Четвер, 22 Вересня, 2022
Бiльше

    Архиєпископ Савва: Польське обличчя “русского міра” – Wyborcza

    Архиєпископ Польської православної Церкви Савва на шостий місяць війни проявив себе принциповим прихильником „русского міра”. Без найменшого сорому, охоче і з почуттям власної безпомилковості.

    Про це йдеться в матеріалі польського видання Wyborcza, перекладеного “Еспресо”.

    Часом варто промовчати, аби не проявити правду про себе, бо ця правда багатьох змусить задуматися над причинами висловлення саме цих, а не інших думок. Це особливо стосується керівників держав і церковних єрархів щодо війни в Україні, де різниця між добром і злом цілком очевидна. Добро – боротьба українців проти неспровокованої і злочинної російської агресії, зло – російський імперіалізм, підпертий ідеологією „русского міра” патріарха Кіріла і Російської православної церкви.

    Митрополит Савва (Міхал Грицуняк), очільник Польської автокефальної православної Церкви вирішив представити інакшу перспективу. В інтерв’ю „Політиці” він розповів про причини тривалої мовчанки ПАПЦ у питанні російської агресії, невизнання автокефалії ПЦУ і способи встановлення „справжньої” автокефалії. Він також заторкнув питання культу св. Гавриїла і пов’язану з ним легенду про „ритуальне вбивство”, релігійні аспекти історії Польщі, питання хрестових походів, Берестейської унії, поховання Чеслава Кіщака на православному цвинтарі і втягнення самого митрополита до співпраці з комуністичною службою безпеки.

    В ході розмови він зосереджуся на війні та релігійній ситуації в Україні, бо щодо цієї тематики митрополит сказав стільки неправди, що просто диву даєшся. Звідтіля і принципове запитання про те, що спричинило таке самовикриття на шостому місяці війни, як принципового прихильника „русского міра”. Без найменшого сорому, охоче і з почуттям власної безпомилковості. А також сили, що дає влада над Церквою – щоправда, невеликою, але активною і шанованою в світовому православ’ї. І з міцною позицією у польській державі, яку якраз поставив під удар.

    Як професор теології і почесний доктор кількох університетів, він розуміє важливість думок, що виголошує. В інтерв’ю Савва демонструє себе духовною особою, далекою від політики, що не зовсім правда. Він висловлює цілком політичні думки, причому гостро і без заглядання у папірці. У турботі про добро Польщі – бо як же інакше – якій загрожує не російський імперіалізм, що ґрунтується на ідеології „русского міра”, а розвиток подій в Україні. Особливо ж отримання у 2018 році Томосу – документа про автокефалію Православної Церкви України. У його викладі це не що інше, як відновлення Берестейської унії, що начебто призвела до поділів Польщі. Отож, підтримуючи „унійно-берестейську” Україну, Польща готує собі нове падіння.

    Українська церква – автокефальна

    Для архієпископа Савви Томос 2018 року є не справжнім, а „так званим”. Його видав патріарх Константинопольський Варфоломій для митрополита Епіфанія (Сергій Думенко, предстоятель ПЦУ), якого висвятив колишній митрополит Філарет (Михайло Денисенко). Тобто єрарх без єпископських свячень, формально профан. Ситуація, подібна до статусу лефебристів у римо-католицькій Церкві.

    Вселенський патріарх Варфоломій, аргументує Савва, 22 роки визнавав рішення московського патріархату про позбавлення сану і повернення у світський сан митрополита Філарета. Але втрутилися різні сили: „комусь було потрібно переконати патріарха Варфоломія надати автокефалію українській Церкві під керівництвом Епіфанія”. Тим часом „усі православні Церкви, у тому числі і наша, визнають, що Філарет був позбавлений сану і не має права висвячувати інших. Йдеться про неканонічність висвячень Епіфанія, який стоїть на чолі цієї нової української Церкви, а не про Україну”.

