П’ятниця, 17 Березня, 2023
Бiльше

    Як Московській церкві дісталась Києво-Печерська Лавра та до чого тут Горбачов?

    РПЦ допустили у Лавру лише у 1988 році. У Горбачова була таємна мета…

    Попри заяви нинішніх очільників УПЦ МП, що, мовляв, «влада не повинна втручатися у справи церковні», Києво-Печерська лавра (де розташовуються керівні органи Київської митрополії Московського патріархату) ніколи не стояла осторонь політики.

    Навпаки, її керівництво гласно і негласно підтримувало ті чи інші партії, лояльно ставилося до одних політичних сил, а інші – таврувала. Лаврські прихожани з благословення своїх «отців» влаштовували мітинги, процесії, політичні хресні ходи, протести і «стояння» під Верховною Радою. Саме в лавру під час своїх візитів до Києва навідувалися російські політики, патріархи, агітатори і провокатори, що розхитували міжнаціональний і міжрелігійний мир в Україні.

    Крім того, за 30 із зайвим років перебування на території монастиря УПЦ МП лавра перетворилася на своєрідний тіньовий політмайданчик, де її служителі виконували роль «святих» медіаторів і третейських суддів у політичних і бізнес-суперечках, зводили між собою «потрібних» людей, залагоджували конфлікти. Це була така собі «країна в країні».

    Проте найгірше, що «лаврська народна республіка» у всій своїй діяльності, як з’ясували обшуки СБУ, орієнтувалася на Москву. Роками її керівництво абсорбувало найгірші ксенофобські ідеї православного «великоруського» шовінізму і ксенофобії, що за президента Путіна і патріарха Кирила (Гундяєва) зрештою сформувалися в терористичну ідеологію «русского мира».

    Але не треба думати, що антиукраїнські настрої запанували в Києво-Печерській лаврі з початком злочинної путінської доби. Наприкінці 80-х років минулого сторіччя керівництво Радянського Союзу визначило роль монастиря як одного з головних промосковських центрів впливу для боротьби проти української ідентичності та державності.

    Тепер Духовенство Московської церкви в Україні розповідає, що воно «будувало Лавру», замовчуючи історичні факти.

    Релігія під партійним контролем

    Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов у Бога не вірив і суттєво змінювати державно-церковні відносини не збирався. Курс Перебудови, який у 1985 році на квітневому пленумі партії оголосив глава Радянського Союзу, зміну в релігійній політиці СРСР передбачав лише в загальних рисах. Головною ідеологічною установкою залишався державний масовий атеїзм, а релігія розглядалася «фантастичним та викривленим сприйняттям реальності», як перешкода, що заважала рухатися вбік «світлого майбутнього».

    Релігійний світогляд вважався не лише шкідливим, а й ворожим. У 1988 році Православна церква збиралася святкувати 1000-ліття хрещення Русі. Радянське керівництво розуміло, що не зможе оминути ювілей мовчанням. Тому ще у вересні 1985 року відбулося засідання секретаріату ЦК КПРС, де розглядалося питання щодо святкування «1000-ліття введення християнства на Русі». На засіданні наголошувалося, що ця дата може бути використана західними країнами для проведення ідеологічних диверсій проти населення країни, особливо проти молоді. Для цього пропонувалося активізувати контрпропагандистські дії шляхом проведення масових атеїстичних лекцій та видання спеціальних публікацій, що мали б зняти «клерикальну обгортку» з історичної події часів Київської Русі.

    Святкування 1000-ліття хрещення Русі у 1988 році

    Проте демократизація суспільства поступово призводила до стрімкого зростання кількості нових релігійних громад. Щоб хоч якось контролювати цей стихійний процес, в лютому 1987 року голова Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР Костянтин Харчев подав до ЦК КПРС аналітичну записку, в якій запропонував партійним органам відмовитися від політики «війни з релігією» і лібералізувати законодавство про культи. Але лише через рік почалося справжнє реформування релігійного права через скасування застарілих юридичних актів.

    Генсек ЦК КПРС Горбачов був далекий від релігійних питань, але розумівся на ролі релігії в політиці

    З усіх республік Радянського Союзу саме Україна посідала перше місце за кількістю офіційно зареєстрованих релігійних об’єднань. Наприклад, на 1 січня 1985 року в СРСР нараховувалося 12438 громад. З них майже половина – 5722 – зареєстровано в УРСР. (Для порівняння: в РРФСР налічувалося всього 3003 об’єднання). З початком «перебудови» почалося стрімке зростання релігійних громад, а також активізувався рух на Західній Україні за вихід із підпілля Української греко-католицької церкви. Цей процес викликав острах у радянських чиновників.

    «Уніатська загроза»

    Для боротьби з греко-католиками Совєти вирішили використати РПЦ, на яку мав неабиякий вплив Комітет державної безпеки СРСР. На початку 1988 року Харчев звернувся до керівництва Московського патріархату і запропонував патріарху Пимену (Ізвєкову) написати у Раду в справах релігій  листа. 10 березня 1988 року цей лист був надісланий.

