Зараз на Кіпрі триває «архиєпископська виборча кампанія», що є сенсацією у вимірах світового православ’я. Про це розповів радник екзарха Вселенського патріарха в Києві Патрик Панасюк в інтерв’ю польському виданню КАІ. Він також розповів про демократичні вибори предстоятеля Кіпрської Церкви та пов’язані з цим російські впливи та православ’я в Україні.
– Православна Церква на Кіпрі пишається своїм апостольським походженням. Яке значення цієї Церкви у світовому Православ’ї?
– Кіпр – найсонячніше місце в Європі, тому не дивно, що це жаданий клаптик скелястої землі. До завоювання хрестоносцями в 1191 році острів безумовно був в орбіті еллінського світу. Завоювання Кіпру турками в 1571 році спричинило наплив турецького населення та етнічне змішання суспільства. Справжній калейдоскоп починається в ХІХ столітті, коли тодішні держави: Туреччина, Росія і Велика Британія починають гру за панування в цьому регіоні. Тоді Кіпр став заручником англійців як військове вікно на схід.
Кіпрська Церква отримала автокефалію в 431 році на Третьому Вселенському соборі в Ефесі, хоча Антіохійський Патріархат на це не погодився. У відповідь на це Антіохійський патріарх у 486 році надав автокефалію Грузинській Церкві. Як бачимо, християнський Схід, на відміну від Заходу, орієнтувався на адміністративну самостійність громад. Це спадщина давньогрецької системи «міст-держав». Це видно по всій системі Православ’я, в якій усі єпископи рівні, і навіть втручання Глави помісної Церкви в окремі єпархії дуже обмежене.
Тому Кіпрська Церква є для нас таким «останнім подихом» автентичної цивілізації грецької античності та імператорських придворних звичаїв. Варто зазначити, що архиєпископи Кіпру мали унікальне становище в Римській імперії, про що свідчать виняткові привілеї, надані їм у 478 році імператором Ксеноном. Глава Кіпрської Церкви донині має право носити пурпурний імператорський плащ і підписувати документи ручкою з червоним чорнилом. Але, мабуть, найцікавішим привілеєм є право користуватися жезлом, увінчаним золотим царським яблуком. Тож якщо ми хочемо шукати суть візантійського православ’я, ми знайдемо її на Кіпрі.
– Буквально за кілька днів, 18 і 24 грудня, відбудуться вибори нового предстоятеля помісної Церкви. Це буде особлива подія, оскільки вибори, демократизуючи їх, дозволили мирянам…
– Дійсно. І як це буває в таких випадках, зараз на Кіпрі триває унікальна в масштабах світового Православ’я «архиєпископська кампанія». Після смерті архиєпископа Хризостома II православні жителі острова візьмуть участь у загальних виборах нового предстоятеля, в ході яких оберуть трьох кандидатів у наступники апостола Варнави. З обраної таким чином «трійки» місцеві єпископи шляхом таємного голосування оберуть нового архиєпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру.
– Чи «архиєпископська кампанія» нагадує відомі нам зі світу політики?
– Звичайно. Кампанія супроводжується листами підтримки, білбордами, листівками і навіть передвиборчими обіцянками, як-от оголошення про збільшення ресурсів соціального фонду Церкви чи створення спеціальної стипендіальної програми для особливо талановитої молоді.
Проте нинішня виборча кампанія дуже агресивна. Видно, що Церква «заразилася» тими політичними механізмами, які ми спостерігаємо сьогодні в демократичному світі. Спостерігаючи за кіпрськими ЗМІ, я бачу, що участь деяких священників, які безпосередньо агітують за того чи іншого кандидата, є скандальною.
