Днями, на сороковини смерті владики Артемія (Кіщенко), спільнота «Християнська Візія» оприлюднила його доповідь московському патріарху Кірілу, подану після того, як Синод БПЦ МП ухвалив політично мотивоване рішення усунути його з єпископського сану.
У цьому документі Артемій намагався (як ми вже знаємо, марно) пояснити Кірілу, що відбувається в Білорусі, захищаючи Церкву від безрозсудного служіння владі замість служіння Богу. Як і очікувалося, відповіді на своє звернення Артемій не дочекався, Кіріл не заперечував проти його усунення, передає «Наша ніва».
«Ми ризикнули назвати цей текст заповітом, оскільки він представляє квінтесенцію переконань архиєпископа Артемія», – пише редакція «Християнського бачення» у короткій передмові до публікації, підкреслюючи, що вона оприлюднюється вперше.
У вересні минулого року архиєпископ Гродненський Білоруського екзархату Російської православної церкви Артемій (Кіщенко), звільнений на спокій у червні 2021-го на вимогу влади Білорусі, засудив війну РФ проти України та позицію керівництва РПЦ.
«Його Святості
Кірілу
Патріарху Московському і всієї Русі
Архиєпископ Гродненський і Волкавський Артемій
Звернення
9 червня 2021 р. № 9-621/1
Ваша Святосте!
Вважаю за необхідне звернутися до Вас із роз’ясненням своєї позиції в контексті останніх подій у суспільно-політичному житті Білорусі.
9 серпня 2020 року в республіці пройшли вибори президента. Їх підготовка, проведення та оголошення результатів викликали численні претензії з боку кандидатів, їх штабів, спостерігачів, представників ЗМІ і, головне, широких мас білоруського громадянського суспільства. Інформаційний простір стрімко наповнився доказами недопуску та силового видалення спостерігачів з дільниць, явно нереальний відсоток проголосували достроково, невиконання членами виборчих комісій прямої вимоги закону про умови розміщення результатів голосування на виборчих дільницях. У результаті громадяни Білорусі, як ті, хто за Конституцією мають право обирати собі владу, відчули себе ошуканими та ображеними!
Події, що відбулися після закриття дільниць, шокували та жахали нас усіх! На людей, які вийшли мирно протестувати проти обману, посипалися кийки ОМОНу, внутрішніх військ, спецназу МВС, летіли кулі та гранати. Країна завмерла в німому плачі від розмаху насилля та знущань! СІЗО на провулку Окрестіна в Мінську став місцем страшних тортур, плач якого почули священники Мінська, які душпастирсько і добровільно відгукнулися на людські страждання. У Гродно наш собор став місцем, де священники та миряни давали притулок усім, хто шукав його під покровом храму, ризикуючи самим стати жертвою насильства!
У ті дні, 14 серпня, я звернувся з посланням до віруючих Гродненської єпархії та до всіх людей доброї волі, де прямо вказав причину того, що сталося – зневагу до правди! Правди в найширшому розумінні, як правди Христової і як принципу, на якому будує своє життя людина, що її пізнає! Очевидно, що саме відхід від істини в духовному та особистому житті призвів до трагічних наслідків у громадянському житті моєї (може й нашої) країни!
Це послання і моя проповідь 16 серпня в соборі були єдиними публічними висловлюваннями на цю тему. І разом із духовенством ми відзначилися тим, що не втручаємося в політику, не ведемо агітацію серед вірян «за» чи «проти» певних політичних суб’єктів, не аналізуємо їхні програми. Але ми не можемо байдуже дивитися на події, які відбуваються, на страждання людей від невмотивованого насилля, на несправедливість у судах, на переслідування всіх інакомислячих і незгодних. І ми маємо право підняти свій голос на захист гнаних і переслідуваних.
Ця позиція повністю відповідала «зверненню до народу Республіки Білорусь про припинення народного спротиву», ухваленому Синодом БПЦ 15 серпня 2020 року. У ньому, зокрема, сказано: «Віримо і сподіваємося, що керівництво країни, яке по праву покликане поважати і захищати свій народ, припинить насильство, почує голоси скривджених і невинних жертв і притягніть до відповідальності тих, хто виявив звірства та жорстокість, суд і осуд!»
Чому владики митрополити та інші члени Синоду мовчать про цей документ, наче його не було? І підписують нові угоди про співпрацю з тим же МВС, навіть не згадуючи, що спочатку треба вирішити проблему відповідальності за насильство? Чи соромляться тепер «хвилинної слабкості», виявленої тоді, коли ще називали речі своїми іменами: брехню — брехнею, жорстокість — жорстокістю, вбивство — вбивством?
Але як же соромно бути християнам, а тим паче єрархам Церкви просто чинити за заповіддю Христовою: «Нехай буде слово ваше: «так», «так» і «ні», ні», а що більше — від лукавого? (Матвія 5:37)».
Святіший Отче, великою надією для православних християн Білорусі стали Ваші слова, які прозвучали 7 січня 2021 року в Різдвяному посланні, коли Ви закликали білоруську владу вирішувати існуючі проблеми, «ніколи не відкладаючи на святе те, що викликає напругу в суспільстві». Але, на жаль, Ваш Першосвятительський заклик не було почуто, діалог між владою та суспільством так і не розпочався, а натомість маховик насильства почав розгойдуватися ще сильніше!
Зовсім недавно, наприкінці травня, Білорусь сколихнув ще один випадок самогубства через тиск слідчих органів. 17-річний хлопець Дмитро Стаховський крокував назустріч своїй смерті з 16-го поверху мінського гуртожитку, віддавши перевагу такій жахливій свободі, а не ув’язненню за участь в акції протесту.