    Патріарх і Священний синод РПЦ головною болючою темою напередодні ювілею Хрещення Русі назвали «відродження унії в західних областях України». На їхню  думку, вихід із підпілля УГКЦ «матиме далекосяжні для держави і Церкви наслідки», серед яких: «боротьба на релігійному ґрунті між православними і католиками, відродження українського націоналізму антиросійського й антирадянського характеру». Для того, щоб цього не допустити, пропонувалося дозволити РПЦ більш широко розгорнути свою діяльність, зокрема через повернення раніше націоналізованого церковного нерухомого майна.

    Отримавши листа, Харчев його відкоригував, конкретизував і за своїм підписом спрямував до ЦК КПРС. Саме у цьому зверненні серед поступок РПЦ пропонувалося надати дозвіл на поновлення богослужінь у Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. «Мова йде не про всю територію історико-архітектурного заповідника, а одну-дві культові будівлі, богослужіння в яких могли б звершуватися періодично (за досвідом Успенського собору у Володимирі і малого собору в Донському монастирі Москви), не перешкоджаючи їх використанню в роботі з туристами», – писав у своєму листі Харчев до партійного керівництва.

    Проте Михайло Горбачов вперто відмовлявся обговорювати релігійні питання. Тому голова Ради в справах релігій почав розмови з найближчим оточенням генсека про необхідність зустрічі останнього з вищим керівництвом РПЦ. Карта «уніатської загрози» зіграла, і попередня згода була отримана. Підготовка до зустрічі відбувалася в умовах надтаємності, щоб не виник будь-який витік інформації, буквально по пунктах розписувався сценарій. Та Горбачов все ще сумнівався у її доцільності.

    Але попри сумніви 29 квітня 1988 року генеральний секретар ЦК КПРС зустрівся у Кремлі з патріархом Пименом і членами Священного синоду РПЦ. І коли 30 квітня в газеті «Правда» вийшла стаття про цю зустріч, то наче бомба розірвалася: це означало, що відбувся різкий поворот у державно-церковних відносинах.

    29 квітня 1988 року Горбачов зустрівся з патріархом Пименом і членами Священного синоду РПЦ

    Оплот «русского мира»

    Проте для загалу була абсолютно не відома головна тема зустрічі генерального секретаря ЦК КПРС з керівництвом РПЦ. Про її суть знали лише Харчев, керівництво РПЦ і Горбачов. Саме генсек напередодні власноруч вносив правки до «звернення РПЦ», коригував їхні «прохання», залишаючи ті, що можна було у разі потреби «відкотити» назад, відкидаючи більш гострі.

    Основна тема розмови стосувалася релігійної ситуації в Україні. Ось як про цю зустріч у своєму звіті писав Харчев (травень 1988 року):

    «Патріарх Пимен і члени Священного синоду висловили стурбованість РПЦ спробою відродити уніатство в західних областях України і з метою протидії цьому просили:

    • відкрити православні храми в тих населених пунктах, де діють уніати (керівництво РПЦ планувало протягом двох років відкрити на Західній Україні 500 нових православних церков. – авт.);
    • передати Московському патріархату частину Києво-Печерської лаври, що є оплотом православ’я в Україні;
    • відкрити духовну семінарію РПЦ в Успенській Почаївській лаврі (Тернопільська область) для підготовки кадрів духовенства зі спеціалізацією з уніатської проблеми;
    • збільшити кількість видань і наклади релігійної літератури українською мовою для забезпечення потреб віруючих».

    Горбачову пропозиції сподобалися, адже, з його точки зору, це була розмова не так про релігію, як про внутрішню політику і боротьбу з «підривними елементами». Тому всі пункти він схвалив, зокрема і питання передачі частини Києво-Печерської лаври православній церкві.

    Делегація архіпастирів Руської православної церкви на зустрічі з Михайлом Горбачовим, 1988 рік

    Наступний крок – передача будівель Печерського монастиря – був уже технічним моментом. Рада міністрів СРСР з Москви звернулася до Ради міністрів УРСР з розпорядженням передати частину лаври ченцям.

    7 червня 1988 року, з нагоди святкування 1000-ліття введення християнства на Русі, новоствореній печерській релігійній громаді РПЦ було передано територію Дальніх печер з усім будівлями та печерним лабіринтом. Через два роки до неї було приєднано і територію Ближніх печер. Однак тоді ж урядовці вирішили, що весь комплекс Києво-Печерської лаври не можна передавати у постійне користування жодній з релігійних конфесій, а лише надавати право для богослужіння в особливих випадках.

    Отож, ще починаючи з 1988 року, Києво-Печерській лаврі в політичній системі координат «русского мира» було відведено чільне місце. Тому рішенням українського уряду про виселення з 29 березня 2023 року представників Московського патріархату з території лаври не лише ліквідовується ідеологічний центр російської агентури в Україні, що руйнував підвалини української незалежності, а й ставиться хрест на спадщині СРСР, яким досі марить Путін.

    Автор: Ярослав Коцюба. Джерело: «Главком»

     

    Найсвіжіше

    Популярне