Не можна також забувати, що в 1960-1970-х роках саме архиєпископ Кіпру Макарій III був також першим президентом країни і обіймав цю посаду двічі – загалом 17 років. Для православної Церкви, особливо в 19-20 століттях, це не було дивним. У сучасній Грецькій Республіці з 1830 року єпископи та священники були міністрами або послами, а під час німецької окупації в 1944 році архиєпископ Афінський Дамаскін був віце-королем Греції. Він навіть увійшов в історію золотими літерами, адже зумів врятувати практично всю єврейську громаду столиці – переховував євреїв у монастирях, видавав їм фальшиві свідоцтва про хрещення та походження, виділив приватний фонд для гуманітарної допомоги.
Трохи ближче до нас, у міжвоєнний період, румунський патріарх Мирон був ще й прем’єр-міністром своєї країни. Саме від Церкви Румунії наша молода Польська Автокефальна Православна Церква (ПАПЦ) отримала потужну дипломатичну та політичну підтримку на міжнародній арені.
– Чи може ця форма обрання єпископів бути прийнята в інших Церквах?
– Така форма обрання предстоятеля є, мабуть, найкращою, оскільки дозволяє обирати свого архіпастиря всіма вірними, а не єпископськими котеріями, що часто супроводжується корупцією та політичним тиском. Однак це було б прийнято не скрізь, бо вимагало б щось на зразок системи реєстрації вірян. Деякі помісні Церкви не зважилися б на це, бо такий підрахунок своїх вірних міг би оприлюднити їх реальну кількість, наприклад Московського патріархату. Незважаючи на це, патріарха Московського обирають не тільки архиєреї, а й представники духовенства, духовних шкіл і мирські делегати. Подібна система панувала в ПАПЦ у міжвоєнний період. Думаю, до цього варто повернутися.
– Які відносини між Кіпрською Церквою та Московським патріархатом?
– Треба повернутися на кілька десятиліть назад. У 1970-х роках поділ острова на Грецьку Республіку Кіпр і окуповані території на півночі стає реальністю. Щоб вижити, Кіпру довелося перетворитися на комфортну і теплу податкову гавань, чим охоче скористалися бізнесмени з Росії та країн колишнього Совєтського Союзу відразу після розпаду СССР. Це спричинило нову зміну в природі острова, суспільство якого мало пристосуватися до обслуговування російських олігархів, використовуючи кіпрський банківський і туристичний сектор, а отже й релігійний…
Російські олігархи, особливо навернені з юдаїзму та системного атеїзму, протягом багатьох років були найапетитнішим шматком для духовенства Московського патріархату. З цього столу також капало для Кіпрської Церкви. Однак це був особливий випадок, оскільки мільйонні пожертви у цьому випадку не залежали (здебільшого) від стратегії спецслужб РФ. Також ні для кого не секрет, що багато бізнесменів ставилися до Кіпру як до чудової пральної машини для своїх грошей, в якій найпопулярнішою програмою було «ручне прання» … До того ж сама Кіпрська Церква з самого початку була не найбіднішою, а багатство, накопичене роками, дозволяє їй бути незалежною від мінливих політичних та економічних вітрів. Проте це не завадило російському капіталу комфортно розміститися на деяких єпископських престолах найдавнішої автокефальної Церкви.
– Чи можна вказати на конкретний момент чи подію, коли зв’язки між Кіпрською та Російською Церквами стали найбільш тісними?
– На початку 1990-х молодий місцевий монах Ісая Кіккотіс (народився в 1971 році) виявився ключовою фігурою в розбудові та підтримці російського лобі в Церкві Кіпру. Уже в 1992 році він розпочав богословське навчання в Москві, які через шість років закінчив зі ступенем магістра. Тим часом був висвячений на диякона та священника, був студентом магістратури університету ім. Аристотеля в Салоніках, а в 2003 році захистив докторську … в Москві. У суспільстві він не приховував, що має єпископство в кишені, але йому мало виповнитися 35 років, бо в елладських Церквах це мінімальний вік кандидата на єрархію. У 2007 році, як не дивно, він був висвячений на єпископа Тамаського як єпископа-помічника архиєпископа Хризостома.