    Україна, як незалежна держава має право на автокефальну Церкву, над чим Савва працює. Обов’язковою умовою є канонічне висвячення Епіфанія, бо тільки тоді він „може бути в складі українського духовенства. Коли в Україні з’єднаються всі церковні орієнтації, тоді можливе надання автокефалії” – описав Савва сценарій. Зараз в Україні діє кілька православних церков – крім ПЦУ, найбільшою є Українська православна церква московського патріархату, якою править митрополит Онуфрій (Орест Березовський). Савва розмовляв щодо „повної автокефалії” з Варфоломієм у Польщі 28 березня, і який начебто з ним погодився, але „йому складно прийняти рішення. А воно може бути тільки одним: зібрати усіх єрархів, визначитися, як вчинити з Епіфанієм, щоб надати Церкві в Україні повну автокефалію” – підсумовує Савва.

    Щоб не обтяжувати читачів зайвими подробицями історії автокефалії, обмежуся виправленням найбільш вражаючих неправд.

    Православна Церква в Україні отримала повну автокефалію – згідно з канонами, і від власне матері-Церкви, тобто Константинопольського Патріархату. Для цього Синод єпископів Константинопольського Патріархату (9-11 жовтня 2018 р.) скасував документ 1686 року («Синодальний лист»), на підставі якого московські патріархи отримали право висвячувати в Києві київських митрополитів. Цей документ послужив Москві за формальну підставу для підпорядкування собі Київської митрополії.

    Синод повернув священницький та єпископський сани Філарету та рукопокладеним ним людям, які опинилися в стані розколу «не з догматичних міркувань». Таким чином Вселенський Патріархат визнав дійсність священицької та єпископської хіротонії, серед іншого, Епіфанія, якого на Об’єднавчому соборі православних церков в Україні (15 грудня 2018 року) обрали митрополитом Київським, і саме в цьому сані Епіфаній отримав Томос від патріарха Варфоломія (6 січня 2019 року).

    Автокефалія ПЦУ і сан митрополита Епіфанія визнав Вселенський Патріархат та його структури в Європі і Північній Америці, Александрійський Патріархат та Грецька ті Кіпрська Церкви. Рішуче проти виступили Сербський та Московський Патріархати, які розірвав євхаристійну єдність зі Вселенським Патріархатом. Решта автокефальних церков (разом з українською їх є 15) зайняли вичікувальну позицію.

    Coming out архиєпископа Савви

    Через висловлювання свого предстоятеля, ПАПЦ долучилася до числа агресивних противників української автокефалії. Дивує фундаменталізм його позиції в історичному і канонічному контекстах, позаяк у 1924 році православна Церква у Польщі отримала автокефалію від патріарха Константинопольського у часи бурхливих політичних подій і на тих самих канонічних підставах, що й українська церква у 2018 році.

    Після Другої світової війни Московський патріархат домігся від православних єрархів у Польщі відречення тої автокефалії і 1948 року надав їм власну. Мовляв, Москва, а не Константинополь, є материнською церквою для польського православ’я. Константинополь тривалий час не погоджувався з цим, зрештою у 1980-тих роках ситуацію врегулювали, мовчки визнаючи, що ПАПЦ має два томоси про автокефалію. Тепер Савва каже, що Томос з Константинополя, по суті, не має значення.

    Пропонуючи „висвячення” митрополита Епіфанія, аби той узагалі став священником,  предстоятель ПАПЦ принижує Вселенський Патріархат і патріарха Варфоломія особисто. Причому робить це брутально, без будь-яких церемоній. Чинить гірше, ніж московський патріарх Алєксій у 1948 році, який не вимагав від польських православних єрархів повторних висвячень. Хоч в Польщі перебували совєтські війська, а в Кремлі сидів Сталін. Єпископи ж їхали до Москви з думкою, шо їхньою кінцевою зупинкою може виявитися Сибір.

    Архиєпископ Савва ще не усвідомив, що проблему «повторного висвячення» Епіфанія та «повної автокефалії» Української Церкви вирішила українська армія, вигнавши російську орду з-під Києва та успішно захищаючи українську незалежність на сході і півдні країни. Бо про власну участь у «висвяченні» предстоятеля української православної церкви він міг би думати тільки в тому випадку, якщо б українська армія програла, а в Києві сидів би гауляйтер, призначений Путіном.  В такій ситуації Савва за компанію з Кірілом висвятив би будь-кого, кого підкаже фантазія.

    Міхал Грицуняк тактовно замовчує суть власної пропозиції – якщо Українська Православна Церква хоче отримати «повну автокефалію», у її наданні має брати участь Москва.

