Неділя, 30 Жовтня, 2022
Бiльше

    Церква на вiйнi: заокеанський фронт

    Автор: Михайло Черенков / РІСУ
    Вiйна в Українi вимагає вiд Церкви не лише оцiнки, але також радикального самоосмислення й активної участi. Замiсть того, щоб говорити про Церкву та вiйну, варто задуматися про Церкву на вiйнi як про єдино правильний спосiб її мiсiї.

    Я пастор помiсної церкви, я пропоную осмислення безпосереднього досвiду, спостережень i переживань про те, як вiйна в Українi впливає на життя i служiння слов’янських євангельских церков у США. І видiляю десять найбiльш актуальних викликiв воєнного часу: вiдчуття розгубленностi й безпорадностi перед небувалим масштабом зла; руйнiвний вплив пропаганди, який роздiляє людей; подiлення мiж тими, хто «там» i «не там»; гострий дефiцит слiв; криза молитви; єресь «євангелiя помiрного процвiтання»; катастрофу у стосунках мiж сусiдами; фальшивi форми церковного єднання; споживацьке ставлення до церкви Христа як «нашої церкви»; наївнi тлумачення Бiблiї щодо «полiтики». При всiй складностi й гостротi цi виклики мобiлiзують церкву i вiдкривають новi можливостi для її духовного оновления.

    Вiйна в Українi – видиме виявлення глобального i глибинного конфлiкту. Ким би ми не були i як би далеко не опинились, ця вiйна торкається усiх нас – особисто, iнформацiйно, полiтично, економiчно, морально, духовно. Бiльше того, ця вiйна не лише торкається, але i втягує нас у себе. У цiй вiйнi неможливо залишатися спостерiгачем або стороннiм, заперечуючи свою вiдповiдальнiсть i повторюючи: «Це не моя вiйна, я не там, я нi при чому, я поза полiтикою». Кожен, хто дiзнається про те, що вiдбувається, бере участь словами, молитвами, фiнансами, слiзьми (або ж лайкою, прокляттями, стусанами) i тим самим опиняється на тому чи iншому боцi глобального і глибинного конфлiкту. Я називаю цей конфлiкт глобальным, тому що його почала найбiльша в свiтi за площею i за ядерним потенцiалом держава. Я називаю його глибинним, оскiльки, окрiм полiтичних i економiчних, у нього є культурнi, світогляднi, духовнi вимiри. I пiд час вiйни духовний характер конфлікту виявився у всiй повнотi – темна, зла, демонiчна стихiя показала себя без культурних масок і дипломатичних посмiшок. Зрештою, погрожувати усьому свiтовi ядерною вiйною може лише божевiльний i/або одержимий. Я бачу ознаки i того, й iншого. Тому те, що вiбувається в Українi, неможливо зрозумiти в категорiях звичної полiтики, тут необхiдно бачити релiгiйно мотивовану агресiю проти ближнього, а в особi ближнього – проти усього свiту, проти усього порядку речей, проти Бога. Що це означає для нас як християн? Це означає, що ми всi повиннi прийняти вiйну в Українi як нашу вiйну – наш бiль, нашу вiдповiдальнiсть, нашу можливiсть переосмислити себе як церкву i послужити своїм ближнiм.

    Ми всi повиннi прийняти вiйну в Українi як нашу вiйну – наш бiль, нашу вiдповiдальнiсть, нашу можливiсть переосмислити себе як церкву i послужити своїм ближнiм

    Я не в Українi i не вiйськовий, я – вiдповiдальний пастор однiєї iз слов’янських євангельських церков США, але з перших хвилин росiйського вторгнення в Україну вiдчув себе на вiйнi. У той день наше звичне життя закiнчилося. Що змiнилося в нашому особистому i церковному життi, у наших прiоритетах, темах, богословських акцентах? Що вiдбувається на нашому вiдрiзку фронту? Про це – мої наступнi роздуми, намагання осмислити i пiдсумувати в десяти пунктах наш церковний досвiд перших двох мiсяцiв цiєї вiйни, вiйни жахливої за жорстокiстю i пiдлiстю, масштабом i наслiдками. Впевнений, що бiльша частина цих тез буде стосуватися не лише церков дiаспори, оскiльки виражає загальнi, глобальнi тенденцiї церковного життя.