– Отже, він зараз є одним із кандидатів на нового главу Церкви. У Римській Церкві ми б сказали papabile, але я не знаю, чи є у нього східний еквівалент. Його вибір заважає?
– Ісаї не можна відмовити, що він дуже розумний, працьовитий і просто ефективний. Спеціально для нього було відокремлено та відтворено Тамаську митрополію, що стає плацдармом для олігархічної російської еміграції на Кіпрі. Новий митрополит запровадив російські обряди, приймає в курії впливових гостей із Росії, а символом особливої симпатії для нього стала новенька казкова церква із золотими цибулевими куполами. Віднині наш російсько-кіпрський єрарх може вільно будувати свою позицію в Кіпрській Церкві та серед інших помісних Церков. Він має дві «суперздібності»: одна — знання грецької та російської мов, що дозволяє йому спілкуватися практично з усім православним світом, а друга — підтримка російських олігархів. Кілька місяців тому Ісая мав свою «Каноссу» в аудієнції у Вселенського патріарха. Він покаявся перед Варфоломієм і зробив дивовижну заяву: «Патріарх представив мені нові факти про автокефалію Церкви України. У такій ситуації я не сумніваюся, що нова Церква в Україні є повністю канонічною». Російські ЗМІ були шоковані.
У контексті останніх подій мене дуже хвилював весь його характер. Однак сьогодні я ціную те, що він є чудовим політичним гравцем, і хто знає, можливо, як архиєпископ Кіпру він був би таким же сильним і незалежним, як і його попередник? Не забуваймо, що все більшому числу духовенства та єпископів, навіть у Росії, набридла антиправославна політика Московського патріархату.
У грі Ісаї слід зауважити ще одну дуже важливу річ, а саме те, що визнання автокефальної Православної Церкви України (ПЦУ) є суто політичною справою, а залучення до канонічних питань є лише формою техніки маневру. Але все одно не відбувається нічого такого, чого Церква у світі вже не пройшла за свою понад двадцятилітню історію.
– Церква на Кіпрі визнала автокефалію ПЦУ в жовтні 2020 року, через два роки після надання Томосу Вселенським патріархом. Не обійшлося без суперечок. Чи не могли б ви спочатку коротко пролити світло на ситуацію в українському православ’ї?
– Надання автокефалії Україні – це трохи як зима і польські дорожники. Мабуть, усі цього чекають, але щороку сніг у грудні підносить усім легендарний сюрприз. Подібна ситуація була і в Україні – напружені відносини між Константинополем і Москвою неминуче призводили до ескалації, і можливість такої ескалації давно передбачалася в кулуарах.
Константинопольський патріарх використав уже перевірену процедуру, на основі якої у 1924 році було створено ПАПЦ, а у 1998 році – Православну Церкву Чехії та Словаччини. На стіл потрапив ключовий документ [від 1686 року], який підтверджує адміністративне підпорядкування Київської митрополії Вселенському патріарху. З нього видно, що в силу тогочасної геополітичної ситуації Московський патріарх отримав «право висвячувати» Київського митрополита. Це в жодному разі не означало, що колиска руського християнства була передана під управління, а лише уповноважувала Москву провести церемонію інтронізації від імені Вселенського патріарха. Таке рішення видав патріарх Діонісій IV.
У 2018 році Вселенський патріарх Варфоломій скористався цим історичним документом, заявивши в іншому документі, що він скасовує рішення свого великого попередника і відтепер керуватиме Київською митрополією під власним керівництвом. У зв’язку з великою роздробленістю українського православ’я він також скасував накладені Москвою відлучення та відсторонення від духовенства та закликав усіх єпископів (тепер безпосередньо йому підлеглих) взяти участь в Об’єднавчому Соборі. У порядку денному патріарха було одне «але» – з трьох предстоятелів помісної православної церкви, що діє в Україні, лише митрополит Онуфрій, який фактично підпорядковувався Москві, мав право обиратися на митрополита єдиної церкви України.
