Неділя, 2 Жовтня, 2022
Бiльше

    Таланти, які має будь-яка людина, не є її власністю, але даром, який подає Бог, – Митрополит Епіфаній

    Притча про таланти – одна з найбільш відомих у Євангелії. Навіть саме давнє найменування міри ваги – талант – яке використовувалося для позначення кількості дорогоцінних металів, золота чи срібла, завдяки цій притчі увійшло у багато мов як синонім особливих обдарувань, які має людина. Тих, хто має виняткову здатність до якоїсь творчої діяльності, називають талановитими, кажуть: «у цієї людини є талант!»

    Про це йдеться у Слові Предстоятеля ПЦУ, передає пресслужба Церкви.

    Водночас саме з цієї євангельської притчі взятий інший вираз, що поширився у багатьох мовах: «зарити свій талант», «закопати талант у землю». Так кажуть про людей, що мають явну обдарованість у чомусь, але не прикладають жодних зусиль, щоби її реалізувати, марнуючи свої здібності.

    Все це є загально відомими речами, але сьогодні ми поміркуємо над тим, чого ще може навчити нас притча про таланти.

    Найперше, на чому слід наголосити, це вказівка на приналежність дарувань не тим, у кому вони виявляються, а Тому єдиному, Хто їх подає – Богу.

    Писання вказує на незаперечну істину, що здібності, таланти, дарування в людині не виникають самі собою, вони – не випадковий збіг природних обставин, але вияв любові й милості нашого Творця. Як срібло, яке дав господар рабам, не було їхньою власністю, але залишалося майном того, хто подав його, так і таланти, які має будь-яка людина, не є її безроздільною власністю, але даром, який подає Бог.

    Від цього походить наступний урок притчі – що дари, які має людина, даються їй для того, щоби вони слугували на добро їй самій та ближнім. Адже раніше чи пізніше доведеться про них давати звіт перед Творцем, Який подав їх. І слово Писання показує, що тих, хто отримані таланти використав, щоби примножити добро, очікує винагорода. А якщо дар був змарнований, якщо талант був «закопаний у землю», тобто не використаний для блага, то за це буде справедливе покарання.

    Однією з перших спокус, яку зазнала людина, була спокуса стати «богом без Бога». З Одкровення ми знаємо, що лише єдиний Господь є самобутній, самодостатній, бо Він має джерело власного буття сам у Собі. Все творіння має джерело буття в Бозі, від Нього отримує все необхідне для існування і для досягнення досконалості.

    Але бачачи великі дари, що ними наділена людина, яка є вінцем всього сотвореного, людство часто впадає у спокусу вважати саму особу джерелом і повновладним власником. Людина, дивлячись на свою силу, мудрість, розум, творчі здібності, спокушається думкою, що вона і є центр власного буття, є ніби «богом» сама для себе.

    А коли це так, то людина починає вважати себе вільною від будь-яких зовнішніх зобов’язань – вона сама себе вважає мірилом добра та істини. Що їй здається добрим – це і є нібито добро, що здається правдивим – це і є нібито істиною.

    Єднаючись у спільноту, творячи громаду, складаючи народ і в цілому людство, особистості думають, що лише їхня взаємна згода, їхнє спільне рішення визначають правду і добро. А тому використовують отримані від Творця таланти не для того, для чого їх подано, але марнують на скороминучі задоволення, закопують в землю через лінивство чи навіть гірше – обертають на інструмент примноження зла.

    Всі ми знаємо, як нині встановлюються закони – коли більшість представників, делегованих народом до відповідного владного органу, проголосує за щось – це стає законом. Але ми, як християни, ставимо собі питання: чи в такий спосіб завжди засвідчується добро та істина? Історія та сучасність яскраво стверджують, що це не так. Адже якби такий механізм був справді досконалим, то не було би потреби змінювати встановлені закони, не було би злочинних законів.

    Закон Божий, який ми знаємо з Одкровення – незмінний. Ані воля людей, ані їхня згода або спротив не можуть змінити істину. Однак бажання самим «бути як боги» штовхає людей на шлях спротиву істині, на шлях привласнення собі отриманих від Бога талантів. А ми, як християни, повинні протиставляти цій спокусі усвідомлення нашої відповідальності найперше перед Богом, перед Його законом, звіряючи з Його волею та бажанням наше життя.

    Тут слід підкреслити ще одну важливу річ: коли ми кажемо про таланти, то слід мати на увазі, що йдеться не лише про якісь особливі, виняткові прояви обдарування. Насправді талантами наділена кожна людина. Розум, фізичні та духовні сили, творчі здатності є у кожної людини, хоча цілком очевидно, що наявні вони не однаковою мірою і не у всіх можливих сферах діяльності.

    Але для нас є незмінною істиною, що немає жодної людини, яка не мала би талантів від Бога! І це знання спонукає нас не забувати відповідальності, про яку і нагадує нам євангельська притча.

    Все, що у нас є – фізичне здоров’я та пов’язані з ним тілесні сили, здатності розуму, творчі здібності – все це дари Божі, які даються не для того, щоби людина привласнювала їх собі, використовувала лише за своїми забаганками чи тим більше марнувала або обертала на творення зла. Ці дари даються для того, щоби ми примножували добро для себе самих, для ближніх і для всього світу. І той, хто не робить цього – буде відповідати перед Богом, навіть коли він і не визнає Божого буття. Прийде господар і спитає у кожної людини: як було використано дане мною? Примножено чи змарновано? Чи як те майно батьківське, яке син блудний з відомої притчі розтратив – і таланти мої були віддані для творення зла? Якщо примножено на добро – належить тобі похвала і нагорода, а якщо змарновано дар мій – будеш покараний разом з беззаконними, лукавими і лінивими.

    Отже, з одного боку євангельська притча нагадує нам істину, що всі ми маємо різноманітні Божі дари, хоча і не однаковою мірою, але завжди щедро подані. Тому завдання кожного з нас – бачити ці таланти і вірно застосовувати їх. Не марнувати через лінивство і не занедбувати, не закопувати в землю, але використовувати на примноження добра.

    З іншого боку ця притча – грізне застереження про відповідальність. Отримавши таланти від Творця ми обов’язково дамо звіт про них перед Богом. Хто творив добро – буде винагороджений, а хто був лукавим і чинив зло – буде осуджений.

    І на завершення наших роздумів – ще одне міркування. Як бачимо з притчі, звіт про використання отриманих талантів є віддаленим у часі. Подавши срібло рабам господар не відразу вимагає від них звіт, але дає можливість кожному виявити себе і своє налаштування. Так і щодо нас усіх: Бог дає нам таланти, але не відразу вимагає звіту, даючи можливість кожному вільно виявити своє ставлення до Нього, як Творця, і до отриманих від Нього дарів.

    Однак скільки би часу не минуло, момент звіту для кожної людини все одно настане, господар буття нашого прийде і запитає: «Що ти зробив з талантами, які я дав тобі?» Тож бажаю всім нам, коли прийде ця година, щоби ми мали добру відповідь перед Богом. Щоби були здатні показати плоди добрих діл, звершених нами завдяки отриманим талантам, і щоби не осуд, але слова благословення від Отця Небесного ми почули, як слуги добрі та вірні.

    Амінь.

    Найсвіжіше

    Популярне