    Перше. З самого початку вiйни нам довелося зiштовхнутися з вiдчуттям безпорадностi перед приголомшливою силою i масштабом зла. Для вiруючих людей це вiдчуття доволi таки вiдоме: ми не можемо спасти свiт, народи та мiста; нам залишаєтся довiряти Боговi та робити те, що у наших можливостях. Ми знаємо, що живемо у виснажливому чеканнi Царства Божого, коли нiби-то як «вже», але «поки ще нi». Ми розумiємо реальнiсть грiшного свiту i при цьому очiкуємо, що у вiдповiдь на нашi молитви Господь буде стримувати це зло, захищати нас i виявляти Свою владу. Ми вiдчуваємо себе безпорадними, але надiємося на всемогутнiсть Божу. Таку безпораднiсть можна назвати корисною. Вона нагадує про те, що не ми керуємо iсторiєю, а Бог. I тiльки Бог. Погоджуючись iз цим, ми очiкуємо вiд Бога втручання, i, якщо цього не вiдбувається, то не знаємо, що робити далi. Тобто, наша логiка вiри надзвичайно проста: ми немiчнi, але Бог всемогутнiй, тому необхiдно просити Його – i Вiн доможе, заступиться.

    Цього разу така логiка не спрацювала. Цього разу ми повиннi були вiрити без розумiння логiки вiри, наперекiр усякiй логiцi. Цього разу ми зiштовхнулись iз кризою вiри, звичної, типової, зручної вiри.

    Бiльше того, ми зiштовхнулися з мовчанням Бога. Потребували допомоги й молилися як нiколи ранiше. Але вiйна продовжувалася i посилювалася. Менi довелося чути вiд iнших i задавати самому багато болiсних запитань про мовчання i вiдсторонення Бога, про Його дивну поведiнку i вдавану безпораднiсть, про доцiльнiсть молитов, про даремнiсть любoвi до одержимих ворогiв. Спочатку ми молилися: «Господи, зупини цю вiйну». Потiм почали молитися: «Дай нам вистояти, помнож у нас вiру, збережи нас вiд вiдчаю».

    Найстрашнiша зброя масового знищення – це пропаганда

    Друге. Ми дiзналися, що найстрашнiша зброя масового знищення – це пропаганда. Нам довелося пережити глибоке разчарування в тих рiдних, друзях, братах i сестрах по вiрi, якi спостерiгали за тим, що вiбувається, доволi спокiйно, i навiть виправдовували це посиланнями на росiйськi ЗМI.

    Здавалося б, тепер усi адепти «русского мира» повиннi прозрiти, протестувати, ридати вiд сорому й жаху. Здавалося б, тепер все усiм стане зрозумiлим – це вже вам не «зеленi чоловiчки» без розпiзнавальних знакiв, це сто тисяч солдатiв регулярної росiйської армiї перетнули кордон i вторглись в Україну. Проте упертiсть у брехнi виявилася непохитною. Люди, котрi в 2014 роцi кричали «їх там немає», в 2022-му спокiйно вiдповiдали: «Так треба, повнiстю пiдтримуємо». Вiйну вже не заперечували, але називали її «спецоперацiєю» — так було легше для совiстi, так все цiлком добре вкладалося в їх картину свiту. Така логiка zла – спочатку його несамовито заперечують, а потiм незворушно виправдовують.

    Така логiка zла – спочатку його несамовито заперечують, а потiм незворушно виправдовують.

    Ми зiштовхнулися з жахливою силою брехнi. Вона вражала розум й серця людей з небаченою ефективнiстю. Можна подумати, що вiручi люди повиннi були мати iмунiтет до пропаганди, що у них повинна була би бути особлива чутливiсть до розпiзнавання добра i зла, що у них мав би спрацювати спецiальний моральний i духовний компас. На жаль, виявилось, що можна читати Бiблiю i водночас виправдовувати найбiльш жорстоку i пiдлу вiйну. Чому так? Тому що герменевтичнi лiнзи – не оригiнальнi, не бiблiйнi, а пропагандистськi.

    Так, пропаганда змiнює наше ставлення до вiйни, але не лише це. Найстрашнiше, що пропаганда змiнює навiть наш спосiб читання Бiблiї, наше розумiння Бога, нашi очiкування вiд Церкви. Питання вже не в тому, що люди, якi виправдовують вiйну, не читають або погано читають Бiблiю. Питання в iншому: як саме вони читають, крiзь яку оптику дивляться, в рамках якої картини свiту живуть?