    Ідеї Савви щодо врегулювання ситуації в українському православ’ї настільки безглузді, що питання про причини такого камінг-ауту в ім’я «русского міра» саме крутиться на язику. Кого чи чого він боїться настільки, що рветься натягнути на себе одіж з чужого плеча?  Адже ж він не може вирішувати долю Київської митрополії з її понад тисячолітньою традицією, бо він є митрополитом Варшави, а не патріархом Константинопольським. Щонайбільше архієпископ Савва може визнавати чи не визнавати вже надану автокефалію.

    Він уникає визнання, як, грубо кажучи, нечистий святої води. Це проблема для польської держави та ПАПЦ, адже зневага автокефалії ПЦУ та агресивна критика діяльності Вселенського Патріархату означає підтримку Москви та Кіріла. Це також є проблемою для нового глави польської православної Церкви, хоча я, звісно, бажаю міцного здоров’я митрополиту. Юридичні, канонічні, державні, військові та соціальні міркування підказують, що наступник не матиме іншого вибору, як визнати важливість фактів.

    Згідно з останніми опитуваннями громадської думки, в Україні 54% українців вважає себе вірними ПЦУ, тільки 4% зараховує себе до московського патріархату. Після 24 лютого нахлинула друга хвиля переходів парафій з тієї церкви до ПЦУ (перша хвиля мала місце після отримання Томосу), частина єпископів і духовенства перестала поминати Кіріла під час богослужінь, з’явилася група з кількасот священників, які вимагають розриву усіх зв’язків з Москвою.

    У парламент подано два законопроєкти про заборону діяльності УПЦ МП, але поки що вони перебувають у замороженому вигляді. Влада намагається діяти делікатно,  організовуючи зустрічі представників обох Церков для обговорення шляхів об’єднання.  Міністр культури, який відповідає за  конфесійну політику, запросив на зустріч з Міжнародною Радою Церков представників обох спільнот, надто, що їхні представники були запрошені на найближче пленарне засідання Ради (31 серпня – 8 вересня).

    Кіріл в ролі Папи

    Сам Онуфрій розривається між необхідністю засудження російської агресії і розривом з Москвою та лояльністю відносно Росії. Він визнав агресію „каїновим гріхом”, а 27 травня зібрав Собор своєї Церкви, де оголосив „повну незалежність” від Москви. Одначе автокефалія не була проголошена і про неї не просили ані Москву, ані Константинополь. В оновленому статусі УПЦ залишено лазівку для відновлення формальних зв’язків з Москвою. Адже підставою „повної незалежності” від Москви визначено документ московського патріарха від 1992 року, у якому йдеться про незалежність Церкви в Україні, але, як складової частини Московського патріархату.

    УПЦ – як образно кажуть експерти в Києві – „зависла” поміж бажанням величезної частини громади розірвати усі зв’язки з Росією і власною лояльністю щодо колишньої колоніальної метрополії. Сподіваючись перечекати лихоліття з найменшими втратами структури і майна, УПЦ все ще володіє трьома лаврами – у Києві, Почаєві та Святогірську – найбільшими православними святинями на Сході Європи.

    Завдяки грі єрархії УПЦ МП Кіріл може вважати, що церковні структури залишаються частиною російської церкви і на цій підставі вся Україна є його канонічною територією. І використовує це: у недавньому листі до митрополита УПЦ МП у Львові Кіріл висловив переконання, що „канонічний устрій” на території його єпархії швидко буде відновлений.

    Архиєпископа Савву поєднують глибокі і щирі зв’язки з Онуфрієм і УПЦ МП. Одначе, якщо він вважає, що допомагає їм своїми концептами, то помиляється. Адже діє відповідно до принципу: „чого не може сказати предстоятель УПЦ МП, те від його імені скаже митрополит Варшавський”. А позаяк промовляє „русскім міром”, то тим самим підтверджує, що Онуфрій керує Церквою, що лояльна Москві та її релігійній політиці навіть під час теперішньої фази війни.

    Митрополит Онуфрій мав шанс зіграти позитивну роль в історії українського православ’я через участь у процесі об’єднання і долучившись до процесу отримання автокефалії. Одначе вибрав лояльність Росії, так як майже всі єпископи УПЦ МП (більш ніж 80). Сподіваючись, що президент Порошенко не виграє президентських виборів удруге, а новий президент перестане підтримувати справу автокефалії. Російська агресія від 24 лютого остаточно перекреслила  ці розрахунки.