Проте він проігнорував заклик свого законного предстоятеля, відмовившись брати участь в об’єднанні Церкви України. Таким чином, на початку 2019 року митрополитом Київським і всієї України стає молодий і амбітний Епіфаній, протеже самопроголошеного патріарха Київського Філарета. Онуфрій разом із підпорядкованою собі та Москві структурою де-юре потрапляє в розкол.
– Як відбулося визнання української автокефалії на Кіпрі? У чому була проблема тамтешньої Церкви?
– Щоб правильно це зрозуміти, на жаль, потрібно спочатку перейти від теології до політики. На початку 2019 року, після надання ПЦУ автокефалії, Московський патріархат почав «будити сплячих». Саме його агенти впливу чи звичайні «корисні ідіоти» розпочали широкомасштабну кампанію дезінформації та кампанію ненависті проти нової Української Церкви. Залежні від Москви публіцисти та науковці перевершували один одного у вигадуванні приводів, які нібито перешкоджали визнанню ПЦУ. Не бракувало викриттів про нібито мільярдні хабарі ЦРУ для Константинополя, про полігамію українських єпископів чи про прихований план підкорити нову Церкву Папі Римському. Москва дала дозвіл на індустрію зневаги не лише до священнослужителів ПЦУ, називаючи їх «так званим духовенством» або «так званими єпископами». Вона також відмовляє звичайним віруючим у визнанні таїнств, по черзі то висміюючи їх, то звинувачуючи в «терорах проти єдиної і законної» Московської Церкви.
У цьому російському хорі співав і наш герой митрополит Тамаський Ісая. Серед єрархів Кіпрської Церкви він був найзапеклішим противником української автокефалії, сумлінно поширюючи нові одкровення з Москви. Його сподвижники переклали російський наратив грецькою мовою і випустили його в православну інфосферу. Незважаючи на твердий тон, говорив досить дипломатично, хоча його справжніми вустами та пером були підпорядковані йому миряни та духовенство, які вели широкі дебати в соціальних мережах. Незважаючи на це, у листопаді 2020 року Кіпрська Церква соборним рішенням визнала автокефалію України, що призвело до активізації промосковської діяльності Ісаї та ще двох єпископів. Ситуацію змінила хвороба архиєпископа Хризостома та вторгнення Росії в Україну.
– Давайте перейдемо до «Гри престолів», що скоро закінчиться. Чи можна перевершити масштаб покійного архиєпископа Хризостома?
– Він, безсумнівно, був одним із найбільших авторитетів на Кіпрі. Мужній, безкомпромісний і такий, що добре розбирається в політичних колах еллінського світу – як духовенства, так і світського. Він був на рік молодший (1941 р.н.) за Вселенського патріарха Варфоломія, і обидва єрархи були друзями з юних років. Кілька років тому у Хризостома виявили рак, тому йому довелося проходити складне лікування в Німеччині та США.
Як це зазвичай буває, при дворі архиєпископа дедалі голосніше лунали голоси про потенційного наступника вмираючого правителя. Серед кандидатів митрополита Ісаю також називали як освіченого, впливового та впізнаваного єрарха. Через його юний вік його шанси в теорії були б досить мізерними. Але не забуваймо, що за цим стоять потужні фонди та російські олігархи. Спостерігаючи за церковним впливом росіян у Європі, можна з упевненістю сказати, що Кіпрська Церква була б однією з небагатьох, де Москва мала б вирішальний вплив на призначення послужливого і співчутливого глави. «Було б», тому що війна проти України, розпочата росіянами, спричинила зміну тяжіння й серед помісних Православних Церков.
24 лютого Росія вторглася в Україну, що викликало значний жах серед Церков, які симпатизують Москві та існують у країнах Європейського Союзу. Багато з них вважали, що підтримка Москви або принаймні її дружній нейтралітет необхідні для блискучої духовної кар’єри. Наш герой з Кіпру зробив ставку саме на цю карту в надії, що в потрібний момент Великий Брат з півночі візьме його під руку і посадить на трон першоєрарха. На жаль для нього, війна швидко змусила змінити статус-кво, і йому довелося переглянути свої союзи.