    Третє. Виникло нове подiлення серед вiруючих, дуже глибоке, майже невiдворотнє – на тих, хто був там, хто пройшов через безпосереднiй досвiд вiйни; i на тих, хто там не був, хто вiйну не пережив. Це абсолютно строгий i навiть жорсткий, хоча i природнiй, критерiй. Якщо у запитаннi «ти за чи проти?» передбачається вибiр людини, то в запитаннi «ти там був чи не був?» вибору частiше немає.

    Зрозумiло, що люди, якi були «там», бачать все iнакше – i свiт, i церкву. Вони по-iншому читають Бiблiю, моляться, розмовляють, спiвають, їдять, одягаються, святкують. У них iнший список i порядок прiоритетiв. Я вiдчув страшний бiль вiд того, що стаю чужим для моїх братiв i сестер, якi залишилися там, на своїй українськiй Голгофi. I я знаю, що всi нашi зусилля бути корисними на вiдстанi, не вiдмiняють цiєї глибокої прiрви мiж «там» i «тут», мiж тими, хто пройшов жах вiйни, i тими, хто змiг її уникнути.

    Безперечно, досвiд вiйни змiнює людей дуже швидко i глибоко. Для вiруючих цей досвiд може бути цiнним в планi особистого формування або трансформування, пiдготовки до служiння, духовної дисциплiни. У цiй вiйнi народжуються новi образи i тренди, новi лiдери i богословськi iдеї українського християнства. Дуже хочеться, щоб ми уникнули непотрiбних суперечок i конфлiктiв з питань, де хто був чи не був, хто зробив бiльше чи менше, хто за кого сильнiший чи розумнiший, хто герой i хто не зовсiм. Доцiльнiше було б обговорювати те добре, що хтось зробив чи сказав. I не добре обговорювати те, що хтось не зробив чи не сказав. Не варто витрачати час на критику того, що вже вiджило i не працює, краще радiти пагiнцям нового.

    Майбутнє християнства в Українi буде унiкальним, загартованим у вогнi вiйни, але водночас вiдкритим до спiлкування i спiвпрацi

    Усiм зрозумiло, що хоча Україна приймає удар на себе, вона не зможе перемогти без допомоги союзникiв. Саме так необхiдно мислити – i майбутнє християнства в Українi буде унiкальним, загартованим у вогнi вiйни, але водночас вiдкритим до спiлкування i спiвпрацi. Будемо надiятися, що i захiдне християнство використає цей шанс для свого оновлення. Тодi з цього тимчасового роздiлення народяться новi форми християнської єдностi i взаємодiї.

    Четверте. Зустрiвшись iз нечуваним досi розгулом зла, ми не знаходили слiв для опису i пояснення подiй, утiшення i пiдбадьорення потерпiлих, докорiв i переконування опонентiв. Навiть в особистих бесiдах вiдчувався дефiцит слiв. Ще важче було проповiдувати i нестерпно складно було говорити з аполiтичними або агресивними прибiчниками «спецоперацiї».

    Ми постiйно думали, переживали, молилися про тих, хто залишився там. Але у тих, хто «не там», не було права на повчання або поради. Не хотiлося вiдволiкати тих, хто служить пiд бомбуванням. I не хотiлося говорити банальнi, заповзанi фрази.

    Слiв стало дуже мало. Розмовляти – навiть з друзями i однодумцями – стало складно.

    Наше теперiшнє небагатослiв’я може свiдчити про духовний пошук i покору перед Богом, вiдмову вiд поспiшних висновкiв i терпеливе очiкування слова вiд Бога. Але що, коли в цьому небагатослiв’ї вiдкривається наша нездатнiсть говорити чесно, вiдверто, по сутi, спiвчутливо, з любов’ю? Так чи iнакше, вiйна i пiслявоєнний час потребують нового словника, нової манери i тональностi, нових тем та запитань, нових способiв комунiкацiї. Ми будемо говорити про iнше i будемо говорити по-iншому.

    П’яте. Нашим головним способом спiлкування стала молитва. З першого дня вiйни ми почали зустрiчатися ввечерi в церковному холi для молитви за Україну. Формат цих зустрiчей був дуже простим – читання короткого тексту з Бiблiї (як правило, ми читали Псалми), молитви усiх бажаючих, а в кiнцi – «Отче наш». Через два тижнi почали додавати до читання Писання i молитви короткi свiдчення, подяки i прохання.