    Не передбачаю успіху архиєпископа Савви також з тієї причини, що він шиє свою інтригу дуже грубими нитками і в повному відриві від суспільних настроїв в Україні. Вважає, що там триває „релігійна війна”, хоч це повторення наративів російської пропаганди і виправдовування (уточнимо – середньої сили) її „денацифікації”. При цьому переконує, що „не підтримує” агресії росіян проти України і патріарх Кіріл не „повинен втручатися у ті справи”. Але „папа також благословляв хрестові походи”. На зауваження журналістки, що це були інші часи, випалив: „У Церкви немає інших часів!”.

    Що ж, може здатися, що кожна аналогія має право на існування, бо в Америці б’ють негрів, отже, СССР може застосовувати політичні репресії. Одначе це не міняє факту, що, апелюючи до подій восьмисотрічної давності, митрополит Савва пробує замаскувати суть вибору, який постав перед православними світу. Стати на боці патріарха Варфоломія та визнати автокефалію української Церкви. Або вибрати Кіріла з його ідеологією „русского міра”, Церквою на службі в Путіна і розривом євхаристійного зв’язку зі Вселенським Патріархатом.

    Предстоятель ПАПЦ вибрав не на користь Варфоломія.

    Злочин геноциду

    А тепер щодо домашніх справ, бо Савва не був би собою, якби не нарікав на Берестейську унію 1596 року. Для греко-католиків це пустий звук, бо позиція Савви не має жодного впливу на розвиток їхньої Церкви. Одначе цього разу він перевершив самого себе. В урочистому богослужінні з нагоди поминання св. Гавриїла (3 травня), він залякує Берестейською унією, що знову існує в Україні і додав, що наслідком подій чотирьохсотлітньої давності були поділи Польщі і її занепад наприкінці XVIII століття.

    „Зараз в Україні –  сказав Савва в інтерв’ю – у зв’язку з політичною та релігійною ситуацією використовують неканонічного Епіфанія, щоб об’єднався з уніатами, тобто греко-католиками. У нас в Польщі греко-католики отримали зелене світло для такого об’єднання”.

    „Страхи на ляхи” і спроба доносу. Українські греко-католики втішилися з автокефалії ПЦУ, тому що кожна незалежна держава повинна мати власну автокефальну церкву. Облаштування ситуації в українському православ’ї – це шанс на стримування згубного впливу „русского міра” на суспільство і державу, а також шанс відродження київського християнства. Традиції церковної, духовної і культурної, частиною якої є греко-католики. Тепер до цього додалася необхідність оборони перед смертельною загрозою з боку Росії.

    Залякування нас згубними наслідками уявного „об’єднання з уніатами” українських православних це не що інше, як спроба руйнації тієї єдності і дії на користь агресора.

    Савва поскаржився на архієпископа Станіслава Гондецького (або Годецького. Наявність носового голосного вимагає його враховувати, але цього часто не роблять – О.І.), голову Конференції Єпископату Польщі, який під час подорожі Україною (17 – 20 травня) зустрівся з Епіфанієм. „Ми визнаємо – заявив Савва – суспензу Католицької церкви (щодо лефебристів). А католики…?” Саме на Великдень архієпископ Гондецький „дозволив представникові Епіфанія відправити в познанському костелі богослужіння. Це означає, що надає йому місце. І це мене найбільше вражає” – поскаржився Савва.

    Під час перебування Варфоломія в Польщі керівник КЄП довго бесідував з ним, разом помолилися і відвідали українських біженців. Гондецький подякував патріархові за солідарність і згадав жертв війни – тисячі невинно вбитих людей, жінок і дітей, старих, які не мають нічого спільного з війною, зруйновані домівки, бомбардування міст і сіл. „Багато дій агресора мають ознаки геноциду” – підкреслив він.

    Під час травневого богослужіння архиєписком Савва підкреслив, що православ’я є релігією миру. Так, православ’я, яке представляє патріарх Варфоломій є релігією миру, милосердя і любові до ближнього. Натомість православ’я, яке представляє Кіріл є релігією на службі держави, що несе війну, руйнацію і геноцид. І цього не змінять ніяк історичні викрутаси.