На місці його загибелі стихійно виник меморіал: квіти, свічки, лампадки. Черговий патруль міліції вимагав від консьєржки прибрати його. Але вона відмовилася, пояснивши, що вірить у Бога! І не буде діяти всупереч голосу своєї совісті! Наші світські люди порядніші і чесніші за всіх нас єпископів, які вже, мабуть, давно забули, як мають діяти віруючі!
Я все це говорю з думкою про Православну Церкву в Білорусі, з тривогою про те, як вона вийде з нинішньої ситуації.
Чи залишиться вона спільнотою людей, вірних Христу і Його Євангелію, здатних чесно і відважно свідчити про Нього, захищаючи правду і свободу? Або, зруйнувавши всю свою репутацію та добре ім’я, остаточно скотиться до сервілізму та лояльності до держави, для якої «мовчазна» Церква є дуже зручним активом?
І ці хвилювання – не просто фігура мови. За весь час нинішньої кризи з нашої Церкви вийшло багато мислячих, щирих і чесних людей. Або просто перестали бути парафіянами наших храмів, або прямо заявили про готовність прийняти римо-католицтво. Головний їхній мотив – «мовчання» нашої Церкви про жорстокість і репресії держави проти громадян. Предметом їхнього подиву є глухота і сліпота нас як архіпастирів, які знайшли зручне виправдання у вигляді «нейтралітету», коли досі тривають стогін, плач і страждання людей у судах і тюрмах.
Яскравим вираженням таких «переселенських» настроїв став напис, зроблений невідомими на огорожі одного з мінських храмів під час Різдвяних свят. Він оголосив: «Дякую, отці, тепер я знаю, що моє Різдво 25 грудня!» Мені здається, коментарі тут зайві!
Особливо боляче було читати враження людей, які пішли на панахиду (через її відсутність у православному соборі) за активістом Романом Бандаренком 13 листопада в Архікафедеральний храм Мінська. Цей 32-річний хлопець розписував трапезну для паломників Жировицького монастиря, коли був студентом Мінського архітектурно-художнього коледжу. Про що свідчить встановлена там пам’ятна дошка.
І ось католики на чолі зі своїм єпископом Юрієм Касабуцьким молилися за нашого православного юнака, жорстоко вбитого ні за що на власному подвір’ї та посмертно наруганого. Його глибокі і проникливі слова про вбитого і про ставлення до вбивства почули багато православних. І, на наш сором і ганьбу, сказали: «Так, сьогодні християнським єпископом Мінським був Юрій Касабуцький!»
Якщо це не втрата для БПЦ, то що? І як ми виправдаємо їх перед Богом? Про те, що похвала від держави за «правильну» поведінку під час кризи нам дорожча за занепалі душі?
Однак православна церква все ще зберігає свій авторитет серед білорусів. Але той авторитет, який тримається не на нас, єрархах, а на вірності Христу, у спілкуванні з яким люди хочуть бути навіть попри нашу офіційну і рабську поведінку. Хоча останнє не залишається поза увагою поглядів розумних, гідних і глибоко віруючих представників громадянського суспільства Білорусі, таких як Павло Севаринець і Павло Латушка. Їхні звернення до митрополита Веніаміна, висловлені в максимально коректному та шанобливому тоні, але водночас чіткі та принципові за суттю поставлених питань, мали широкий резонанс у церковних колах. На жаль, цього не можна сказати про відповіді, яких або взагалі не було, або вони були скоріше відходом від відповіді. І це теж елемент падіння іміджу нашої Церкви в небайдужому до нас сегменті суспільства.
З іншого боку, наша єпархія та її духовенство зазнають постійних нападок з боку влади та пов’язаних з нею груп осіб. Більше того, у формах, дуже далеких від культурно-поважних стосунків, вони радше нагадують провокації та образи! У підконтрольних йому телеграм-каналах священники зображуються ким завгодно: і грошолюбами, і колабораціоністами, і політиками, які продалися Заходу, і бунтарями тощо. І люди з дивної та темної організації «Інфаспецназ», які ніколи раніше не були помічені у дбайливих і молитовних відвідинах собору, раптом стали неймовірно ображеними неможливістю отримати духовну розраду від образ новомучеників! Тому що їм невиносимо бачити себе катами – людьми з червоними зірками! На всі ці напади ми намагалися дати спокійні та чіткі відповіді та пояснення. Для нас це наші люди і християни!
Бачить Бог, я не мав і не маю інших намірів і прагнень, окрім бути єпископом Моєї Церкви і вчити людей бути вірними Богові за будь-яких обставин земного життя. Я постійно посилався на приклад наших новомучеників і показував, що їхня сповідь і є їх бездоганним подвигом внаслідок відмови від пристосуванства. Але й плата за подібну поведінку Православної Церкви в попередню епоху.
І зараз, коли ми знову опинились у ситуації важливого вибору, я закликав і буду закликати не робити помилок минулого, щоб знову не довелося платити жахливу ціну за право на свободу бути з Христом!
Вважаю рішення Синоду Білоруського екзархату канонічно нікчемним, політично вмотивованим, ухваленим не на благо церкви, а на догоду цивільній владі, яка втратила легітимність. Сподіваюся на відновлення справедливості за рішенням Вашої Святості.
Прошу вашого первосвященницького благословення
Архиєпископ Гродненський і Волкавський
+ Артемій».