    Спочатку прийшло розумiння, що ця молитва потрiбна не тiльки нашим братам i сестрам в Українi, але i нам самим, щоб ми могли залишатися церквою. Тому до молитви за Україну додавали молитви за нашу церкву, особливо за її єднiсть i мiсiю.

    Доволi часто виникало запитання: як потрiбно молитися? Було важливо заохочувати до щиростi, чесностi, вiдвертостi i простоти, щоб люди могли висловлювати свої переживання без страху i збентеження. При цьому було важливо акцентувати на вiрностi, добротi, всемогутностi Божiй.

    Спочатку ми молилися про милiсть Божу, яка виявилася би в припиненнi вiйни, у спасiннi найбiльш уразливих категорiй цивiльного населення. Потiм молилися про силу Божу для захисникiв України – воїнiв, пожежних, лiкарiв, волонтерiв. Часто згадували президента Володимира Зеленського, молячись про силу й мудрiсть для нього, але також про його особисте духовне вiдродження. Молилися про найбiльш гарячi точки i найбiльш постраждалi мiста. В таких молитвах було багато конкретних iмен, деталей, прохань.

    Просили також про Боже втручання у хiд воєнних дiй, щоб Вiн «закрив небо» вiд ракет i бомб. I кожен день молилися про служителiв євангельских церков України, пробудження народу, дух покаяння.

    Стало помiтним, що з кожним днем люди ставали смiливiшими в своїх молитвах, вчилися виявляти себе, називати все своїми iменами, не соромитися емоцiй. Щоденна молитва за Україну стала доброю духовною школою i практикою, вона мобiлiзувала нових лiдерiв, змiнила настрiй людей, атмосферу в сiм’ях i в церквi.

    Шосте. Виявилось, що доволi велика кiлькiсть церковних людей сповiдує не Євангелiє Господа нашого Iсуса Христа, а «євангелiє помiрного процвiтання»; не Євангелiє хреста, але «євангелiє без хреста», «євангелiє зручностi». На словах баптистськi церкви давно вiдмежувалися вiд «євангелiя процвiтання» в його крайнiх формах, але це не означає, що сама його iдея була осмислена i засуджена. Стосовно цього пiднялося багато гамору, але мало богословського осмислення. У результатi ми стали жертвою нових варiантiв тiєї ж зарази. Так «євангелiє помiрного процвiтання» — найбiльш живуча i поширювана єресь нашого часу.

    «Євангелiє непомiрного процвiтання» вражало дуже жадiбних, амбiцiйних, невгамовних. «Євангелiє помiрного процвiтання» спокушує всiх, хто задоволений тим, що має; всiх, хто не намагається мати бiльше будь-якою цiною, але при цьому не готовий втратити те, що вже має, i готовий захищати те, що надбав будь-якою цiною. Першi хотiли мати бiльше. Другi не хотiли мати менше. Це все рiзнi форми однiєї i тiєї ж єресi.

    Є ще одна особливiсть. «Євангелiє непомiрного процвiтання» акцентоване на матерiальних потребах. «Євангелiє помiрного процвiтання» паразитує на всьому пiдряд, у тому числi на найвищих цiнностях i добрих намiрах.

    Любителi такого «євангелiя» впевненi, що роблять добре дiло, захищаючи свої душi, нерви, сiм’ї, церкви вiд викликiв вiйни: «Не потрiбно говорити про страшне! Євангелiє повинно заспокоювати! Говорiть про небо, про вiчнiсть. Навiщо нам зайвi хвилювання? Навiщо цi жахливi фотографiї? Скiльки можна говорити про Україну?».

    Цей запит на зручне євангелiє ставить пастора церкви перед складним вибором: говорити iстину чи розважати, няньчити, заколисувати людей; проголошувати Євангелiє чи догоджати своїй аудиторiї, бути вiрним Боговi чи йти на поводку у залу?

    Коли ми чуємо слова: «Досить вже про вiйну, не заважайте нам жити, давайте як ранiше» — це тривожний дзвiнок. Це сумний знак того, що «євангелiє помiрного процвiтання» стало надто зручним та звичним для бiльшостi прихожан i тепер намагається керувати церковною кафедрою. От чому «воєнний стан» — це шанс для церковного оновления, шанс повернутися до серйозностi та глибини, безкомпромiсної вiри й чесної самооцiнки.