    На початку березня цього року кілька православних теологів видали декларацію, в якій засудили ідеологію „русского міра”, як єресь етнофілетизму. „Путін і патріарх Кіріл – підкреслили автори декларації – використовують ідеологію „русского міра” для виправдання вторгнення. У своїх науках проголошують існування наднаціонального простору, інакше кажучи, російської цивілізації, відомої під іменем „святой Русі”, яка охоплює Росію, Україну та Білорусь (інколи також Молдову та Казахстан), а також етнічних росіян та російськомовних людей по всьому світі”.

    У 2018 році Вселенський Патріархат поставив заслону перед цією єрессю в Україні, а зараз українці, попри конфесійні різниці, поділ на віруючих та невіруючих спільно захищаються від „русского міра”.

    Запитання до капелана

    Савва порушив питання безпеки Польщі, отож годиться розглянути і цей бік справи. Близько двох мільйонів православних українців знайшло притулок в Польщі (станом на травень-червень, бо зараз їхня кількість менша), в тому числі в парафіях, монастирях і серед вірних ПАПЦ.  І те, що вони чують з вуст предстоятеля своїх польських братів по вірі, має значення. Бо в Україні сенси, які він висловлює, є злочином поширення ворожої пропаганди, діями, спрямованими проти єдності нації і розпалюванням релігійної ворожнечі.

    Польща – не Україна і українське законодавство не є тут обов’язковим для виконання. Але після 24 лютого підтримка сусіда у його боротьбі з російською агресією є життєвим інтересом Польщі. Російська влада цілком чітко дала зрозуміти, що після можливої перемоги над Україною наступною буде Польща. Отож, той, хто свідомо послаблює здатність України до опору, діє проти безпеки Польщі. Застерігаючи Польщу Берестейською унією і „об’єднанням” греко-католиків з ПЦУ, глава польського православ’я каже неправду, розпалюючи релігійну і національну ворожнечу всередині Польщі.

    Архиєпископ Савва знає, що таке національна безпека. У 1994-98 роках був православним польовим єпископом Війська Польського, сьогодні він  – бригадний генерал у відставці. Під час його служіння Польща стала членом НАТО, православний польовий ординат діє і сьогодні, коли Альянс ухвалив нову оборонну доктрину, в якій  Росія визначена противником. Інформаційна війна є важливим елементом протидії російській агресії, спрямованій на розпад Альянсу та Європейського Союзу. Проповідування неправди про ПЦУ та УГКЦ та “релігійну війну” в Україні, як і релятивізація позиції Кіріла –  частина інформаційної війни. На боці агресора, а не жертви.

    Тому варто запитати, чи погляди, висловлені архиєпископом Саввою, відображають позицію архиєпископа Єжи (Паньковського), нинішнього православного польового єпископа. Отже, чи він також згоден з тим, що митрополит Епіфаній є мирянином і його слід знову «висвятити»? Чи Вселенський Патріархат, надаючи автокефалію Православній Церкві України, діяв на основі православного канонічного права, чи він порушив канони? Якщо так, то які саме?  Чи територія України належить до канонічної території Московського патріархату? Чи Православний Польовий Ординат визнає Томос про надання автокефалії Православній Церкві в Польській державі від 1924 року?

    Чи війна Росії проти України є неспровокованою, несправедливою і злочинною, чи Росія мала причини розпочати 24 лютого цього року „спеціальну військову операцію”? Якщо мала такі причини, то які саме? Чи дії військ Російської Федерації на території України мають ознаки геноциду? Чи патріарх Кіріл, предстоятель РПЦ, підтримуючи агресію РФ проти України, порушив канони православної Церкви? Чи хтось з єпископів РПЦ засудив російську агресію проти України?

    Чи діяльність УГКЦ в Польщі (тобто католицької церкви східно-візантійського обряду) загрожує безпеці Польщі? Якщо загрожує, то в чому ця загроза проявляється?

    Ці запитання слід адресувати також Міністерству Оборони і Агентству Національної безпеки Польщі, бо турбота про безпеку держави є їхнім конституційним обов’язком.

    Найсвіжіше

    Популярне