Петрущак

    Найсвіжіше

    Популярне