    «Воєнний стан» — це шанс для церковного оновления, шанс повернутися до серйозностi та глибини, безкомпромiсної вiри й чесної самооцiнки

    Сьоме. Питання стосункiв мiж росiянами та українцями загострилися до краю, але не менш глибоке подiлення сталося всерединi спiвтовариств – на байдужих i солiдарних.

    Росiяни роздiлилися на тих, хто соромиться цiєї вiйни i заявляє про солiдарнiсть iз жертвою, i на тих, хто виправдовує цю вiйну i тим самим пiдтримує агресора. Як виявилося, мовчазних прибiчникiв вiйни було набагато бiльше, нiж агресивних.

    Їх видавала демонстративна вiдстороненiсть, небажання молитися за Україну, подратованiсть вiд нагадування про вiйну.

    Все, що хотiли «нормальнi» українцi вiд «нормальних» росiян, – почути слова про осуд вiйни i спiвчуття до постраждалих. Але навiть цей мiнiмум правди для багатьох росiян виявився непосильным тягарем, занадто великою незручнiстю. А тi, котрi ризикнули заявити про солiдарнiсть з Україною, стали вигнанцями i зрадниками для свого народу.

    Дивно, але жахливi плани росiйського президента «денацифицировать» Україну знашли вiдгук у серцях багатьох слов’ян. Як заявив менi один москвич: «Вы сказали на проповеди, что во время этой войны мы все, откуда бы мы ни были родом, должны почувствовать себя украинцами. Но это неправильно. Мы же верующие, а значит, мы граждане неба. Среди нас нет украинцев».

    Насправдi нiколи ще рiзниця мiж українцями i пiвнiчними сусiдами не виявлялась так вражаюче. Наскiльки українцi об’єднались як народ у захистi своєї країни i пiклуванню один про одного, настiльки росiяни об’єднались у нападi або виправданнi нападу на сусiднiй «братський» народ. Сумно, але ознаки такого размежування виявляються i в церковному середовищi.

    Тут ми маємо справу з реальним духовним злочином: виправдовуванням злочинних планiв Росiї стосовно України, лжебiблiйним обгрунтуванням геноциду. Тi слов’яни, котрi, спостерiгаючи за вiйною, мовчать і виправдовують своє мовчання, або ж розмiрковують у дусi «значить, було за що», стають спiвучасниками в злочинi. Мовчання – це форма пасивної спiвучастi. А перекладання на українцiв вiдповiдальностi за вiйну або гнiвний докiр в надуманих грiхах – це активна форма спiвучастi, це духовний напад на ближнього.

    Ми маємо справу з реальним духовним злочином: виправдовуванням злочинних планiв Росiї стосовно України, лжебiблiйним обгрунтуванням геноциду.

    Бiль стражденних українцiв повинен відгукнутися в серцi кожного росiянина палючим соромом. У тих росіян, котрi хочуть бути в однiй церквi з українцями, залишається тiльки один шлях – рiшучого i, бажано, публiчного вiдречення вiд злодiянь свого народу.

    Восьме. Нам довелося знову пережити цiннiсть i при цьому хиткiсть нашої церковної єдностi. Зберегти єднiсть церкви пiд час вiйни – важке завдання. Не тiльки тому, що в церквi є люди рiзних поглядiв, народiв, мов, культур. Але ще i тому, що саму основу єдностi розумiють по-рiзному або не розумiють взагалi. Найлегший шлях – це видима єднiсть, яка досягається мовчанням з приводу складних тем.

    Єднiсть, яку ставлять вище iстини, яка iгнорує бiль ближнього, яка забороняє складнi запитання, яка пахне байдужiстю i вiд якої вiє холодом, вбиває церкву. Це єднiсть духовно мертвих людей.

    Варто задати собi запитання: навколо чого i на основi чого ми хочемо бути єдиними? Чим готовi пожертвувати заради єдностi? До яких компромiсiв ми готовi i до чого призведе шлях таких компромiсiв?

    Якщо ми єдинi у Христi i навколо Христа, то порушником єдностi буде не той, хто пiднiмає складне запитання про реакцiї Церкви на виклик вiйни, а той, хто своєю байдужiстю повертається спиною до стражденного ближнього, а, отже, i до вього Тiла Христового, а, отже, i до самого Христа.