Тож уже в середині березня дипломатичними каналами ми дізнаємося, що митрополит Ісая вшанує Польщу своїм візитом. Мета візиту – гуманітарна допомога біженцям з України. Тоді він зустрівся в Польщі з двома нашими єрархами: архиєпископом Люблінсько-Хелмським Абелем та архиєпископом Вроцлавсько-Щецінським Єжи. Незважаючи на початкове занепокоєння, я радий, що ці єрархи взялися за це і є активними на міжнародному церковному полі. Це видатні та впливові єпископи, які, сподіваюся, й надалі впливатимуть на Польську Церкву.
– Ці історії, схожі на політичну фантастику. Можливо, вийде трохи більше сюжету і сценарію серіалу цікавіше «Карткового будиночка». А ще кажуть, що в церквах немає місця політиці…
– Це відоме гасло, яке чим голосніше і частіше воно повторюється, тим більше воно має викликати нашу пильність. Патріарх Московський Кіріл раз у раз клянеться, що Церква не займається політикою, а потім закликає своїх вірних до священної війни, як відомі нам ісламські радикали. Його поведінка коливається на межі єресі, хоча в історії християнства в цьому немає нічого нового. Проте є величезний плюс цієї патологічної ситуації для Православ’я – нарешті маски зняті і ми побачили Московську Церкву такою, якою вона є. Без своєї казкової архітектури, без ритуальної пишноти і без прекрасного, унікального у світовому масштабі православного церковного співу. Ми побачили, якою брехнею є міф про «Трисвяту Русь», яка ведеться з волі Божої через Москву. Ми бачили, як узурпація папських почестей, не моргнувши оком, благословляла солдатів на вбивство своїх вірних в Україні.
Два особливі знаки також є символічними. На початку березня ц.р Кіріл освятив одну з церков. Рясно бризнувши навколо себе святою водою, він послизнувся на ній під час спуску з подіуму (собору). Другий знак ми отримали кілька днів тому, під час урочистих святкувань річниці інтронізації підпорядкованого Москві митрополита «Київського» Онуфрія (Березовського). Під час Святого Причастя Онуфрій, заскочений іншим єпископом, вилив усю чашу з Кров’ю Христовою на свій одяг. За суворими правилами такий одяг слід спалити, а прах закопати в церкві. Тут варто згадати, що це були інтронізаційні ризи московського предстоятеля Української Церкви. Як символічно.
– Чи достатньо іншим помісним Церквам переорієнтувати церковну політику, як на Кіпрі?
— Я на це розраховую. Назріває ситуація в Грузії та Румунії, трохи гірше в Болгарії, єпископи якої переважно проросійські. Проте суспільство та політики чинять все більший тиск на Церкву в Софії. Йдеться не лише про Україну, а про всю політику Московського патріархату, який уже кілька років корумпує та ставить у залежність від себе найвпливовіших єрархів і мирян у різних помісних Церквах. На жаль, це ціна російських грошей – за кожним грантом на концерт, паломництво чи ремонт монастиря стоїть офіцер, який має стежити за належною і довгостроковою подякою.
Сподіваюся, спостерігаючи, як російські «блаженні бомби» руйнують храми та людське майно, багато хто з моїх православних побратимів нарешті вилікуються від любові до «русского міра». Можливо, ми також побачимо ознаки того, що до нас із Москви йде не Христос, а гніт, пожежа і смерть.
***
Патрик Панасюк – президент фундації Hagia Marina, випускник Афінського національного університету (2009-14) та Варшавського університету (2016). З 2020 року – радник міністра національної оборони Республіки Польща, з серпня 2022 року – радник екзарха Вселенського патріарха в Києві. Автор «Остробрамських свят» в Афінах та соціальної кампанії «Православні, а не росіяни».