    Дев’яте. З початком вiйни ми почали бiльше думати про церкву, тобто, про те, що означає бути церквою i як залишатися церквою. Що ми можемо i повиннi робити в цих обставинах як церква? Як часто готовi молитися? Чим готовi дiлитися? Як проводити служiння пiд час вiйни? Про що спiвати i проповiдувати? Що i як святкувати? Якою наша церква повинна стати пiсля цього всього?

    Цi запитання пов’язанi з бiльш принциповим: чи повинна церква орiєнтуватися на запити людей чи передусiм на свою мiсiю, довiрену Богом?

    Це запитання вже саме по собi може позбавити нас вiдчуття «стабiльностi», впевненостi, комфорту. Адже ми звикли думати про церкву як про «нашу» церкву. Тому природна реакцiя людей – намагання залишити все як є, тобто, залишити її пристосованою до своїх потреб, звичок, очiкувань. Однак в умовах вiйни це вже неможливо.

    Ми починаємо розумiти, що церква – це безкiнечна криза, що ми не були церквою вповнi, що ми повиннi вчитися бути церквою, проходячи через нескiнченний ряд криз та оновлень.

    Я все бiльше думаю, що всерединi кожної церкви є свiй вiрний останок, церква у церквi. Ця церква в церквi – основа всього. На жаль, є i споживачi, котрi приходять, вимагають, порiвнюють, iдуть, переходять, але вони не мають права диктувати свої очiкування i перебудовувати церковне життя пiд себе.

    Ранiше, коли у мене запитували, скiльки у нас членiв, я вiдповiдав, не замислюючись, згiдно зі статистикою. Тепер я вже не настiльки впевнений. Скiльки у нас членiв? Я знаю цифри. А скiльки з них приходять на щоденнi молитовнi зустрiчi? Скiльки з них можуть сказати, що з початком вiйни їхнє життя змiнилося, що вони кожен день живуть як на вiйнi, молячись, працюючи, борячись разом з українцями? Скiльки буде таких? I де всi iншi? Що з ними не так?

    Вiйна ставить запитання про те, що Церква повинна переосмислити себе i свою мiсiю як Церква Христова, як стражденного i спiвчутливого Тiла Христового.

    Десяте. Ми побачили, до яких печальних наслiдкiв призводять наївнi тлумачення Писання стосовно вiйни i миру, полiтики i влади.

    Там, де на будь-яке запитання про зло i брехню, несправедливiсть i злочини влади вiдповiдають, що «…немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (дуже довiльне перефразування i ще бiльш довiльне тлумачення слiв iз Рим. 13:1-7), там панує елементарна безграмотнiсть стосовно Бiблiї, разом iз культурою пристосуванства i пiдлабузництва, рабства i страху. Варто пам’ятати, що «усяка влада» належить тiльки Iсусу Христу (Матв. 28:18), це Його слова про Себе i нi про кого iншого.

    Там, де на будь-яке запитання про вiйну вiдповiдають, що «церква поза полiтикою», свiдчить про повне нерозумiння влади Христа над свiтом разом iз байдужiстю стосовно постраждалого ближнього.

    Там, де на прохання про допомогу, вiдповiдають, що «мы не знаем, что там происходит, но будем молиться о сторонах конфликта и наступлении мира», присутнiй повний хаос в богословських i етичних питаннях (слова «ми не знаємо» необхiдно розумiти як зiзнання: «ми не знаємо, як розумiти i застосовувати Євангелiє в цiй ситуацiї») i демонстративне небажання зрозумiти, хто злочинець, а хто жертва (варто вiдзначити, що при такiй нерозбiрливостi жертва залишається без допомоги, а злочинець продовжує своє чорне дiло без докору i покарання).

    Як правило, «церковь вне политики» виявляється слiпою i безпорадною стосовно зовнiшнiх впливiв; некритично розумiє все, що їй диктує влада (точнiше, будь хто, здатний захопити владу); стає зручним об’єктом для манiпуляцiй. Тому церкви, де про вiйну волiли мовчати або ж молитися «о мире на Украине», насправдi опинилися в полонi радянської/росiйської пропаганди.

    На превеликий жаль, позицiї наших євангельських церков стосовно вiйни ґрунтуються не стiльки на Писаннi i здоровiй богословськiй традицiї, скiльки на стереотипах радянського часу. Це прослiдковується навiть на рiвнi офiцiйних заяв: у них ми бачимо iдеологiчнi штампи минулого, а також першi намагання позбавитися їх i назвати речi своїми iменами.

    В «Обращении Комитета Северо-Запада Объединения ЕХБ США» ми знаходимо слова про «неравнодушие», «скорби», «испытании веры» у зв’язку з вiйною, проте нi слова, хто на кого напав. Бiльше того, закликаючи до молитви, керiвники об’єднання не висловлюють нiякої позицiї i закликають iнших утриматися навiть вiд новин i розмов з приводу можливої церковної позицiї. Цей заклик – основний i найсильнiший пункт у зверненнi: «Наряду с этим, будем хранить себя и удаляться от участия в спорах о политике; не станем вступать в полемику и оставлять комментариев в социальных сетях и на любых других интернет платформах по происходящим событиям; не станем осуждать друг друга по национальному признаку, помня, что мы братья и сестры в Господе; минимизируем время просмотра новостей, помня, что это не приносит нам пользы».

    «Открытое обращение баптистских объединений и союзов США» переслiдує iншу мету – не втихомирити хвилювання i не зупинити дискусiї, а спрямувати їх у потрiбне русло: «Нашим долгом является проповедь Евангелия Иисуса Христа, заступническая молитва о мире, осуждении греха и противодействии злу. Мы как христиане, на основе учения Библии должны открыто выражать свою оценку событиям и поступкам».

    Виходячи з цiєї мети, керiвники церковних об’єднань дають свою моральну i духовну оцiнку подiй: «Мы осуждаем открытую агрессию России против Украины… Это осуждается Словом Божиим как грех и квалифицируется как преступление против человечности».

    Є в цiй заявi i вiдверто полiтичний пункт: «Мы призываем проявлять свою гражданскую позицию и обращаться к властям США с просьбой оказания помощи Украине в противостоянии агрессии».

    Звернення закiнчується закликом уникати «споров и конфликтов» i об’єднатися в «сострадании и помощи пострадавшим».

    У цих двох документах помiтна рiзниця мiж однобiчним радянським i бiльш збалансованим сучасним (i водночас бiльш бiблiйним) пiдходами до теми полiтики, влади i вiйни. Очевидно, що намагання обiйти тему вiйни, щоб зберегти «братские отношения» мiж росiянами та українцями в слов’янських церквах, не дадуть бажаного результату. Зберегти чи налагодити стосунки можна тiльки за умов чесностi, вiдкритостi, правдивостi, зрештою, звичайної мужностi говорити. I говорити правильними, зрозумiлими, не порожнiми словами, говорити про все, що наболiло, у тому числi – про «полiтику».

    Отже, якщо ми розумiємо Церкву в мiсiональному ключi, то Церква повинна бути там, де у нiй є потреба. Покiрна Христовi, вiрна своєму покликанню, Церква знаходить себе в посланнi, русi, служiннi. Сьогоднi українська Церква знаходить себе на вiйнi. I всi iншi помiснi або нацiональнi церкви, якi готовi страждати разом з Тiлом i служити разом iз Христом, також знаходять себе разом з нею – на вiйнi. Це стосується i церков дiаспори.

    Що це означає на практицi? Це означає пройти, що їм (нам) доведеться пройти, як мiнiмум, через десять переживань воєнного часу: вiдчуття розгубленостi i безпорадностi перед нечуваним масштабом зла; руйнiвний вплив пропаганди, яка роздiляє; подiлення мiж тими, хто «там» i «не там»; гострий дефiцит слiв; криза молитви; єресь «євангелiя помiрного процвiтання»; катастрофу у стосунках мiж сусiдами; фальшивi форми церковного єднання; споживацьке ставлення до Церкви Христа як «нашої церкви»; наївнi тлумачення Бiблiї стосовно «полiтики». Цi переживання позбавляють нас спокою, але водночас нагадують про сутнiсть i мiсiю Церкви. Уникаючи цих викликiв, iгноруючи заклик українських братiв i сестер про допомогу, ми перестаємо бути Церквою. Проходячи через труднощi разом з ними, ми вчимося бути Церквою – по-справжньому єдиною, стражденною i спiвчутливою. Сьогоднi бути церквою означає бути церквою на вiйнi.

    Квітень, 2022. Переклад з російської Iрини Кархут, надруковано в Часописі «Вимоги часу»

    Найсвіжіше

    Популярне